Цей роман-колаж захопить своїм колоритом, мовою й гумором.
У цьому тексті багато історій і почерків: екзотика закарпатського краю й унікальність покарбованих вітроломами доль, містичні сили світу, фатальності життя і відчайдушне чіпляння за нього. У його центрі - школяр Митрик, який живе весь у стихіях життя, серед красот села, що притулилося біля гори Ловачки, а десь за нею — загадкове варош-місто Мукачеве. І люди біля Митрика — дивний світ: жертовна у стараннях захистити всіх своїх баба Фіскарошка, незворушно умиротворений дід Соломон, гордо рішучий дід Петро, притлумлений клопотами нянько, надламаний жорстокими обставинами вчитель пан Фийса. Усіх їх тримає на землі мудрість любити життя і виживати.
З уривком роману, виданого у "ВЦ Академія", пропонуємо ознайомитися на нашому сайті.
***
Ворота райдуги
— Митьку, вставай, будемо ладитися на гостину в Лавки до Микули.
Хоч і прокинувся вже давно-давно і спостерігав за всіма родинними спектаклями, але вдаю, що ще сплю і невдоволено буркаю:
— Вічно ви з тими гостинами. Надоїло!
А сам мислю: "Не приведи, Божіньку, аби лиш не передумали".
— І мені надоїло, — підтакує жалісно дід Соломон. — Жити із цією старою трінькашкою[1] надоїло.
— Та налийте вже дідові тоті нещасні півдеци, — прошу бабу, бо Соломон і насправді такий нездалий, ніби його всю осінь з коноплями в намулі мочили.
Баба таки зжалюється, наливає йому погарчик слив'янки і каже:
— Лем, дякуючи тобі, Митьку, наливаю. Пам'ятай мою доброту. Коли будеш нести нам із дідом на могилу чічки, мені маєш на єдну ставити більше, аніж старому, бо я дуже добра.
Наш рід до гостин, весіль, хрестин дуже охочий і прудкий. От коли десь на роботу — півдня збираються, радяться, потім рахують, чи це вигідно, і врешті-решт на все плюнуть і не підуть. А ось на гостину... як скрипки яворові: кліп-кліп оком — і вже готові.
І ось святкові, врочисті, повні достоїнства і самоповаги, як новенькі доляри, вирушаємо втрьох із дому. Йдемо до Лавок поміж осінніми товстобокими горбами ласкавим путівцем. За літо цей пішничок, носячи на собі галасливий люд, добряче натер мозолів. Але він мені такий милий і ніжний, як порепані долоні діда Наполійона, коли, буває, зрідка погладить мене по голові. Навкруги нас, по обріях, наче білі перини, вивішені бабою луфтуватися[2] довкола хати, громадяться ситі хмари. Вони тучні-тучні і направду чисті-чисті, як перини порядної ґаздині, могутні й широкі, як наш добрий і щедрий нянько Дунай.
А прямо перед нами сидить собі при дорозі пишнотілою молодицею гора Ловачка. За кілометр-півтора на південь, на другому боці Латориці, на неї якось тужно дитячими очима весь час дивиться-озирається невеличка гора, йменована Замковою. Мені весь час здається, що це дитинка Ловачки. У далекі-далекі часи вона, пустуючи, відбігла від своєї матері-гори, перебігла босоніж через Латорицю, а далі, злякавшись глибоких вод, вже не наважилась перейти знову через річку. То й лишилася дитинка-гореня на віки вічні на другому березі.
У всі пори року наша Ловачка — мила, рідна і красива. Але восени! Розмальована гарячими і соковитими барвами, вона дійсно немов червонощока і багата верховинська дівка-відданиця — ну прямо-таки кров із молоком. Ідіть, женихи, придивіться, не торгуйтеся, бо не прогадаєте! А женихи — далекі гори на півночі, видно, вже давно-давно ішли сюди свататися, але, побачивши таку невимовно вродливу нашу молодицю, так і не наважилися підійти ближче. То й загрузли на видноколах: одні припали небесами, другі посивіли, а ті — полисіли, а ще інші — настільки постаріли, що геть зеленими мохами поросли...
