Головний герой виріс у місті, і навіть тиждень у селі без комп’ютера й Інтернету здається йому справжньою каторгою.
ВВС Україна визначила цю повість найкращою книжкою 2017 року у дитячій номінації. Написала її сумська письменниця Анна Коршунова - вона працює в Сумській обласній гімназії-інтернаті для обдарованих дітей. Медіапедагог, викладає основи журналістики та медіаграмотності. Також Коршунова - кандидат географічних наук.
Із уривком видання для підлітків від "Часу майстрів" пропонуємо ознайомитися на сайті:
***
Із городу почулося оригінальне Хоттабичеве кукурікання. Владик насипав кукурудзи з відра у вузенькі довгі ночовки. Дядько підійшов і поприятельськи поплескав хлопця по спині.
— Ну от, за роботою веселіше, еге ж?
— А можна я їх щодня годуватиму? — запитав Владик.
— Та чого ж, можна. Тільки от о п’ятій годині ранку ти навряд чи прокинешся, а в обід і ввечері — будь ласка, годуй. Ну, ходімо, там уже тітка корову здоїла,обідати пора. Ти нічого проти молочка й борщу не маєш?
— Нічого! Я — за! — вигукнув Владик. Із дядькомМиколою йому було по-домашньому затишно й спокійно. І весело. Владик дорогою зазирнув у відчинені двері хліву. Після яскравого сонця очі не одразу призвичаїлися до напівтемряви.
— Му-у-у! — м’яко пробасило біля стіни.
— Няв! Няв! — почулося на додачу. Тітка Марусина доцідила останню цівку молока й озирнулася.
— О, Славко, ти й до нас заглянув, — вигукнула тітка.
— Му-у-у! — знову прогуділа корова й потягнулася вперед, до Владика. Перше, що він помітив — це великі, темні, з довгими віями коров’ячі очі. Взагалі-то, коли ще він збирався — вірніше, його збирали — в дорогу, найбільше побоювання у Владика викликали саме корови, величезні, рогаті й непередбачувані. Та що там, якщо чесно, хлопець їх просто боявся. Теоретично. Бо живу корову він побачив тільки зараз, у хліві тітки Марусини. І тепер зачудовано дивився, не тямлячи, як можна боятися тварину з такими розумними й лагідними очима. Хай навіть над ними й стирчать круті й гострющі роги.
— То це вона молоко дає? — запитав він у тітки.
— Вона, вона, матінка. Берізкою її звати.
— О, коти! — здивувався Владик. Просто на спині корови, на цупкій ганчірочці, акуратно підігнувши лапки,рядочком сиділи два коти і уважно розглядали гостя.
— Кішки. Дарка і Варка, — уточнила тітка. Кішки дружно повернули голови в її бік. — Ждуть свою порцію молочка.
Тітка Марусина випросталася, хлюпнула з дійниці трохи молока в довгасту консервну банку. Дарка й Варка зіскочили з корови й примостилися так само рядочком, одразу ж запрацювавши язичками.
Після обіду час, здавалося, зовсім зупинився. Усі розійшлися хто куди: тітка в луг по кропиву, дядько — в погріб картоплю перебирати, навіть Дарка й Варка шмигнули на горище ловити мишей. Владик покрутився у дворі,погладив розмореного спекою Жука, погойдався на гойдалці. Нудьга несусвітня. Може, дядькові допомогти?
Владик спустився крутими побіленими сходами у вологу прохолоду погреба.
— Ні-ні, Славку, тут я й сам упораюся, — заперечив дядько Микола на пропозицію допомогти. — Ти краще на сонечку позагорай, у луг сходи, до річки, нічого тут, у підземеллі, киснути, ще застудишся.
42
Владик полегшено зітхнув. Воно й справді розвага не з абияких — длубатися у торішній картоплі. Луг то й луг. Хоч подивиться, де та річка. Він зняв футболку,повісив на штахетник, вийшов за хвірточку й оглядівся. У кінці двору, з боку вулиці, росла шовковиця. Ягоди рясніли на ній чорними гронами, і Владик згадав татові розповіді про те, як вони з друзями годинами «паслися на шовковиці». Ну, він людина цивілізована,
пастися не збирається, хіба що спробувати кілька штучок. Акуратно зірвав одну ягоду, узяв за зелений хвостик і поклав до рота. Так само, двома пальцями, зірвав другу. М-м-м-м! Це справді набагато смачніше, ніж перемиті й потовчені, куплені «на баночку» у бабусь на базарі шовковиці. Під деревом він застряг надовго, і рахунок з’їдених ягід швидко перейшов на жмені.
— Ф-фу-у-у! — видихнув Владик і задоволено поплескав себе долонями по животі. — Ой-йой, куди ж я тепер такий?
Біля пупа красувалися фіолетові розводи, долоні теж були суціль сині від шовковиці. Якби Владик нагодився зараз поглянути в дзеркало, він би побачив ще й розма льовані щоки й фіолетовий, як у собак породи чау-чау,
язик. Повертатися у двір? Від літньої кухні почулося торохкання відер. Еге, ще тітка Марусина побачить та візьме на кпини. Може, до річки? Точно, до річки, там, певне, нікого немає, можна спокійно відмитися.
Владик швиденько рушив стежкою, проминув городи й вискочив із соняхово-кукурудзяного тунелю в луг.
43
До річки було ще метрів двісті, людей близько немає — боятися, що його, розмальованого, як індіанця, хтось побачить, нічого.
— О-о-ох!
Владик аж підскочив од несподіванки. Озирнувся.
Дивно: у високій траві обабіч стежки нікого не видно.
