Поминальний тиждень

Останні

Більше новин

Популярні

Більше новин

Коментують

Більше новин

Прийти раз на рік на цвинтар, розглядати старі і нові надгробки – який це має стосунок до християнства?

А ще все це нагадує якесь язичництво. До церкви ніхто не ходить, оскільки стару церкву розвалили, а нову будувати немає кому. Ходять на цвинтар. Великдень і зводиться до того, аби ходити довколишніми цвинтарями, відвідуючи своїх померлих. Померлих стає щоразу більше, відвідини забирають щоразу більше часу, але від ритуалу ніхто не відмовляється. Ритуали заворожують, ритуали поєднують. Чим довше ходиш на цвинтар, тим більше знайомих облич на надгробках. Таке враження, що життя, яке ти знав, поступово осідає тут – серед металевих, фарбованих у синє хрестів і кам'яних плит.

Спочатку тут опиняються батьки твоїх батьків, потім – батьки твоїх однолітків, затим – поступово й неминуче – самі однолітки. Ходиш, провідуєш, не так згадуєш, як пізнаєш. Ось мій учитель математики, ось мій далекий родич, у дитинстві я постійно за ним тягався, ось сусід, старший на кілька років, помер давно, багато пив. Прийти раз на рік, розгледіти всіх їх іще раз, відзначити появу нових надгробків, помітити, як заростають травою старі. Який це має стосунок до християнства? Жодного.

На чому тримається ностальгія? На нашому страху перед майбутнім. На нашій відразі до теперішнього. Найкраще було саме там – в далекому минулому, багато років тому. Всі були якщо й не щасливі, то принаймні здорові, всі були живі, а що ще потрібно для щастя? Можна було не хвилюватись за батьків, можна було навіть спокійно з ними сваритись – попереду ціле життя, завжди встигнеш помиритись. Можна було марнувати час, гаяти його, вбивати. Його було стільки, що нікому б не спало на думку заощаджувати на ньому. Навпаки – хотілося, аби він минав якомога швидше, щоби якомога швидше почати жити справжнім дорослим життям. Життям, сповненим такої кількості принад і приємних несподіванок, що можна лише тішитись і виростати, виростати й тішитись.

Світ змінюється, він розсипається в твоїх руках, але доки ти можеш бодай чогось навчити своїх дітей, спробуй їх навчити любити те, що є, те, що їх оточує.
Сергій Жадан

І ось усі справді виросли. І спробуй тут тішитись. Світ схожий на морське узбережжя – постійно деформується, відступає під тиском води, розмивається хвилями. Цілі шматки добре обжитої тобою території опиняються на дні, назавжди зникають, ніколи не повернуться. Маєш приймати світ саме таким – беззахисним і зникомим. Маєш спостерігати, як зникають під океанською поверхнею цілі материки, які ти свого часу старанно й послідовно обживав, цілі країни, які ти досліджував, які ти вважав своїми. Маєш спостерігати й далі жити з усвідомленням того, що вода буде приступати, злизуючи щоразу нові наділи твого персонального світу. При цьому намагаючись далі любити весь цей сумнівний прекрасний світ. Важко? Важко. Але що поробиш.

Ритуали багато важать. Тож усі й приходять щороку на Великдень до могил. З тим, щоби потім не згадувати про померлих цілий рік, щоби цілий рік жити життям живих, дбати про живих, рухатись далі безкінечним фантастичним життям. Смерть весь час десь поруч, але доки вона не взяла тебе за руку, роби те, що вважаєш за необхідне, живи своїм життям, думай про те, що все буде добре, що все буде неймовірно добре. Хай померлі відходять – на їхнє місце приходять уже наші діти, і потрібно їх навчити головного – пам'ятати про своїх померлих, відвідувати їх хоча б раз на рік. Світ змінюється, він розсипається в твоїх руках, але доки ти можеш бодай чогось навчити своїх дітей, спробуй їх навчити любити те, що є, те, що їх оточує.

Він сидить за столом. Проїхався довколишніми цвинтарями, разом із дружиною. Всіх провідали, з усіма випили. Старший за мене на рік. Бізнес, діти, скепсис. Востаннє спілкувались із ним років двадцять тому. Розповідає про спільних друзів, про вчителів, про старших. Про тих, кого немає, про тих, хто відійшов. Але щоразу збивається й переходить на дітей. Про те, що погано навчаються, а навчатись треба. Про те, що не слухаються, а слухати батьків необхідно. Мені подобається, що він говорить про дітей. Подобається, що він про них постійно думає. Подобається, що він залишився тут, де лежать його батьки – виховує тут своїх дітей, сподівається, що вони залишаться поруч із ним. Місця тут стане на всіх. І роботи стане на всіх. І пам'яті теж.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на  facebook  і стежте за оновленнями розділу!

Залиште свій коментар

Вибір редакції