Ось і тепер наша Ловачка, немов грудки осіннього золота у долонях щедрої рівнини, палахкотить, манить, вабить, примушує нуртувати кров у гарячих головах. А під нею, немов вишиті сільською умілицею, мережаться і котяться по невеличких пагірках яблуневі сади. Обтяжені осяйними гарячими плодами дерева стоять перед горою тихо, покірно і смиренно. Яблуні нагадують великих блудниць, що вдосталь навеселилися і набігалися по світах за весну і літо, а тепер прийшли з повинною, із нагуляними дітьми до гори-матері й у тихій печалі відмолюють свої гріхи. І благородна мати Ловачка їх, звичайно, прощає. І блудниці-яблуні полегшено зітхають, і душі їхні, очищені від весняно-літніх гріхів, невимовним сяйвом палахкотять над кронами. І падають од радості сльозами осіннього щастя дозрілі яблука в усміхнені трави.
Мине багато земних літ, мине багато моїх страждань, і я, як тепер яблуні-блудниці, після блукань між прірвою і порожнечею одного дня великим грішником теж постану перед горою. Постану не стільки умудрений, як життям побитий. Буде теж осінь, але вже дуже стара, глибока і печальна. Я стоятиму із своїм маленьким сином перед горою і намагатимуся віднайти в собі якісь слова покаяння, слова прощення за діла, не дуже праведно скоєні. Наближатиметься вечір. Хмари бродитимуть і шумуватимуть у небі, немов молоде, сердите вино у бочці.
Похмуро, тяжко, понуро.
І раптом у призахідному крайнебі ангели прочистять віконечко, відкриють його, й останні снопи сонця могутніми акордами впадуть на Ловачку. І гора тихо мені всміхнеться.
Але це вже буде не та Ловачка — червонощока, пишнотіла гуцулка-молодиця, а скоріше — печальна верховинська вдовиця. Та багатостраждальна вдовиця, що застигла серед осінніх рівнин, виглядаючи з далеких світів своїх синів, мужів і братів, які полягли на полях бранних і не менш кривавих полях житейських.
І стоятиму я перед горою із своїм маленьким сином, і заплачу.
І одному тільки Всевишньому будуть зрозумілі мої сльози.
За чим плакатиму?
За тим, що вже ніхто і ніколи не поведе мене малого на храмове свято попри цю гору осінню?
Чи тому, що мене вже ніхто не збудить рано, ніжно гладячи по мудрій голівці. І на тамтому березі Латориці Замкова гора мені вже уявлятиметься не загубленою дитинкою Ловачки, а звичайнісіньким пагорбом або, ще страшніше, елементом рельєфу.
А може, плакатиму за тими загубленими назавжди дивовижно-чистими і глибокими очима, в яких побачив своє перше кохання?
А може?..
Але заходитиме осіннє сонце. На обличчі Ловачки помалу згасатиме скупа вдовина посмішка. Все умовкатиме. Гора заплющить очі і тихо молитиметься. А мій маленький син, дивлячись, як витираю сльози, скаже:
— Не плач, татку. Он, дивись, там, на горі, ангели білі стоять. І всі радуються, а ти плачеш.
Але це все буде через багато літ земних, через багато страждань людських. А поки що ми йдемо втрьох на храмове свято через мою дитячу осінь, немов через щасливий безмежний сон. І мені ця осінь ще нічого не розказує про плин життя, про пору цвітіння і згасання, про те, що все рано чи пізно вертається до витоків своїх — тільки ми вже ніколи не повертаємося в часі, як та волосинка, що впала тобі сьогодні вранці із голови.
Для мене поки що ця осінь із дідом і бабою — як барвистий циганський прапор, як вершина краси, свято молодого полум'я, яке частіше бездумно спопеляє, ніж мудро гріє.
Ідемо собі на храмове свято до стрийка Микули, прозваного у нашій родині Беніто Мусоліні. Він уже багато літ живе в Лавках, у селі на північ від нас за трьома горбами, або ж, як казали, за трьома козлами. І це так, бо Лавки здавен славилися незліченними отарами кіз якоїсь дивної чеської породи. Тому в нас Лавки ще називали Козячою Чехією. А нашу стрийну — дружину Микули — за її дрібненький зріст, але безбожно войовничу натуру ми любовно нарекли Чеською Мікробою. Мусоліні і Мікроба мали ще двох дітей — сина Петра та доньку Гафію на прізвиська Вірус і Бактерія. Така собі, як видите, колоритна сімейка паразитів. Гоп-стоп! Треба хоч якось прояснити ці чудернацькі прізвища і назви місць. Отже, почнем із географії...
