Останні

Більше новин

Популярні

Більше новин

Коментують

Більше новин
"Б-52" - новий роман Анатолія Дністрового про чоловіка у кризі середнього віку

Письменник став відомий після виходу роману "Пацики" (2005).

Прозаїк, поет, есеїст, а віднедавна – ще й художник – Анатолій Дністровий. народився у Тернополі. У новому романі пише про успішного топ-менджера, аналітика і драматурга Мирослава Шефера, який закохується у молоду феміністку і це руйнує його колишній світ.

Роман "Б-52", який випустив Видавничий центр "Академія"  про чоловіка у кризі середнього віку. 

Відомий літературознавець та  видавець Ростислав Семків зазначає: "Анатолій Дністровий є одним із найцікавіших авторів нашої прози від кінця 90-х. Він пише про життя і пише точно і влучно. У новому роман його погляд зріло іронічний, скептичний".

Анатолій Дністровий – син поета і літературознавця, професора, доктора філологічних наук Олександра Астаф'єва. Засновник і учасник літературної групи "Друзі Еліота"(1993—1996). Член Асоціації українських письменників. Член Українського ПЕН.

Письменника знають як неординарного автора літературно-художніх текстів, зокрема, знаковим у його творчості став "конкретний роман" "Пацики". Саме він увійшов у десятку найкращих за версією інтернет-опитування "Книги року ВВС" 2005 року.

Також у доробку автора – низка передмов до книг інших письменників, публіцистичних статей та есеїв. Лауреат літературних конкурсів "Гранослов" (поетична збірка "Проповідь до магми", 1997), "Смолоскип" (збірка віршів "На смерть Кліо", 1998).

2010 року його роман "Дрозофіла над томом Канта" ввійшов у фінал премії "Книга року BBC" й став найкращим за версією читачів на сайті "Буквоїд".     

***   

Уривок

На роботі Шефер читає безглузді папірці із сухими статистичними даними та всілякими розрахунками, але крізь них бачить лише обличчя журналістки. Мирослав дивиться у вікно, постукуючи олівцем по столу, й думає, що буде далі. Він відчуває, що ця незвична зустріч відбулася не випадково, що подібні зустрічі просто так не трапляються. Це несподіваність, яка інколи вривається в звичне життя, як варвари на територію Римської імперії, — наче протест хаосу проти порядку, спонтанності проти послідовності, руху проти зашкарублості, мрії проти скніння, майбутнього проти теперішнього.

Мирослав аж пітніє, відчуваючи, що в його тихе життя вриваються важливі зміни. Він вірить у випадок і знає, що насправді лише він є двигуном усього на світі; випадок — той неочікуваний дар, якого ніхто не сподівається, а тому й особливо ним не переймається. Бо хіба ми можемо розраховувати на речі, яких навіть нема в нашій свідомості? Тож людина ніколи не готова до випадку, який може нагрянути зненацька і з ніг на голову перевернути все життя. Від задоволення Шефер аж потягується у кріслі, скидає туфлі, запускає ноги далеко під стіл.

І раптом знову починає думати про п’єсу.

"Тільки не це, тільки не це. Тільки не зараз".

"Не ламайся як дєвочка. Якраз це, якраз це. Якраз зараз".

"Ні, не зараз. Це не той випадок. Не зараз".

"Не скигли. Це саме те, саме зараз".

Спершу виникає назва для майбутньої п’єси — "Цигарка", потім окремі сцени з твору, репліки, думки про інтер’єр.

В уяві Шефера це має бути мила, нескладна, без особливого міцного сюжету річ, в якій плин подій розвиватиметься хаотично, нелінійно, спонтанно, а врешті все завершиться приємною несподіванкою. Його навіть не бентежить, що ця по-дотепному проста назва перегукується з фільмом "Кава й цигарки" Джима Джармуша. Але він себе зупиняє — жодної творчості, коли йдеться про питання сердечні, бо це несправедливо — яскраві миті заганяти в цинічну логіку творчих задумів.

Мирослав твердо собі каже, що не писатиме і залишить Варю Кропоткіну в спокої — в сенсі, що "не використає" її як матеріал, натомість, якщо дасть Бог, пізнає дівчину краще, а там — будь що буде. Все його нутро буквально волає за великим і пристрасним, невідомим і навіть патетичним коханням, без якого за всі ці роки він перетворився на занедбаний вазон, який ніхто не підливає і листя якого безповоротно в’яне. Натхненний передчуттями, Шефер уже починає уявляти, який грандіозний задум може від цього з’явитися, але одразу себе зупиняє: чорт, знову ці химери лізуть у голову, ніяк неможливо їх позбутися.

