Умовний спосіб історії

Те, що історія не має умовного способу, є чи не найбільшою її, історії, вадою.

Тут Олександр Ірванець – бубабіст, корифей і пересмішник – написав нового романа. Називається "Харків. 1938". Альтернативна історія. Про те, що було б, якби "УНР вистояла". Якщо коротко, то історична альтернатива в цьому випадку має такий вигляд: переживши "диво під Крутами" в січні 1918 року, Україна перемагає у війні з більшовиками й починає розбудовувати свою УРСР – Українську Робітничо-Селянську Республіку. Будує національний комунізм. Зі столицею, ясна річ, у Харкові. Гетьман-Президент – Євген Коновалець. Правляча партія – ПУНК: Партія Українських Народних Комуністів.

Переважна більшість персонажів тієї війни, відомих нам із підручників реальної історії, в історії альтернативній воювали за Україну: Буденний, Котовський, Махно, Артем. Головний союзник цієї альтернативної України – Великонімеччина, де до влади прийшли теж ліві – комуністи на чолі з Ернстом Тельманом. Ну й крім того книгою гуляє натовп усім відомих історичних персонажів, із якими відбувається купа смішних і не смішних історій. Така ось внутрішня Україна для тих, хто не боїться самоіронії.

Жанр, ясна річ, не новий. Навіть для самого Олександра Васильовича. Найвідоміший роман Ірванця – "Рівне-Ровно" – теж альтернативна історія, де в епіцентрі подій знаходиться місто Рівне, навпіл розділене муром, що відділяє Східну соціалістичну Україну від Західної капіталістичної. З інших прикладів згадується, звісно, роман Василя Кожелянка "Дефіляда в Москві", де альтернативний варіант української історії вибудовується в контексті другої світової війни, в якій Україна бере участь на боці гітлерівської Німеччини проти сталінського СРСР. Перемагає, ясна річ, Україна.

Можливо, це і є головним стимулом для створення альтернативних історичних полотен - Україна обов'язково має перемогти. Оскільки в реальній історії перемог не вистачає, то створюється історія паралельна, така, якою ми б хотіли її знати й бачити. Цілком зрозуміле й логічне бажання – історичні поразки пригнічують і псують характер, як противагу їм хочеться мати якщо не міфи, то бодай анекдоти. Тому письменники й створюють історичні байки про мільйонне українське військо, яке готується до переможного параду на Червоній площі 1941 року, чи про те, як українці об'єднуються в реаліях війни 1918 року й разом перемагають зовнішнього ворога. Зовнішній ворог так чи інакше той самий – що в реальній історії, що в альтернативній. Тут навіть вигадувати нічого не треба.

Куди гіршим видається саме той факт, що історію не перепишеш, що доводиться сприймати її такою, якою вона є. Найрозумніші роблять із неї якісь висновки. Найпалкіші наживають неврози.

Те, що історія не має умовного способу, є чи не найбільшою її, історії, вадою. Є, звісно, й інші недоліки – скажімо те, що її не можна читати без брому. Але бог із ним – із бромом. Куди гіршим видається саме той факт, що історію не перепишеш, що доводиться сприймати її такою, якою вона є. Найрозумніші роблять із неї якісь висновки. Найпалкіші наживають неврози.

Що було б, "якби УНР вистояла"? Чи було це реально взагалі? Історична дистанція дає стільки простору для фантазій та гіпотез, що все це, зрештою, не має жодного сенсу. Туга за нереалізованим – ще гірше, аніж туга за втраченим. Оскільки стосується вона сфери уявного, в якій ми є особливо вразливими та безпорадними. Втрачене ти ще можеш мати наміри повернути, а ось як повернути нереалізоване, як до нього приступитись? Лишається фантазувати. Іноді це корисно. Хоча зазвичай – беззмістовно.

Історія бентежить і не відпускає. З огляду на свою незавершеність, з огляду на свою безперервність. Ми відчуваємо на собі її щоденний вплив, і це вимагає зворотної дії, вимагає нашої реакції, нашої рефлексії. Історія приваблює і дратує. Стосунки з нею куди складніші за стосунки з літературою. Навіть, якщо йдеться про історичну літературу. Просто історія більш об'єктивна. Тобто, не сентиментальна. Навряд чи варто від неї вимагати неможливого. Що не заважає, звісно, пропонувати їй це неможливе. І що не заважає вибудовувати з нею чесні партнерські стосунки. Себто, знати її. Себто, цікавитись нею. Створюючи альтернативні сюжети. Добре знаючи при цьому реальні.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на  facebook  і стежте за оновленнями розділу!

Залиште свій коментар

Наступна публікація