Я, приміром, народився на Небесах, вірніше, на Небесі — так із незапам'ятних часів називали присілок, що, як злодій, втік від людей до найвіддаленішої і найвищої окраїни села. Втім у нас й інші околиці та окремі частини села мали не менш екзотичні назви. Одразу під нами, в затишному видолинку, лежала Аргентина. Із нею сусідила Бразилія. Східна окраїна села Палестина межувала з південною частиною — Мексикою. Від нас, із Небесі, брала початок дуже бесідлива і прудка річечка, яку нарекли Амазонка. Мали ми в селі ще й багато інших достоїнств. Приміром, наша греко-католицька церква знімалася на двох горбах, які нарекли Балканами. А ось невеличкий римо-католицький костьол підносився у наймальовничішій долині, йменованій Ватиканом.
Цим дивовижним у тутешніх краях назвам пояснення дуже просте: наші люди постійно колесили світом у пошуках заробітків. А коли поверталися додому, скуповували за зароблене землі й оселялися в різних кутках, а далі — хто всерйоз, а хто просто зо сміху — йменували ті поселення назвами держав і континентів, де заробили гроші й купували за них землю. Це була своєрідна вдячність великому світові, який ніколи не давав загинути й померти з голоду бідному на долю закарпатцю.
А ось у прізвиськ — своя історія. Все наше різнофайтове колоритне село можна зібрати під прапорами трьох прізвищ: Слов'яни, Жидики і Шваби. І коли дотримуватись етики і називати людей виключно за паспортом, у нас раптом виявиться по два-три десятки Дмитрів Михайловичів Слов'янинів, Петрів Івановичів Швабів, Іванів Степановичів Жидиків... Ось і спробуй, суддя чи прокуроре, не зломивши голови, серед численних двійників знайти саме ту особу, по якій темниця плаче. А назви прізвисько — і тобі вирахують, кого потрібно, назвуть адресу. А якщо попросиш — проведуть, а по дорозі ще й таку характеристику випишуть, що, даю чесне слово, з нею не приймуть ані в одну тюрму світу.
Прізвиськами, як правило, нагороджували за характером, подібністю, звичками, а часом і необачно кинутим словом. Так наше село вмістило в собі не тільки всі великі держави і континенти, а й постійно пригрівало і давало притулок королям, цісарям, великим розбійникам, геніальним вченим, політикам світового масштабу і різної масті авантюристам.
Село постійно множилося. Прийшов час, прізвиськ стало катастрофічно бракувати. І коли вже, бувало, з'являлись в одній родині два Гітлєри чи дві Марії-Терезії, мудрі кебети взяли на озброєння досягнення науки і техніки. Отже, поряд із Гебельсами, Беріями, Кутузовими, Піфагорами у нас в сім'ях почали з'являтися Пеніціліни, Дусти, Пургени, Фугаси, Марганцовки і т. д.
Люди з часом настільки зживалися із своїми прізвиськами, що навіть забували про істинні імена і, бувало, на них зовсім не відкликалися. Неймовірно, але мати якесь відоме прізвисько вважали навіть за велику честь. А якщо сельчанин залишався без прізвиська, тобто жив тільки за офіційним іменем, це означало, що цій людині суджено було з'явитись на світ безликою. І тоді їй принизливо давали прізвисько жони. Скажімо, в розмові хтось згадає: "Я сам видів, як учора Іван Слов'янин ніс повну корзину грибів". Його одразу запитають: "А сесе котрий Іван Слов'янин?". І у відповідь почують: "А-а-а, та той, Анці Сусанінки чоловік".
Люди, що жили тільки по паспорту, ніби жили поза життям і ще задовго до смерті розчинялися в часі й безслідно зникали в пам'яті.
Чим більше хтось мав прізвиськ, тим поважнішим виглядав в очах ближніх.
Особисто я за кількістю прізвиськ міг преспокійно потрапити до Книги рекордів Гіннеса. Мало того, що кожен у нашій родині, кожен учитель мене йменував індивідуальним кодом, то ще й кожна вулиця навісила мені свої. Так, до десяти років моя скромна персона уособлювала не тільки тиранів людства, злодіїв та розбійників, а й всю мислиму й немислиму нечисть планети, починаючи від реальних кровожерливих крокодилів і кінчаючи міфічними рогатими ослами. І як би хто не смішкувався, носив я ці прізвиська гордо, пишався ними, як старі вояки рубцями на тілі від ран, отриманих у тяжких кривавих, але переможних боях. І як старому бойовику запам'ятовується на все життя перша рана, так і мені затямилось моє перше заслужено отримане прізвисько — Палірник, тобто палій, підпалювач.
