Я хочу жити!

Чому я вирішив не брати участі у Паралімпійських іграх-2020 і чому не шкодую про це.

Шість років я займаюсь плаванням. За цей час виборов понад 20 медалей чемпіонату України. П’ять разів на тиждень тренуюсь в басейні. Встиг отримати майстра спорту України. На останньому чемпіонаті країни, у грудні 2018-го, мій час запливу в категорії був на рівні топ-6 світового рейтингу. До плавання я ставлюсь серйозно, якщо ви цього ще не помітили,

Спортивне життя — коротке. Спортивне життя з інвалідністю може бути ще коротше. Ти пізніше починаєш його і часом раніше закінчуєш. Може бути й довшим. Як з італійкою Паолою Фантато, яка виграла своє останнє олімпійське золото в стрільбі з лука в 45 років. Проте що дійсно об’єднує всіх спортсменів, з інвалідністю чи без — то вже фонові речі, — так це бажання поїхати на найважливіші спортивні змагання 4-річного циклу.

Будемо відвертими, принципи барона П’єра де Кубертена, засновника сучасних Олімпійських ігор, щодо аматорського характеру Ігор покрилися товстим шаром пилу та відійшли в минуле. Тепер Олімпіада чи Паралімпіада — це змагання професійних атлетів. З відповідними ризиками, тиском та фізичними навантаженнями.

Професійним спортсменом не станеш у 29 років. Не станеш у 25. Та навіть у 18 років зазвичай вже пізно. У більшості видів спорту вибір, чи ти йдеш шляхом професійного спортсмена, доводиться робити у віці близько 14 років. На той момент юний атлет має не менше п’яти років спортивного життя. І якщо дитина або батьки обирає спорт, то в більшості випадків це означає відмову від способу життя, який знає більшість із нас. Натомість дитина занурюється у постійні тренування, збори, турніри.

З паралімпійським спортом ситуація трохи інша. Ти переживаєш "спортивне дитинство" у дещо старшому віці. Проте якщо продовжуєш займатися, показуєш результати, врешті-решт маєш зробити той самий вибір.

Декілька днів тому мені випала унікальна можливість. Я зміг відчути себе у ролі 29-річного та 14-річного одночасно. Настав мій момент вибору. За 20 місяців до старту Паралімпійських ігор необхідно обрати: я зосереджуюсь на підготовці до них чи йду іншим шляхом у житті.

З паралімпійським спортом ситуація трохи інша. Ти переживаєш "спортивне дитинство" у дещо старшому віці. Проте якщо продовжуєш займатися, показуєш результати, врешті-решт маєш зробити той самий вибір.

Я мав їхати на Паралімпіаду ще у 2016 році. Спершу мала бути участь в чемпіонаті Європи для здобуття паралімпійської ліцензії. На той час мав всі шанси не лише здобути її, а й успішно виступити в Ріо-2016. Крім плавання, я вже входив до резерву національної збірної зі стрільби з лука. Не склалося. Я знав, чому не поїхав та хто цьому посприяв. Залаштункові ігри, яких я не люблю і в які не вплутуватимусь, хай залишаться багажем для їхніх натхненників. Розповідати про них мені нецікаво. Я навіть трохи вдячний за те, що залишився поза збірною. Цей факт додав мені спортивної злості, мотивації та сили. 

І тут виникає дилема. Ти не можеш їхати на змагання такого масштабу з розрахунком залишитися на рівні топ-6. Тобі потрібен прогрес. Особливо, коли прагнеш, щоб зусилля вилились у результат із золотим відблиском.

Враховуючи, скільки часу я приділяв плаванню до цього, прогрес я мав би отримати ціною жертв. Слава Богу, не людських. Пожертвувати громадською діяльністю, пожертвувати часом, що я приділяв своїй громадській організації — Доступно.UA — і це після грудневого успіху на Форумі інклюзивності та нашої нагороди [відкриті двері]. Пожертвувати своєю лінню та часом, що витрачаю на неї, цією боротьбою, що дозволяє мені піднестися над собою. Подорожами, вільним часом загалом та можливістю думати про будь-що, крім тренувань та басейну. Розмова з тренером підтвердила це.

