Збите дихання історії

Це доволі непростий час. Час безкінечної війни. Ну, справді, хто сьогодні може твердо й чітко сказати, коли закінчиться війна?

Коли цей час стане історією і перетвориться на спільне минуле, ми будемо, принаймні самі для себе, розбиратися в усьому, що відбувалось, будемо шукати відповіді на питання, які сьогодні навіть не виникають, будемо виступати в ролі очевидців — максимально об’єктивних, максимально неупереджених. Хоча, не певен, що це вдасться: час, який ми сьогодні проживаємо, складається з надто болючих складових, аби в майбутньому можна було сподіватись на якусь об’єктивність у ставленні до нього.

Теперішнє, в якому ми знаходимось, стає історією ще до того, як перетворитись на минуле, як відійти в нашу пам’ять. Пізніше, за інших, кращих обставин, не сумніваюсь, буде знайдено безліч слів на означення цих років, цього часового проміжку. Як говоритимуть про ці часи? Як про драматичні, безперечно. Як про трагічні. Можливо, як про героїчні. Зрозуміло, що героїка залишиться, знайде своє місце, стане обов’язковим елементом, можливо навіть — загальним місцем. Натомість, чи будемо ми пам’ятати про цей час, як про час швидкий, стрімкий, такий, за яким важко було встигати, який рвався уперед, ламаючи все довкола? Не знаю, час покаже.

Його важко оцінювати. Себто, важко оцінювати його спокійно, відсторонено. Щоразу виникає спокуса давати йому оцінки. А як можна оцінювати те, що зі всіма нами відбувається? Зрозуміло, наскільки великим є постійне бажання обрати для себе роль жертви, сподіваючись на співчуття й розуміння. Це вже згодом можна буде говорити про все це з іронією й скепсисом, це вже згодом до всіх повернуться зверхність і сарказм. А поки що дивишся на цей потік із острахом і захватом, намагаєшся все зафіксувати, намагаєшся нічого не забути. Робиш відчайдушні спроби розставити все на свої місця. Потім розберусь, — говориш сам собі, - потім усе зрозумію. Так ніби можна розібратися в річковому потоці, так ніби можна його до кінця зрозуміти.

Каталогізація часу взагалі є оманливою. Оманливими та безнадійними є спроби його увіпхати до певних меж. Мовляв, ось закінчується рік, слід підвести підсумки, слід загадати собі щось на майбутнє. Нічого не закінчується. Час так напевне. Він триває навіть тоді, коли ти намагаєшся його зупинити, коли ти починаєш говорити про нього в минулому часі. Які можуть бути підсумки того, що не має меж? Як можна про це говорити?

Доводиться жити з розумінням того, що живеш не в найкращі часи. Проте відмовитись від них – від цих часів – усе одно не можеш. Оскільки в такому разі доведеться відмовитись від самого себе, від важливих і потрібних тобі речей, від людей, які на тебе сподіваються, від слів, які говорив і в які вірив.
Сергій Жадан

Це доволі непростий час. Час безкінечної війни. Час, коли сподівання на мир витісняються тривогою і втомою. Ну, справді, хто сьогодні може твердо й чітко сказати, коли закінчиться війна? Хто може бути впевнений, що вона закінчиться, скажімо, завтра? Та ніхто. Гадаю, навіть ті, хто її почав — тоді, три з половиною роки тому — теж ні в чому не впевнені. Ні в чому, крім своєї безкарності. Доводиться жити з розумінням того, що завтра нічого не закінчиться, і що вже сьогодні слід бути до цього готовим. Доводиться жити з розумінням того, що живеш не в найкращі часи. Проте відмовитись від них — від цих часів — усе одно не можеш. Оскільки в такому разі доведеться відмовитись від самого себе, від важливих і потрібних тобі речей, від людей, які на тебе сподіваються, від слів, які говорив і в які вірив.

І що в такому разі лишається? Лишається триматися за цей час — рваний і непростий — балансувати в повітрі, зрушувати його, спрямовувати в необхідному напрямку. Ніхто не буде згадувати цей час із замилуванням, із солодкою ностальгією. Проте дуже важливо мати в майбутньому можливість сказати: я пам’ятаю все, все до останнього слова, до найменшого спалаху й вигуку, я можу свідчити про все, що бачив, я готовий відповідати за все, що сказав і почув, я готовий підтвердити кожен знак і кожну літеру. Час не закінчується, він перетікає далі. Далі розгортається небо над великою теплою країною. В ранковому небі прокреслюється сонячний маршрут. Чути натруджений рух степових річок. Чути збите дихання історії.  

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу! 

Залиште свій коментар