Був я тоді ще пуцьвіріньком, але дуже допитливим і метким на всякі діла. В родині було таке вражіння, що природа в моїй персоні подарувала їм щонайменше десять двійників. В одну і ту ж мить мене можна було побачити і на вершку дерева, і на хаті, і в курнику, і на колодязному журавлі.
Одного дня я перейшов межу: приклеївся до заднього борту машини і помандрував аж до Середнього — за 30 кілометрів від рідного села. Вся наша весела сімейка ледь з розуму не зійшла, доки через три доби випадково мене не відшукали. Того ж вечора на родинній раді було одноголосно прийнято увільнити діда Соломона від усіх господарських клопотів і покласти на нього відповідальність за мене. Соломон сімейне рішення прийняв без великого ентузіазму і зробив заяву: "Увидиме, яка буде погода". А оскільки наше багатостраждальне Закарпаття оточене аж чотирма державами, а в кожної — своя погода, яка по-своєму тисне на нервово-психологічний стан закарпатця, можна уявити і стан діда Соломона — він постійно хотів спати. Однак Соломон не був би Соломоном, коби не прийняв соломонівське рішення. Він щодня зранку виводив мене в сад і товстелезною мотузкою, якою путають биків, прив'язував за ноги до велетенської груші, а сам бадьоро засинав. Кажуть, я так дико верещав цілими днями, що на грушу, до якої був прив'язаний, не те, що птаха би не сіла, а й всі шкідники зникали безслідно за кілька кілометрів.
Того дня над Атлантикою, очевидно, формувався могутній циклон, і його вплив уже з ранку позначився на стані Соломона. Дід ледве прив'язав мене до груші, ще пробував скрутити з газети цигарку, але викурити сил уже не стачило. Опустився неподалік від мене, зіперся на сливу, голова, наче зів'яла хризантема, впала на груди, і "Будь здоровий, Мішку, напийся бровзи[3]". І ось тут я приступив до здійснення задуму. Вийняв із пазухи маленького ножика, що звечора украв від вуйка Черчіля, перепиляв мотузку і нею намертво прив'язав за ногу до сливи Соломона. І вже було хотів тікати, але мій погляд впав на газету, з якої дід чинив самокрутки. А також на сірники, що лежали поруч... Недовго думаючи, я накрутив із газет паперових цигарок, натикав їх дідові в рот, а дві ще й у ніс засунув. Далі притьмом черкнув сірником, підпалив, а сам хутко сховався в сусідську кукурудзу і, роззявивши рота, почав із цікавістю спостерігати. Можете уявити, наскільки могутнім був сон Соломона — він зреагував на мою диверсію тільки тоді, коли паперові цигарки згоріли в роті й носі і зайнялася вже борода.
Дід, як молодий лошак, із диким криком підхопився, рвонувся, але тут же впав, прив'язаний мною до сливи. Збиваючи з себе полум'я, перевертався по землі і дико волав про поміч. А поруч, в кукурудзі, перевертався од сміху я. Мамко мої, я так реготав, що ледь пупа не надірвав. Того дня я, мабуть, виконав свою річну норму сміху, бо надалі мені вже було воістину не до нього!
Дякуючи нашому дорогому сусідові, панові Фийсі, котрі в той час, як вони далі усім розказували... "якраз пасулю рвали у кендириці з паніков Гатьошков", діда вдалося спасти. Щоправда, місяць мій дідико лежали у шпиталі, а відтак ще півроку ходили з такими губами-торомбами, найся не приказує, як у килавого[4] бегемота. І бороди золоті дідико навіки позбулися. А я? Кажу ж, мені щонайменше рік було не до сміху. Ось за таку диверсію я отримав від рідні перше прізвисько — Палірник.
Отже, по службі Божій наша трійця — вся прилизана, помита, випрасувана, із лискучими посмішками на писках — явилась в обійстя стрика Микули. Як і годиться, на воротах нас уже чекали дорогі родаки — Беніто Мусоліні і Чеська Мікроба. Мусоліні, тобто стрийко Микула, був схожий на хлібовоз. Ні, він не був жирний, товстий, а просто велетенський, як і Австрійський Пірат: теж більше двох метрів зросту, неймовірно широкоплечий, з довгими, як ціпи, руками і могутньою шиєю, на якій міцно, як ґазда за свою землю, трималась непередбачувана у вчинках голова.