— Ох-ох-ох! Хр-р-ро-о-о! — зліва почулося тяжке, з присвистом і хроканням, зітхання. Владик обережно звернув зі стежки, розгорнув кущі полину й остовпів. На витолоченій галявинці просто перед ним лежали п’ятеро поросят. Їхні круглі черевця яскравими смужками оперізували шлейки, пошиті з різнобарвного ситцю, і від кожного до кілочка, вбитого в землю, тягся ремінець. Поросята зовсім не звернули уваги на Владика, лежали в траві на бочку й важко сапали від спеки.
Одне з них, найменшеньке, раптом засмикало ніжками й захрокало, не відкриваючи очей. Мабуть, йому снилися якісь свої поросячі сни.
— Чорні… Вони ж зовсім чорні, — вражено прошепотів Владик. Раптом у нього в голові пронеслося блискавкою: «На сонці… Не можна… Печені поросята… Тьотя Клава… У лузі на припиначку…». Владик позадкував.
— Бідненькі! Попеклися. Обгоріли.
Хлопець, не роздумуючи більше ні хвилини, помчав додому. «Що ж робити? Може, їм води принести? Треба ветеринара… І олією помастити, як мама мені колись обпеченого пальця. Ну, тьотя Клава, ну й безсовісна», — думки стрибали у Владиковій голові одна поперед одної, ось уже й вулиця, а біля паркану… Біля паркану стоїть та сама тьотя Клава і щось жваво обговорює з тіткою Марусиною, завзято розмахуючи руками. Владик пригальмував біля самісінької хвірточки.
— О, гляньте, нормальна дитина, вже гасає голопузий, видно, що на шовковиці побував, — задоволено зауважила тітка Марусина. Але Владик не завважив: у ньому кипіло обурення. Як?! Оця тьотя Клава стоїть
тут і преспокійно теревенить, а там, у лузі, помирають бідні свинки!
— Як ви можете! — обурено вигукнув Владик.
— Га? — від несподіванки тьотя Клава застигла з відкритим ротом і піднятими для чергового виразного жесту руками. Владик набрав повні груди повітря.
— Клавіатуро Григорівно! Ви не маєте права так робити! Це жорстоке поводження з тваринами! — рішучезаявив Владик.
— Шо? — не змінюючи пози, перепитала тьотя Клава.
— Клаві… Гри… Ану повтори, як ти її… — тітка Марусина заколихалася від стримуваного сміху. Але Владику було не до її коментарів. Він кипів праведним гнівом.
— Ви, Клавіатуро Григорівно, просто інквізитор якийсь! Хіба ж так можна? Їх рятувати треба. Може,маслом намазати, чи що, поки ветеринар…
— Кого? — сторопіло запитала тьотя Клава.
— Та поросят же ваших. То ж ваші в лузі на прив’язі?
— Еге. А нащо моїх поросят маслом намазувати?6
— Та вони ж там у траві лежать! Чорні зовсім, попеклися на сонці! Ледве дихають! — Владик уже зірвався на крик. Тьотя Клава охнула, вдарила руками об поли й перевальцем поспішила до лугу. Владик повернувся до хвірточки. Тітка Марусина стояла біля неї,
вчепившись обома руками в поперечину, її кругле обличчя побуряковіло, щоки роздулися. У Владика було мелькнула думка, що тітці погано. Але вона раптом пирхнула, зігнулася й зайшлася гучним реготом.
— Ну, Славко! Ну й комедія! Га-га-га! Печені! Маслом! Рятувати! І-хі-хі-і-і-і! Ще й Клавіатура… — тітка витерла сльози й трохи вгамувалася. — Та то ж такі поросята. Зроду вони чорні, в’єтнамські. Нічого їм не станеться. То вони понаїдалися та й лежать, гріють черева.
А ти подумав… Га-га-га!
До Владика нарешті дійшло. От же ж халепа! І знав же він, що такі поросята є, але думав, що їх у квартирах тримають, як домашніх кроликів, собак або кішок.
А щоб отак… Сором обпік його гарячою хвилею.
— Та досить уже тобі реготіти. Чуєш, Марусино? Геть хлопця налякала. Он, поглянь, — дядько Микола вийшов з двору й труснув Владика за плече. — Григорівна свій печений виводок додому тягне. Вірніше, вони її
тягнуть. І живі-здоровісінькі!
Зі стежки почулося бадьоре кувікання, а потім вигулькнув табунець чорненьких підсвинків у різнокольорових шлейках. Вони тягли за собою тьотю Клаву, яка спотикалася й ледве тримала в руках п’ять переплутаних повідців. Проти Владика вона зупинилася, набрала було повітря, аби щось сказати, але тільки вигукнула: «Ух!» — і погрозила кулаком. Поросята різко смикнули, і тітка підтюпцем поспішила за ними.
— Пішли, грінпісівцю, я тобі секрет покажу, — сказав дядько Микола.
— Який секрет? — понуро проказав Владик.
— Як шовковиці відмити. Ось дивися: треба спочатку зірвати зелену ягоду й потерти нею твої фіолетові розводи. Вони одразу ж почервоніють, а потім легко змиються водою з милом… Слухай, Славку, а чого ти Григорівну Клавіатурою обізвав?
— Так вона ж тьотя Клава…
— Ну то й що?
— А клава — це клавіатура. Скорочено.
— Це по-якому скорочено?
— По-комп’ютерному.
— А-а-а… Ну да, ну да… — дядько Микола замислено потер підборіддя, ховаючи посмішку у вуса. — Якщо по-комп’ютерному, то, може, воно й так… А по-людськи її Клавдією звати…