Аґнєшка Стельмашик: Хроніки Архео. Таємниця коштовності Нефертіті

Аґнєшка Стельмашик: Хроніки Архео. Таємниця коштовності Нефертіті

Видання передусім буде цікаве дітям 9-12 років.

У дитячому арт-видавництві "Чорні вівці" вийшла книжка "Хроніки Архео. Таємниця коштовності Нефертіті" польської письменниці Аґнєшки Стельмашик. Це перша частина відомої історії про пригоди групи підлітків, які шукають скарби та розгадують таємниці. У книжці розповідається про найбільш загадкову пам’ятку староєгипетської цивілізації, яку знаходять діти з Польщі та Англії.

Із уривком можна ознайомитися на сайті:

Глава І

Серед пісків пустелі

 

–  Уже час! – Ахмед подав знак. Його чорні очі зловісно блиснули в кривавому сяйві багаття, біля якого сиділи кілька чоловіків, схожих на бедуїнів.

Стояла темна й холодна ніч. Тиха й моторошна, вона огортала прадавнє пустельне кладовище.

–  Пам’ятайте, зараз ми забираємо тільки саркофаг,  – сказав Ахмед.  – І хай ніхто не намагається бодай торкнутися інших коштовностей! – попередив він, поклавши долоню на лезо гострого кинджала.  – За рештою прийдемо пізніше.

–  Ахмеде, а якщо хтось уже відкрив ту гробницю і обчистив її просто у нас під носом? – обережно запитав Алі.

–  А це вже мої клопоти, щоб ніхто тут не швендяв,  – відповів, іронічно посміхаючись, Ахмед.  – Беріться до роботи! Бо за порожніми балачками мине вся ніч. Наш покупець уже чекає! Ялла! Хутко! Ходімо!

Кожен чоловік запалив смолоскип від багаття, що вже згасало. Потім вони старанно закидали його піском.

Ахмед з Алі відкрили замаскований вхід до видовбаної глибоко в скелі гробниці. Показалися сходинки, і за хвилину всі спустилися до підземного тунелю.

Минула година, коли чоловіки з’явилися знову. Проте поверталися вони не з порожніми руками – несли на плечах важкий саркофаг із чистого золота…

–  Хутчіш! Хутчіш! – підганяв Ахмед, ідучи на чолі колони і тримаючи в руці смолоскип.  – Ви двоє залишитеся на сторожі! – кивнув він двом озброєним товаришам.  – А якщо вам на думку спадуть якісь дурниці, присягаюся, ваші кості поглине ця пустеля! – багатозначно подивившись на чоловіків, пригрозив він.

Охоронці покірно кивнули.

–  Ми скоро повернемося,  – сказав Ахмед.

Він розвернувся і вже за мить зник у темряві пустелі разом із цілим кортежем, якій ніс золотий саркофаг.

 

Глава ІІ.

Ледве розвиднілося, до кімнати Ані ввійшла пані Офелія Личко й ривком підняла ролети.

–  Час прокидатися, сніданок уже давно на столі! Моя люба, ти ж не хочеш спізнитися до школи? – енергійний голос гувернантки розбудив дівчинку.

«А чому б і ні?» – уперто подумала Аня, але вирішила не говорити цього вголос, щоб не наражатися на обурене бурчання пані Офелії, яка вже протягом тижня неподільно панувала в будинку Островських. Коли батьки Ані кудись від’їжджали, ця мініатюрна несамовито енергійна блондинка завжди господарювала в домі й пильнувала за дітьми, особливо за тим, чи чисті в них вуха і чи зроблено уроки. Цього разу все було так само: одвічно ці вуха й уроки.

–  Подивися на небо і скажи, які хмари бачиш сьогодні! – звеліла пані Офелія. Нещодавно вони розбирали завдання, пов’язане з кліматом та погодою. Звідти постало таке дивне запитання спозаранку.