Видно, голова часто мучила Мусоліні, бо ходив вуйко чомусь із вічно втупленим у землю поглядом, наче постійно шукав загублені гроші або щастя-долю. А нагадував він мені велетенський хлібовоз, бо, не дивлячись на емоційні спалахи і гуканство, успадковані із святих коренів нашого роду, стрийко Мусоліні був дуже милою людиною, приносив і привозив ближнім тільки добро. А добро і щастя в мене чомусь завжди асоціювались із свіжим і теплим хлібом.
На одміну од велетенського стрийка Мусоліні, стрийна Анця, як уже мовлено, була дрібною, як запечена у спекотне літо бульбочка. До того ж чорна, як циганка, з гачкуватим, як у ворони, носом, проте дивовижно красивими і звабливими, як мадярські сливи, очима. Ті очі не просто проймали, пронизували челядину, а роздягали її до нитки, догола. Якось дід Соломон так і признався бабі Фіскарошці: "Коли на ня позирать Мікроба, мені весь час хочеся прикрити руками срамне місце — моє женило, бо маву такоє чувство, што стову перед нею голий". На що баба Фіскарошка зреагувала заявою: "Видовбаю я Чеській Мікробі ті очиська, бо, видати, вона ще з молодости зурочила твоє женило: висить, як помивалька в корчмі на дверях, а хісна ніякого".
Мікроба по своїй натурі теж була людиною незлобливою, незлостивою. Просто стрийна — згусток якоїсь загадкової, але неприкаяної енергії, яка вся і всіх навкруги запалювала, мучила нестерпним вогнем і врешті-решт запусто спопелювала. Щоранку Мікробу осявали якісь ідеї. Вона, агітуючи всіх ближніх, бралася ці ідеї втілювати в життя, готова була за них покласти голову. Під обід Мікроба помалу починала сумніватися у своїх задумах. А увечері вона вже готова була віддати життя, аби тільки занапастити ту ідею, з якою починала свій день.
Ось така колоритна, веселково-святкова, урочисто-піднесена родина нас і чекала на воротах. Стрийко Мусоліні згріб діда під пахву і з якоюсь медвежо-грубою ніжністю потер щоки об Соломонову голову. Це означало — вони кріпко поцюлювалися. Баба ж Фіскарошка і Чеська Мікроба солодко і граційно простягнули одна одній руки, немов індійські танцівниці, і сплелися шиями в затяжному родинному цілунку, як африканські кобри. Щоправда, ледь відійшовши від Мікроби, Фіскарошка старанно витерла кінцем хустини губи і гидливо сплюнула. Той же ритуал достоту виконала і Мікроба. Невістки не переносили одна одну навіть на дух, але героїчно терпіли — і не тільки...
— Йой, Анцьо дорога, хоть і довго не виділа тебе, айбо так, нівроку, випозіруєш, як майськоє сонечко, — каже баба, а сама думає: "Ти, повітрульо нечесана, лем ти віник хибить...".
— А ти, Марько кедвешна, тоже не бись старіла, а десь, до мари, випозіруєш все молодіше. Личками світиш, як божими ружами, — дарує у відповідь Мікроба Фіскарошці, а сама думає: "Ага... ти, килава чалапіндошко[5], так, небого, випозіруєш, як та зайчиха, що з вовком дві ночі переспала...".
Після таких сердечних компліментів заходимо до хати. Господи, як тут смачно пахне — одною слиною можна вдавитися. Як би наш челядник бідно не мався, а на храмове свято він навіть воші продасть, але зробить все, аби не тільки душі був храм, а й пузові свято.
Золотисті, як апельсини, запечені кури; рожева, як пелюстки магнолії, варена шинка; широчезні і могутні, як долоні стрийка Микули, свинні відбивні; сито-вдоволені, як гендлярі на базарі, гурки пузаті; як молочні поросята, голубці і котлети. А що вже говорити за тіста — горіхові, яблучні, сливові, макові. Все це лежало, красувалося на столах, полицях, печі, ліжках. Дивіться, мовляв, дорогі гості, які ми жертви принесли во ім'я ваших кендюхів!
