Аскольд Мельничук: Що сказано

Видавництво "Комора" до "Книжкового Арсеналу" підготувало роман американського прозаїка українського походження Аскольда Мельничука - "Що сказано".

У його сюжеті - історія родини Ворогів-Забобонів, яка втекла з окупованої нацистами батьківщини, щоб знайти прихисток у Сполучених Штатах. Майбутнє цих людей непевне, а минуле - нікому не потрібне. Вони не знають, що таки повернуться додому на початку ХХІ століття – у спосіб, про який навіть не думали.

Цей роман відзначений численними престижними нагородами Як зазначили у видавництві, книжка нащадка українських еміґрантів із Нью-Джерсі першою ввела українську тему в американський літературний мейнстрім.

Із уривком пропонуємо ознайомитися на сайті:

***

Міжнародна допомогова організація

Війна скінчилася. Мільйони людей, чиї домівки було зруй­новано, країни розчленовано, а мертвих покинуто, вия­вилися вільнішими, ніж сподівалися. Союзники знов пе­реконалися: виграти війну — лише половина справи. Тепер вони зіткнулися з наслідками власних дій. Кожна скину­та бомба — з обох сторін — створила нові проблеми. Жерт­ви не просто зникли. Якби союзники повернулися спиною до переможених, то створили б цілі країни, що жили б у стані постійного заколоту. Натомість переможці вирі­шили людяно і мудро: відшкодувати збитки.

По всій Німеччині й Австрії постали табори переміще­них осіб. Люди посунули туди мільйонами. Під орудою со­юзників табори швидко перетворилися на незалежні на­ціональні держави в мініатюрі. Мудрий Рим знав, коли сісти осторонь і дозволити людям подбати самим за себе.

Табір "Орлик", закладений для українців, розмістився у Берхтесґадені, під горою Вацман, неподалік від Гітле­рової криївки "Орлине гніздо".

Табірне життя було згуртоване і натхненне. Дві ти­сячі людей тіснилися в гуртожитках із цегли й бетону, колишніх армійських казармах. Кожна сім'я з чотирьох і більше осіб мала окрему кімнату, споряджену примусом й електричним освітленням. По шести роках війни ніхто не скаржився на тісняву. Жодних гранат, лише кілька до­нощиків. Яка розкіш!

Швидко утворилися гімназія, мистецька і робітнича школи. Найпопулярнішим предметом, звісно, стала ан­глійська. Знання — це сила. Місцевий уряд потребував зв'язкових для співпраці з табірною владою, тобто аме­риканцями.

Заснували українці й власну лікарню, і поліцію. Була й кав'ярня. І кінотеатр, де можна було подивитися на Гемфрі Боґарта та Інґрід Берґман у "Касабланці".

Ось які вони, американці, думала Ластівка, а на очі тис­нулися сльози. Наші нові господарі.

У таборі вона вперше побачила темношкірого чолові­ка, солдата, який добув для неї один із тих жаданих рва­них парашутів, із яких жінки шили собі сукні. Фарбували тканину, оздоблювали сіткою від комарів і — voilà! Танці, фестини.

У Берхтесґадені Ластівка поновила заняття музикою. "Бач, — бурчала Наталка. — Я ж казала, що до того прийде".

Її вчитель, маестро Раковський, невисокий зануда у ши­рокій червоній краватці, сварячи бездарних учнів, щора­зу жилястими пальцями загрібав назад свою хвилясту сивизну. Уроки відбувалися на складі харчів. Заклопота­ні учні пробиралися між бляшанок молока, тунця, тома­тів, на кожній — штамп і обіцянка дієвої, практичної Аме­рики. Учні мали приносити кожен свою лампочку. Кожен заходив у маленьку кімнатку, вилазив на ящик, вкручу­вав свою лампочку, мучився з півгодини (бо жоден не мав ані йоти таланту), викручував свою лампочку і поступався місцем черговій жертві Раковського. Маестро Раковський користався з тих затемнень, аби подлубатися в носі. Якщо приходила гарненька учениця, він силкувався попестити що вдасться — сідничку, груди, черевичок.

Учні все йшли і йшли. Часу у всіх було вдосталь. Збо­лені душі раптом відчули потяг до музики. Музика була здатна виразити їхні плутані почуття, те, що втрачено, що перебачено. Музичні заняття живили оману нормаль­ності, потрібну, аби подолати неуникненну напругу та­бірного життя.