Відео У центральному парку Дніпра звели інклюзивний майданчик

На майданчику комфортно відпочине будь-хто охочий, зручно буде й людям з інвалідністю. Майданчик має спеціальне покриття, щоб попередити травми у разі падіння. Обладнання дасть змогу гуляти тут з дітьми тим дорослим, які пересуваються на візку. Звели майданчик коштом благодійників.

У центральному парку Дніпра звели інклюзивний майданчик

Тому днями я ухвалив рішення, що серйозно вплине на наступні півтора року мого життя. Відірвавши живу частину себе, я відмовився від намірів щодо участі в Паралімпійських іграх у 2020 році. Як і багато людей, які в моменти емоційних коливань прагнуть страждати, я був готовий до цього. Лежати в ліжку, важко зітхати та шкодувати про своє рішення. І знаєте що? Я не шкодую. Анітрохи. Бо я хочу жити!

Це відчуття не нове. Коли страшно сказати "ні". Відмовитися від того, що любиш. Проте воно забирає в тебе все. Відмовитися від того, що заважає. Бо воно просто заважає. Не потрібно нести з собою речі, що заважають. Ми вважаємо, що відмова зруйнує наш світ. Хіба? Невже він настільки крихкий? Ні. Світ не розвалиться від одного доречного "ні". Ба більше, світ не розвалиться від одного непотрібного "ні". Зате покаже межу між двома "ні".

І не зупинятися на цьому. Відмовитися від усіх неправильних слів. Відмова від радянських "інвалідів", від постмодерністських дітищ української журналістики — "людей з особливими потребами", "обмеженими можливостями" та "візочників" гарно прочищає голову. Стерти, забути і не згадувати. Нехай Word підкреслює їх червоним, а Google навіть не знаходить. Ніби їх ніколи не існувало. Є люди з інвалідністю. Інше від лукавого.

Відмова від радянських "інвалідів", від постмодерністських дітищ української журналістики — "людей з особливими потребами", "обмеженими можливостями" та "візочників" гарно прочищає голову.

Відмовитися від неправильних думок. Людям з інвалідністю нарешті потрібно усвідомити, що суспільство та держава не винні їм чогось за замовчуванням. Тому що в них є інвалідність. Ви хочете змін? У ставленні, отриманні роботи, в інфраструктурі? Заявіть про свої наміри, а потім підтримайте їх діями. Створимо зміни разом.

Щоб врівноважити терези: решта людей, не думайте, що інвалідність робить людину інакшою/гіршою/особливою. Хай кожен для себе обирає, в який з цих боків його тягне власний світогляд. Інвалідність — це наслідок травми чи порушення. Нічого більше. Ми їмо ту саму їжу, їздимо тим самим транспортом, ходимо на дні народження друзів та недолюблюємо сусідів. Ми веселі, сумні, втомлені та сонні. Подивіться в дзеркало на себе, а потім на людину з інвалідністю — ви не побачите особливої різниці. Вся різниця в голові, в тому як ми мислимо та сприймаємо оточуючих.

Крім психологічного полегшення, відмова заощадить достатньо вашого часу. Більше вам не доведеться просити Всесвіт, аби він збільшив кількість годин у добі. Зупиніться. Ви не можете встигнути всього. Не тому що фізично не можете, а тому що вам це не потрібно. Делегуйте, відмовляйтеся.

Відмовитися від неправильних людей. Інколи їх надто багато навколо. Ті, хто собою пожирає вас і залишає порожнечу; хто не робить нас щасливими і не розширює наші горизонти. Відмова — це добре.

Я продовжую ставитися до плавання дуже серйозно. Я люблю плавання, і продовжуватиму ним займатися. Проте ще більше я люблю життя. І я хочу жити!

Залиште свій коментар

Вибір редакції