"Дякуємо... красно дякуємо" — думаючи собі: нас двічі не треба просити, — і блискавично оцінивши обстановку, займаю найбільш вигідну позицію за столом, де всього повно. І дарма Фіскарошка, витираючи губи, масно говорить: "Анцьо ороньові[6], такі смакоти наготували'сьте, што лем би ангеликів частувати", а сама достоту думає: "Найся не приказує, абисьмо з Мішком по дорозі домів лем понос не дістали...". Мені то все до мачки. Я їм, як молотарка. Набиваю їдлами кендюх, аж очі за потилицю заходять.
— Аби лем не пошкодило тобі, Митьку, — пробує якось стлумити мене Фіскарошка, печучись не стільки про моє здоров'я, як про репутацію нашого сімейства. Хоча крадькома думає: "Їж, їж, золота дитино, най борги вертають: Микула сам-самісінький у нас на Богородицю перемолотив стільки, що ми троє тут за тиждень не з'їмо...".
Природа наділила мене дивовижним даром: я бунтую і взагалі гостро реагую на світ до тих пір, доки не нажеруся. Як ситий, я починаю мислити вже не головою, а кендюхом. І тоді світ сприймаю навиворіт. Недавні люті вороги стають для мене доволі симпатичними, нестерпно-пекучі проблеми — дрібницями, трагедія вічного безгрошів'я — марнотою марнот. Так і тепер. Натішившись смачними наїдками, я, звісно, не забув і набити крадькома кишені. При цьому дербализнув потай і кілька погарів вина. А далі вийшов із-за столу, сів собі на скриню в куточку і впав, як пітон, у дрімоту. Я чекав на найцікавішу частину гостини. Бо із незапам'ятних часів у нашій незліченній, як монголо-татарська орда, родині жодні гостина, весілля, хрестини чи уродини не обходилися, як казала баба Фіскарошка, "без ціркусів і хайдерів", тобто — мордобоїв. Це вже стало якимось атрибутом родинних торжеств — бити один одному писки. І часто коли баба, приміром, згадувала, як вони були на храмі в Лохові чи Бобовищах, дід Соломон прокидався із дрімоти і зацікавлено питав:
— Сесе, Марько, тогди, коли мені наш Павел вилицю потрощив?
— Ні, потятко[7], се тогди, коли я нашій невістці Мінометці два передні зуби вибила, а Павел тогди тобі лем ключицю потрощив, — відповідає баба позіхаючи.
Ось така собі родова історична пам'ять при відліку найпам'ятніших сімейних подій і торжеств. Якщо гостина завершувалася тихо, мирно, ніхто це за свято не вважав, а просто говорив, між іншим: "Малінько сьме ся зобрали, верли штось на язик, гертанку замочили і тихинько розойшлися". Але про таке ніхто не пам'ятав і не хотів згадувати.
І ось ця найбільш жадана для мене мить настала. Стрийна Мікроба вручила врочисто бабі Фіскарошці величезний вузлик із гостинцями — це на завтрашнє опохмілля і дарунки тим, хто не зміг прийти. Фіскарошка, звісно, розсипала бісером великі подяки, а дід Соломон, намагаючись дістати руками до шиї Микули і "поцюлювати братика", випадково заглянув у спальню. Між вікнами на стіні, на місці тихого, мудрого і печального Миколи Чудотворця бовванів, як медвідь у гаврі[8], тяжкий і гнітючий Микита Хрущов. За настирливою намовою Мікроби стрийко Микула вступив у партію і, видно, як і всі інші партєйщики, не відставав від моди.
Дід Соломон весело глянув на стрийка Микулу і з дитячою безпосередністю вигукнув:
— Микулко, твій Микита точно так випозірує, як шпікулянт із мукачівської торговиці. Никай, тварь має, як ракошинський м'ясник, а писок — як куряча гузиця.
— Неправда, Мішку, — заверещала хмільна Фіскарошка. — Не мукачівський шпікулянт, а гірше — воко у воко старий Наполійон! Усі дябли — Наполійони!
І дійсно, кукурудзяний вождь Микита Хрущов у вуйка Микули годився більше на популярну експозицію "Їх розшукує міліція", ніж на почесне місце в хаті на стіні. Портрети вождів на ті часи коштували не таку вже й малу копійку. І партєйний активіст, аби зекономити, замовляв лик Микити у пана Фийси, який, виявляється, вже давно, підпільно від нас із бабою, клепав сільським партєйцям їх отаманів. І дуже дешево: одна комуняцька пика — півлітра палиньки, шмат сала, одну цибулю і три головки часнику. На запитання, чому пан Фийса просить аж три головки часнику, відповідав, що часником він виганяє потім із себе нечисту силу, яка вселяється в нього під час роботи над писками комуністичних начальників.