Мирослав непокоїться тим, що на весь світ, події та людей дивиться лише як на творчий матеріал. Будьякий, навіть дрібний факт чужого життя, просту й невинну історію він сприймає в парадигмі художнього твору, і його більше цікавить не саме життя, а те, що цьому "творові" бракує — фабули, розв’язки, драматургії, ексклюзивності, дії, конфлікту, яскравої інтер’єрної частини. Йому здається, що весь навколишній світ — це недописані, неоковирні, недопрацьовані художні твори, в яких "провисають" або герої, або сама логіка подієвості й сюжет, або ж фінальна частина. Світ — сукупність незавершених і тривалих "недоп’єс", які він має знайти, відчути і допрацьовувати. І все необхідне для цього є під носом — у повсякденному житті.

Жартома Мирослав любить повторювати, що світ насправді існує лише для того, щоб стати літературою, інакше його ніколи не було б, а отже, в його існуванні немає жодної потреби. Лише творчість повертає світ із його ж темряви, проявляє його фрагменти, які потім хтось використовує.

Спершу такі переконання Шеферу здаються аналогом якогось банального реалізму, міметичною зацикленістю, і вже згодом він посилює свої думки, обіпершись на дотепну формулу єпископа Берклі: якщо я це бачу — значить, це існує. Мирослав переформульовує цю думку під себе: "якщо про це написано — значить, це існує" або "якщо цей матеріал використано в письмі — значить, це існує".

"Хочеш любити?"

"Так, як і кожна нормальна людина".

"Хіба ти готовий до любові? Тебе ж, крім власного марудного світика і твоїх нікому не потрібних п’єсок, більше нічого не цікавить".

"Я можу від цього відмовитися".

"Ти можеш лише повірити у власну брехню, що готовий від цього відмовитися".

"Письмо допомагає мені зрозуміти, чого я найбільше прагну".

"Сумніваюся. Це допомагає тобі утвердитися серед таких самих слабаків, як сам: не більше і не менше".

"Але я все одно хочу любити!"

Він не бачив Варю Кропоткіну кілька днів, і ці дні були страшенно нудними, банальними, монотонними, сповненими марень, терзань, сумнівів і надій. Шефер постійно поривається їй зателефонувати, але не хоче виявляти своєї нетерплячки, бо дівчатам це не подобається. Дякувати Богу, підвертається відрядження, і поїздка трохи відволікає його думки.

Нетерплячка — ворог, особливо в амурних справах. Колись в одній із модних арт-галерей Шефер випадково познайомився з бухим, патлатим, підтоптаним п’ятдесятилітнім художником із дурнуватим різнокольоровим шарфом на шиї. Він трохи нав’язливо й безцеремонно витріщався на розфуфирених жінок, які зазвичай злітаються у галереї та фоткають картини чи дудлять із келихів вино. Художник оглядає їх буквально з голови до ніг, ніби оцінює дорогий товар. Він сам підходить до Шефера, коли той милується однією з абстракцій, виконаних у дивовижній і незрозумілій техніці. Художник несподівано говорить про жінок: тут уся справа у витримці — треба вміти тримати паузу. Мирослав не відразу розуміє, про що йдеться, і запитливо на нього дивиться. Художник каже, що варто стати перед картиною, ніби уважно її розглядаєш, стовбичити перед нею хвилин десять, розумно морщити пику, обнюхувати роботу сантиметр за сантиметром, після чого поруч неодмінно з’явиться одна з цих дам  — зав’яжеться ненав’язлива розмова про живопис та іншу навколокультурну пургу. Далі, за законом жанру, піде обмін номерами мобільних телефонів, і головне, ніби сам до себе із запалом говорить художник, самому їй три-чотири дні не дзвонити, в жодному разі самому не дзвонити; якщо вона після цього подзвонить — значить, вона вже визріла. Так-так, дивиться він на Шефера трохи безумними очима, зараз у Києві просто купа красивих, багатих і самотніх жінок.

— Ферштейн? — із усмішкою дивиться він на Шефера.

— Справді? — розгублено каже той.

Мирослав згадує цей випадковий епізод і сміється.

Він вирішує першим Варі не дзвонити, але вмить лякається, що стає схожим на того змаразматілого кретинахудожника. Врешті-решт він заспокоюється і хоче один раз спробувати — не дзвонити, в жодному разі самому не дзвонити. Витримка і ще раз витримка, кінь копитом їй у грудь.

Залиште свій коментар

Вибір редакції