Люди експериментували зі своїми альтернативними "я". Багато хто з цих підлітків усі ці роки звідкись кудись утікав — що ж вони могли знати про себе? А тепер-от ді­знаються, щось відкриють, щось почнуть наново. Слюса­рі вивчали французьку, філософи вчилися слюсарювати. Піаніно було досконалим гральним майданчиком. Сімде­сятилітні й собі жадали позмітати пил зі слонової кістки, бодай на півгодини.

Засуджений власним генієм масний Раковський ба­гатів.

Певна, що вона на самоті, Ластівка запалила цигарку. І чи не щохвилі мацала свою лампочку в солом'яній торбі.

— Не зарано?

Вона обернулася: чорний берет, тепла напівшинель (а надворі ж сонце!). Голос ніби знайомий, із гарчливою ноткою.

— Мій урок о третій. Як завжди.

— Та ні, дорогенька.

Блакитні очі, трохи розкосі, видно татарську кров. Риси обличчя витончені, мов у римлянина. Вона прове­ла пальцем по волоссю.

Він говорив розв'язно.

— Неправда. Це мій час.

— Мій урок завжди о третій, — сказала вона.

тре­тю, — наполягав незнайомець.

— Помилився, мабуть. — І додала, стишеним голосом: — Пиячить, знаєте.

— Ви що граєте?

— Прелюдію Рахманінова. Дивовижна… — Вона забула про досаду. Її нове захоплення музикою надихало. Вона відкрила ноти і показала йому складний уривок. — Бачите?

Він засміявся:

— Ви куди їдете?

— Це не від мене залежить. Стрий скаже. А Ви?

— До Америки. Навіжені Янкі. Бейсбольна команда така.

— Все то ви знаєте, — грайливо мовила вона.

Як його звати? Потайні думки, які він легко відчиту­вав, роїлися в її голові.

— Це — нова Австро-Угорська імперія. Новий Рим. Змі­на влади, знаєте. Рух грошей.

Він застібнув пальто. Вона затисла в руці лампочку й опустила очі. Двері відчинилися. Вийшла дівчина в оку­лярах, із тугими косами. В одній руці тримала паку нот, другою прикривала верхні ґудзики блакитного светра.

— Панна Забобон… — голос маестро Раковського, тон­кий і тонічний.

Аркадій усміхнувся, цокнув закаблуками і притри­мав пальцем двері.

Із кімнати солодко пахло американським лосьйоном для гоління.

— Я постою тут, — сказав Аркадій.

— Я сама даю собі раду, — відказала вона.

У кімнаті Ластівка кинулася до піаніно, наскочив­ши по дорозі на підступний ящик, вилізла на табуретку

і вкрутила лампочку. Коли та засвітилася, стало видно, що вчитель сидить на ящику і дивиться на її ноги. Вона зіско­чила, обтерла і посунула на місце табуретку.

Раковський був не в гуморі. Він посмикував носа, від­водячи очі в кут.

І мугикав.

Цівочки поту рисували їй чоло, наче нотний стан без партитури.

Педаль вислизала з-під її стоптаної підошви.

Раковський замугикав чутніше.

Сльози набігали на очі, але вона грала далі. Потім схи­била нотою.

— Легато, легато. Дурна. Слухай. Горовіц заграв би це так…

Піаніно його перевтілювало. Відразу було видно, що він мастак у теоремах, які описують приховані трелі серця. Дедалі твердіше, дедалі глибше: він щезав у нотах, не ди­хаючи, гойдався з Терпсихорою на линві понад прірвою. Ластівка затамувала подих. Раптом гра обірвалася, він схопився на ноги й вернувся в знайому роль.

Світло немов підморгнуло: лампочка спалахнула і згасла. Ластівка відчула руку на стегні й підскочила, пе­рекинувши табуретку. "Ой…" У відчинених дверях стояв Аркадій і шкірив зуби. Простяг їй власну лампочку, наче букет квітів.

— Слава Ластівка Забобон? Аркадій Ворог.

— Ви зарано прийшли! — гарикнув Раковський.

— Ні, все гаразд, мій час минув, — сказала Ластівка.

— Ні-ні, у мене урок англійської: Ліда Ґруда чекає, — мо­вив Аркадій.

— Ви, здається, казали на третю, — впиралася вона.

— Пів на четверту.

— Дуже мило. Але ні. Краще подумайте про Бродвей, — мовила Ластівка.

— Я погоджуся й на Гарлем.

— На що?

Аркадій обернувся до Раковського:

— Завтра, пане, о пів на четверту?

Старий замахав міцною лапою:

— На четверту!

— А лампочка? — запитала Ластівка.

— Ввечері заберу.

— Ви ж не знаєте, де я живу.

— Та ні, знаю, — кивнув головою Аркадій.

Багатий Раковський успадкував іще одну лампочку.