Аня не була в захваті від якоїсь там хмарології з самого ранку. Вона сподівалася, що за кілька днів повернуться батьки, котрі зараз були в Парижі на науковій конференції, і ці ранкові катування скоро закінчаться.

–  Придивися уважно і скажи, які хмари ти бачиш: шаруваті, купчасто-дощові, купчасті чи, може, перисті? – поставила каверзне запитання пані Офелія.

–  Ніякісті! – відповіла без запинки Аня, дивлячись у чисте блакитне небо.

–  Оце так! – фиркнула Офелія і знизала плечима.

Вона пробурчала ще щось собі під ніс і пішла до кухні.

Аня почала вдягатися. В її кімнаті вічно панував безлад, тож віднайти дві однакові шкарпетки, як завжди, було не такто й просто. Спочатку вона перевірила, чи не висять вони часом на мольберті, що стояв біля вікна. Але там їх не було. Тоді поглянула на столик, де лежала палітра, тюбики з фарбою та пензлі. Проте ані там, ані під купою розкиданих папірців вона не знайшла того, що шукала. Вся її кімната виглядала неначе велика художня майстерня. Аня, хоч і була справді чарівною істотою, втім, не належала до охайних дівчаток і розкидала свої роботи скрізь. Вона вважала, що оскільки й так малює кожну вільну хвилинку, то навіщо взагалі прибирати матеріали?

Коли врешті однакові шкарпетки опинилися в неї на ногах, Аня вирушила снідати.

За столом сидів її старший брат Бартек і читав газету.

–  Привіт, ґедзику! – весело привітав він сестру. На відміну від Ані, він аж світився від чудового настрою.

–  Не називай мене ґедзиком! – розізлилася Аня.  – Я вже не маленька!

–  Ох, даруйте, панно! Я забувся, що тобі виповнилося аж вісім років! – Бартек встав з-за столу і відвісив їй низький лицарський уклін. Потім налив у сестрину тарілку молока і всипав жменю її улюблених пластівців.  – Я щойно прочитав дещо дуже цікаве,  – змінив він тему і тицьнув пальцем у газету.  – Мені цікаво, чи про це знають батьки,  – пробурмотів замислено.

–  Про що? – Аня раптово пожвавішала.

–  У Єгипті відкрили нову гробницю! – із захватом сказав він.  – Зараз я тобі прочитаю, слухай: 

Бартек закінчив читати.

–  Гадаєш, у тій гробниці справді були якісь скарби? – зацікавлено запитала Аня.

–  Хтозна,  – філософськи відповів брат.

–  Якби там були ми, то розв’язали б цю загадку,  – впевнено ствердила дівчинка.  – Так, як і тоді, коли з музею зникла картина, або коли пан Валéнти знайшов на підлозі черепки посуду і зовсім не знав, що з цим робити.

–  Але ми не в Єгипті! Ми тут, у Заліссі Крулевському, а батьки в Парижі,  – із жалем зітхнув Бартек.

Він склав газету вдвоє і встав з-за столу.

–  До зустрічі, ґедзику! – ніжно попрощався він із сестрою.  – Мушу вийти раніше, бо перед заняттями я йду на плавання,  – попередив він і вийшов.

«Добре старшому брату,  – подумала Аня із заздрістю.  – Він може ходити сам у басейн, належить до Лицарського братства і бере участь у лицарських поєдинках з іншими хлопцями».

–  Я теж хочу, щоб мені було дванадцять! Я була б нарешті вільна! – пробурчала вона з бунтарськими нотками.

Цієї ж миті на порозі кухні з’явилась пані Личко.

–  Аню, ми повинні вже виходити! Закінчуй снідати, бо спізнимося! Час на нас не чекатиме! – із суворим виглядом вона показала на годинник.

Аня швидко проковтнула останню ложку пластівців і буркнула під ніс:

–  І як тут бути вільною людиною?!

