Чому "Історія…" Максима Дупешка варта аж цілого яблуневого саду?

Тематично дебютний роман чернівецького письменника є є сплавом міфу Золотого довоєнного часу та історичної теми "кривавих земель". 

А пам'ятаєте концептуальну розпачливо-гнівну промову Андруховичевого Отта фон Ф в пив-барі на Фонвізіна, у якій герой "Московіади" нарікає на велику євразійську державу, що має здатність рости на захід, поглинаючи все на своєму шляху, – великі й малі держави, народи, мови, звичаї, міста, каплиці, кав'ярні, пиво"? "Я хотів би жити в цьому місті! Де воно?! Що вони з ним зробили?!" – кричав Отто, апелюючи до пейзажів рідного міста, які побачив на поштових картках початку ХХ століття.

Схоже, поклик Отта сучасна українська література почула, бо в нашому інтелектуальному просторі вже існує цілий ряд текстів, хронотопом яких є західноукраїнські міста й містечка початку минулого століття.

Численні сильветки довоєнних містечок у текстах Юрія Андруховича ("Перверзія", "Дванадцять обручів"), Василя Кожелянка ("Срібний павук"), Юрія Винничука ("Танго смерті"), Софії Андрухович ("Фелікс Австрія"), Василя Махна ("Дім у Бейтінґ Голлов") та багатьох інших продовжують додавати свої пазли до витворюваного на наших очах міфу ідеального "Золотого часу" – передвоєнної Галичини й Буковини, що процвітали в складі Австро-Угорської імперії під покровительством щедрих Габсбурґів.

Інваріантом цього міфу є набір смислових констант, які хоч набувають у кожному конкретному творі місцевого колориту, все ж залишаються постійними. Ось деякі з них:

1. У західноукраїнських містечках кінця ХІХ – початку ХХ століть представники різних національностей (українці, німці, поляки, євреї) жили в згоді й гармонії, яку часом (не дуже часто) порушували дрібні непорозуміння, зазвичай спричинені плітками, а не, як би міг запідозрити наш сучасник, "мовним питанням", бо на побутовому рівні кожен умів спілкуватися кількома мовами. Національність у ті золоті часи була швидше засобом розрізнення, як прізвище, чи колір очей, а не способом вирізнення, виокремлення, відокремлення.

2. Завдяки мудрому правлінню Габсбурґів усі, хто добре працював, були заможними, посилали своїх дітей вчитися і відпочивати в Західну Європу, жили багатим культурним життям – кіно, театр, читальні, ходили в модному одязі по модних ресторанах і, звісно, пригощалися там неймовірними, з точки зору нашого сучасного середнього класу, наїдками й напоями. 

3. Важливим атрибутом міфу Золотого передвоєнного часу стають реально-історичні постаті: письменники, вчені, політики, артисти.

4. І останньою смисловою константою окреслюваного міфу, як і будь-якого міфу, є катастрофа, що руйнує ідеальне буття, призводить до жахливих катаклізмів, які назавжди змінюють територію, на якій відбуваються, і людей, які на цій території живуть.

Ось ця точка є закінченням міфу й початком історії. Історії "кривавих земель", як назвав їх американський історик Тімоті Снайдер ("Криваві землі: Європа між Гітлером та Сталіним", 2010), маючи на увазі землі від центральної Польщі до західної Росії: Україну, Білорусь та Прибалтику, які у період із 1933 до 1945 стали територією жахливої гуманітарної катастрофи безпрецедентної тим, що більшість жертв були невинними цивільними людьми. Художньою інтерпретацією історичної теми "кривавих земель" прийнято вважати так званий центральноєвропейський роман, в тематичному розширенні – роман "пам'яті".

Тематично дебютний роман чернівецького письменника Максима Дупешка "Історія, варта цілого яблуневого саду" є сплавом щойно окресленого міфу Золотого довоєнного часу та історичної теми "кривавих земель". Чи означає це, що цей текст можна назвати центральноєвропейським романом, або романом пам'яті на рівні ідеї?

Думаю, що ні. Але все за порядком.

Дупешкового героя Павела Бачинського ми зустрічаємо в уже знайомому читачам зі "Срібного павука" Василя Кожелянка місці –  площа Унірії (теперішня Центральна площа) Чернівців, майже в той самий час, коли Кожелянкові Кароль і Гельмут весело бігають за бандитами. І хоча в романах чернівецьких письменників йдеться про 30-ті – час, коли Буковина вже належать румунам, Чернівці і Дупешка, і Кожелянка за інерцією ще національно толерантні, багаті, культурні й гастрономічно адекватні міфу. Звісно, до того часу, поки починається війна.

Дупешкові передвоєнні й воєнні Чернівці ми бачимо очима двох обсерваторів – самого Павела і його матері Марії. Дуже цікава знахідка письменника, бо Павел розповідає про події, які очевидні й відчутні: зустріч з дівчиною – єврейкою Дорою, запах міста, політичні настрої чернівчан, початок війни, прихід більшовиків, вбивство батька, прихід німців, чернівецьке єврейське гетто й Дора в ньому.