— Ти, Мішку, нашого любимого товариша Хрущова якшто ще раз позлословиш, я тобі сідницю натягну на твій червоний ніс, — витягнув бичачу шию стрийко Мусоліні.
— Якшто тобі такий любимий сись Міклуш, то спи з ним і гримай 'го вмісто Анці, — щиро порадив дід Соломон.
По цих словах стрийко заричав, а далі схопив своїми медвежими ручищами дрібненького Соломона і підняв аж до стелі. Дід тільки отетеріло, як ховрах, лупав очима навкруги й дригав, як лопухівська жаба, ногами. Стрийко Мусоліні, можливо б, і довбнув дідом об землю, але...
— Та ти, свинопасе короставий, через того килавого лисака підняв на мого Мішка руку?! — заверещала баба Фіскарошка і, притьмом підскочивши на стілець, вгостила стрийка пляшкою по тім'ю. Микула, немов бик, коли влуплять молотом у чоло, хитнув головою, і дід, вислизнувши з його рук, бехнувся на стіл межи голубці.
— Гойте, люди, жеброта вбиває істинних комунішту! — заволала істерично стрийна Мікроба.
І тут же, аби не залишитися в боргу, схопила величезну глиняну миску із галушками і насадила Фіскарошці на голову — та вмить стала схожою на посуканого вояка. Баба, напихаючи рот галушками, — не пропадати ж добру, — хутко схопила зі столу варіху[9] і зацідила Чеській Мікробі межи очі. Дід, тим часом очунявши на столі, розліпив пульки, обзирнувся, кинув у рот голубця і почав належачки наливати собі сливовицю — за щасливе приземлення. Мусоліні, побачивши, як дідо, розтягнувшись на столі межи мисками, намагається випити, гепнув собою в кут і захлинувся гомеричним сміхом.
— Гойте, люди, ко має Богонька в серці, спасайте! Жеброта вбиває чесних комунішту! — верещала Чеська Мікроба, сидячи зверху на бабі Фіскарошці і луплячи бідачку друшляком по голові.
Моя золота баба спробувала скинути із себе супротивницю, проте як завсігди заплуталась у своїй широчезній сукні і тільки безпомічно дригала ногами. Моя Фіскарошка на цей раз уже достоту готувалася віддати Всевишньому душу й у своїй безмежній смиренності і великих чеснотах постати перед вратами вічності. Мужньо переносячи удари друшляком по голові, бабина свідомість працювала навдивовиж чітко і ясно: "Нині велике свято. А той челядник, який у тяжких муках загине на свято, точно потрапить у рай", — із умиротворенням думала моя дорога баба, прощаючись найперше, звісно, зі мною. Проте саме я не дав Фіскарошчиній душі здійснити подорож до врат вічності. Побачивши, що баба дригає ногами все рідше, а Мікроба запалюється чим далі — все більше, я схопив Чеську заразу за волосся і щосили потягнув із великомучениці. При цьому пригостив Мікробу ще й глечиком по хребтянці. Та вмить забула за Фіскарошку, блискавично вихопила з-під шафи кирзового чобота і втеліжила мене межи очі. І сам дивуюся, як ті стовпи вогню, що вирвалися з моїх зіниць, не спалили хату дорогих родаків, а кров, що хлинула із носа, не потопила "істинних комунішту", фена би їх з'їла!
Трішки посукані, потовчені, помолочені, але ситі, напоєні і щасливі повертаємося горбами із гостини додому — баба із тяжким вузликом гостинців попереду. Золота і мужня жінка, моя дорога бабуся! Як її не помолотила Мікроба, але Фіскарошка своєму пропасти не дала — вузлик вихопила з-під носа супротивниці і гордо несе додому. А що — пироги, відбивні, гурки, голубці і всяка інша смакота не винна, що їх готували такі буйні ґазди. "Иппен'ми в гузиці", — весь час повторює Фіскарошка. Позаду неї, як шия за гусячою головою, теліпається дід Соломон. А за ним, як коров'ячий хвіст, волочуся я, весь час голублячи розтовчений ніс. Перед цим поміж горбами пробігся прудкий осінній дощик, пахне дуже щемно опалим листям, вмираючою травою і вогкими хмарами, що злодіями хутко тікали за Лавоцькі гори.