 

Глава ІІІ

Таємничий спадок

 

У мальовничому містечку Ньюбері, у графстві Беркшир у Південній Англії, в чудовому замку Гайклер, леді Ґіневра Карнарвон маленькими ковточками пила післяполудневий чай. Перед нею на круглому столику лежав товстий альбом у шкіряній палітурці. Він, мабуть, був дуже старим, бо позолочене оздоблення в деяких місцях потерлося. Леді Ґіневра дуже любила його переглядати. Всередині були старанно вклеєні фотографії її славетного пращура – п’ятого лорда Джорджа Карнарвона.

Літня пані переглядала чорно-білі фотографії, на яких лорд разом з археологом Говардом Картером гордо усміхалися на тлі входу до гробниці Тутанхамона. На іншому знімку виднілася відома золота маска молодого фараона, його золотий трон і багато інших прекрасних артефактів, знайдених у гробниці.

–  Поглянь, Тотмусику, це було відкриття всіх часів! – сказала леді Ґіневра до свого улюбленця – рудого персидського кота, який сидів поряд на пуфі.

Тотмусик впився зеленими очима у фотографію і нявкнув, неначе цілком погоджувався із цим твердженням.

–  У ранкових новинах по радіо повідомили щось про відкриття чергової гробниці в Амарні, що в Єгипті,  – повідомила леді Тотмусику.  – Але не знайшли там жодних скарбів.  – Вона знизала плечима.  – Це відкриття в жодному разі не може зрівнятися з досягненням Джорджа! – вона фиркнула, а кіт знову схвально нявкнув.

Леді подумала ще хвилину, а потім згорнула альбом. Вона піднялася з-за столу і повільним кроком пішла до бібліотеки. Тотмусик м’яко зіскочив з пуфа і потрюхикав за нею. Він не любив розлучатися зі своєю хазяйкою.

Замок Гайклер багато поколінь належав родині леді Карнарвон і міг похвалитися чудовою бібліотекою, яка налічувала тисячі цінних томів. Стелажі та засклені вітрини були заповнені рівненькими рядами книжок.

Леді Ґіневра поклала на одну з полиць альбом із фотографіями і вже хотіла було піти, коли раптом її увагу прикувала одна книжка. Це був досить товстий том. Але що саме? На корінці книги не було ані прізвища автора, ані назви. Може, саме тому леді ніколи раніше не звертала на неї уваги. Вона від народження мешкала в замку Гайклер, але якось не могла згадати, щоб читала цю книгу.

Її охопила величезна цікавість.

Книга стояла надто високо, тож літня жінка мусила присунути до шафи розкладну драбину. У неї трохи запаморочилося в голові, коли вона стала на найвищу сходинку, але, на щастя, їй вдалося зняти з полиці товстелезний том.

Леді опустилася в крісло з таємничою книгою в руці.

Вона здмухнула пил з обкладинки й уважно придивилася до потрісканої шкіряної оправи.

Врешті розгорнула книгу…

–  Що це?! – леді з великим подивом витріщалася на титульну сторінку. І правда: нічого схожого вона ще не бачила!

Занепокоєний Тотмусик скочив на спинку крісла й розгублено дивився на леді Ґіневру.

–  Боже мій! – зойкнула вона.

Всередині книжки зяяла велика діра! Вона була старанно вирізана крізь усі сторінки, через усю товщину тому! А в ній, неначе в шкатулці, спочивав уламок вапняної породи. Леді вийняла його і побачила вглибині складений квадратиком аркуш паперу.

Вона тримала цю знахідку на колінах і не знала навіть, що про це думати.

Врешті обережно розгорнула пожовклий папірець.

–  Це неможливо! – вражено прошепотіла вона.

Серце заколотилося сильніше.

Леді одразу впізнала характерний почерк лорда   Карнарвона!

На клаптику паперу дрібним почерком було начеркано тільки два речення: «Коштовність Нефертіті. Легенда правдива».

Повʼязані теми:

Наступна публікація