Марія ж інтуїтивно осягає суть тих речей, які переживає її син, чернівчани, людство: Павел закохався в Дору, наближається катастрофа, зникає Бог, світ котиться в прірву, Павелу треба врятувати Дору.

Є в романі ще й третій оповідач – безіменний хлопець, який у 1993-му випадково познайомиться з уже стареньким Павелом, щоб взамін одного яблука отримати історію, варту цілого яблуневого саду, і розповісти її нам.

історія яблуневого саду

Павел Дори не рятує. У цьому він справді є характерним для центральноєвропейського роману героєм, хоча точніше буде сказати негероєм. Аристотелева теза про те, що героями трагедій мають бути найкращі люди, в центральноєвропейському романі більше не працює. Як зауважує Євген Стасіневич у своїх лекціях, класичний герой в реаліях катастрофи ХХ ст. існувати не може, – його або вже вбито, або буде вбито найближчим часом. Протагоністами центральноєвропейського роману стають вар'ят (як Швейк Ярослава Гашека), або дитина (як Оскар Мацерат Гюнтера Грасса), або інфантильний дорослий (як кельнер Ян Дітє Богуміла Грабала).

Дупешків Павел Бачинський також дитина, він бачить (перегук з прізвищем), але не діє. Павел не є суб'єктом власної історії, хоча сам її розповідає. Залежно від зовнішніх обставин він то Павел, то Пауль, то Поль, то Павло, то Павєл. Павел – це НеОрфей, який навіть не спробував врятувати з пекла свою Еридіку. Після війни він одружиться, доживе до 90-их, а так і залишиться спостерігачем, лише свідком цього найкривавішого зі століть.

Якби роман Максима Дупешка на цьому місці завершився, то поза всякими сумнівами його можна б було назвати романом пам'яті – романом, який прагне зафіксувати й відрефлексувати наші історичні травми і катастрофи. І так, такий роман вартий був би яблука, але не аж цілого яблуневого саду. Але Максим Дупешко на цьому не зупиняється. На читача чекають сюрпризи.

Поява такого позасюжетного елемента як "Постмодерністська пауза" (автор раптом зупиняє розповідь, телепортує нас в 1993, і ми ошелешено слухаємо історію з життя третього оповідача – того, який до сих пір переповідав нам лише Павелову історію) змушує нас уважніше придивитися до тексту та й до його автора теж. Будучи незначно пов'язаною з основним текстом тематично і майже ніяк з основною сюжетною лінією, "Постмодерністська пауза" починається на 60 сторінці 159-сторінкового роману (золотий перетин?) і заповнює лакуну в історії, бо Пауль відмовляється говорити про совєтський період.

"Постмодерністська пауза" – це розділ роману, витриманий в постмодерністській стилістиці, з притаманним для цього стилю набором прийомів: стьоб над соцреалізмом, мерехтіння цитат і смислів, безкінечні перелічування фактів, герой – суперінтелектуальний шанувальник мистецтва, вина й жінок, який ніби прибіг з "Перверзії" Юрія Андруховича. І тут у ненаївного читача виникає закономірне запитання: "Якщо це постмодерністська пауза, то з чим я маю справу раніше і пізніше цієї паузи?". Навіщо Максимові Дупешку ця пауза? Продемонструвати читачам, що володіє постмодерністським письмом? Думається, справа не лише в цьому.

Давайте відрефлексуємо естетику, в якій написано роман. Особливістю Дупешкового письма є коливання між включенням у процес і водночас холодним аналізом, автор балансує між поверненням до модерністських стратегій і використанням постмодерністських практик.

Здається, автор відчув, що соціально-політичні катаклізми останнього десятиліття, унеможливили існування в літературі неуловимого у своїй осмотичності інтелектуала-циніка. Які можуть бути семантичні ігри та інтелектуальні іронічні підморгування, якщо у нас триває реальна війна, і в танку заживо згорають реальні хлопці? Думаю, тут ідеться про відмову від постмодерністського письма і наближення до нової пост-постмодерністської естетики, до того, що називається "новою щирістю" ("новою сентиментальністю" за Т. Гундоровою ("Післячорнобильська бібліотека", 2013)).

Простота мови роману Дупешка, яку зауважили багато читачів, апелює не до простоти як наївності, а до простоти як щирості. Йдеться про філософський феномен, який М. Фуко ("Дискурс і істина", 2006), вслід за стародавніми греками, називає пареззією – щирим висловлюванням істини (мовець розповідає історію як істинну, бо він знає, що вона істинна, і вона є істинною, оскільки справді істинна), і естетичний прийом, який використовують у своїх романах важливі американські письменники Дейвід Фостер Волас "Безконечний жарт" (1996) і Леслі Мармон Сілко "Церемонія" (1977).

Роман Максима Дупешка, попри простоту мови (прості речення, проте зі скрупульозно продуманими деталями, картинками й образами), невелику кількість героїв, має складну будову (постійна зміна оповідачів, стрибки в часі тощо) і дуже чіткий ритм. Ритмотворчими елементами є листи матері Павела Марії, а після її смерті ритм підхоплюють листи з фронту сучасної україно-російської війни, які писатиме третій оповідач.

Є ще один цікавий момент, який потребує уточнення. На чому, окрім ритму, тримається цілісність тіла роману? Із самого початку відмовившись від модерністської стрункості, Максим Дупешко творить постмодерністську різому (у романі відсутній єдиний семантичний центр) й знаходить новий спосіб структурування смислів у ній.

Автор будує текст за принципом, який можна назвати "принципом хештегу".

Основні концепти роману структуруються саме таким чином. Концепт "національність" реалізовується в послідовності національність#герой   українець#німець#поляк#закоханий в єврейку; концепт "ім'я героя" – Павел#Пауль#Поль#Павєл#Павло. Концепт "війна" – війна#Друга світова війна# Друга світова війна в Чернівцях#АТО#російсько-українська війна. Можна продовжувати й далі – концепт "оповідач", концепт "бог" тощо.        

Про що роман Максима Дупешка? 

По-перше, про появу в сучасній українській літературі героя у класичному розумінні цього слова. 

Так, Павел – чоловік, який пережив страшне ХХ століття і жодного разу не тримав у руках зброї. Ми можемо зневажати його, як зневажає таких відкуплених від армії юнаків героїня Кожелянкової "Дефіляди в Москві". Все так, якби не один момент – переважна більшість з нас, нині сущих, якраз і є нащадками таких негероїв, герої здебільшого залишити нащадків не встигли.

У Павела промовляє не лише його прізвище, а й ім'я. Павлом, згадаймо, звали  апостола, який не увійшов до складу дванадцятьох, його було призвано до служіння уже після смерті Ісуса. Так само Павел не бере участі в головних історичних подіях, його місія в іншому. Павел так і не дорослішає, залишається дитиною, негероєм, об'єктом історії, а не її творцем. Але розказана ним історія змінила життя хлопця, який поділився яблуком. Цей хлопець дорослішає. І в 2015 ми бачимо його у фронтовому окопі, він уже не сліпе знаряддя долі, бо завдяки історії Павела, взяв на себе відповідальність за те, що відбувається. І якщо не раціонально, то на рівні Маріїної інтуїції він відчуває чому – "щоб темінь знову не розчавила Україну". 

Роман, таким чином, є не стільки романом пам'яті (автор намагається не лише зафіксувати події й відчитати уроки минулого), скільки романом-рефлексом. Не рефлексією, а саме рефлексом – відповіддю автора на подразнення, спричинене сучасною війною (візія Андруховичевого Отта, на жаль, не втратила актуальності – євразійська держава й далі росте на захід, поглинаючи все на своєму шляху), відсутністю Бога й відсутністю джерел відновлення сили. Тобто автор намагається не лише зафіксувати події й відчитати уроки минулого, а й з їхньою допомогою зрозуміти травму теперішнього. 

По-друге, роман про надію на повернення у світ Бога. 

На початку війни Павелова мати Марія зауважує, що Бог зник. Майже парафраз з Целанового "Ніхто не зліпить знову нас із глини та землі". До кінця роману Павел зрозуміє, як повернути Бога, і його здогадка буде здійснена, не ним звісно, а нашим безіменним хлопцем-оповідачем. 

По-третє, роман Максима Дупешка таки про місто. 

Здається, у випадку з "Історією, вартою цілого яблуневого саду" ми маємо справу з поверненням витісненого в ході модернізації почуття місця і його символічної сили. Хочете дізнатися, у що граються чернівецькі буки, якою нотою звучать Чернівці, яким є смак нашого – чернівецького повітря? Читайте роман.

І справа тут не стільки в довоєнних Чернівцях (волієте дізнатися саме про це, то краще прочитайте романи Василя Кожелянка), для когось це можуть бути Чернівці 90-их або і не Чернівці зовсім, скільки в тому, що простір, який ми маркуємо як свій, додає нам енергії.

Думаю, основна заслуга роману в тому, що в його полі відбувається дуже важлива для нашої літератури зміна модусів у художній інтерпретації реальності – перехід від прикметного до значущого, після цього ми вже не будемо соромитися бути героями, бути з провінції, шукати Бога й місця сили, перестанемо плутати наївність і щирість.

До автора у мене залишилося тільки одне запитання: "У окопах сучасної україно-російської війни воює наш третій оповідач, чоловік, якому в 1993 – 23 роки, отже зараз йому – 47. Що в наш час робить чоловік, якому 25–30 років – вік, у якому Павел пережив свою історію?". Сподіваюся, саме про це буде наступний роман Максима Дупешка. 

Світлана ВАРДЕВАНЯН, текст наданий "Видавництвом 21"

Залиште свій коментар

Наступна публікація