— Сесе, Марько, самі небесики за тобою плакали, коли Мікроба задушити тя хотіла, — каже жалісливо дід.
Фіскарошка поклала на землю вузлик, обернулася до нас, взялася за боки і твердо, наче відрубуючи сокирою, мовила:
— Все, Мішку, капут і фертик! Купуємо пса!
— Марько, на чім слово, то й готово. Нараз купуємо, — підняв кулак дід.
— Айбо такого великого, як теля!
— Ні, Марько, такого великого, як бика!
— А на яку біду вам такого псища? — не витерплюю я.
— Ми його будемо держати до нашого храмового свята, а як Мусолініще із Мікробищою прийдуть на гостину, ми того пса напустимо на них, і він їх з'їсть, — рішуче мовила баба.
— Так, Марько, так! — загорівся лютим вогнем дід. — Я сам спущу на них того звіра і буду уськати: "Кусь їх, бобі! Кусь їх, бобі!".
Така відданість дорогого чоловіка ошелешила бабу.
— Но за сесе, Мішку, мушу тя погостити, — мовила розчулена Фіскарошка. І тут же попередила. — Не бійся, пити будемо не з нашої.
"Наша" — це пляшка самогонки, яку за традицією із гостинцями завжди давали господарі гостям додому. Фіскарошка хутко підголилася і витягла з-під сукні півлітру. Яким чином бабі вдалося під час бійки злинити зі столу пляшку горілки — ані один детектив світу не відгадає.
— Сідаймо, Мішку, мало погостимося, — щиро запросила баба, — і про Митька не забудь. Коби не свята дитина, нюхала би я фіялки вже з того боку.
Доки дід наливав у невідь звідки добуті погарчики, баба розв'язала вузлик і розклала на землі перед нами відбивні, голубці, тіста.
— Ви що — мало нажерлися на гостині? — запротестував я, потерпаючи, а що буду їсти узавтра, якщо дід із бабою перемелють усю добрятину.
— Птфі, дитинко, на тому би сталося, — сплюнула Фіскарошка. — Ми што не ґазди собі. Поріжеме завтра всі кури, виб'ємо зайців.
— І порося заріжеме, коли треба, — додав дід.
— Я напечу білого хліба — такого, як гори, і будемо гоститися, — заявила баба. — Мішку, бери пий!
Дід з бабою цоркнулися і випили, закусили, очі солов'ями заспівали.
— Я, Марько, хочу з тобою потанцювати, — піднявся дід і опустив у поклоні голову.
— Приходіте свататися — ми не будемо прятатися, — теж галантно вклонилася Фіскарошка.
І почалося тупання, гупання і скакання під вічний соломонівський мотив: "Коби не Маруся, я би не женився...".
Гіп! Гоп! Фириги — не мириги...
Дід крутив серед дороги бабою, як жебрак бідою, баба дідом, як відьма мітлою.
— Но за такий танець, Марько, я мушу тебе, ороньова, тоже погостити, — тяжко дихаючи, мовив дід, відпускаючи Фіскарошку. — Ньит, ньит, не з твоєї і не з нашої.
Соломон розстібнув піджак і витягнув з-за пояса півлітру — теж невідомо як добуту під час веремії. Знову цоркнулися і, як мовить дід, "смачно тринькнули". Знову закусили. Дід став геть войовничим:
— Но, най лем прийдуть до нас ті лавоцькі лупіндароші[10]! А в нас пес, як біка, як віл...
Соломон так розпалився, що вже й віршами заговорив у гнівачці.
— А дай собі спокій, Мішку, — раптом, замислившись, мовила Фіскарошка. — Хіба ми дябли, як Наполійони, аби людей псищами уськати й чоботищами копати. Не треба нам великого звіра, хіба невеличкого песика, авби малінько настрахати.
— О-о-о-о, Марько, яка ти у мене мудра, — сплеснув ледь не на всі небеса руками Соломон, — я точно так, як твоя головка, думаю. Ми не звірі, айбо маленького песика треба!.. Я першим загойкаю: "Кусь їх, бобі! Кусь їх, бобі!". І най песик гавкать, айбо я буду держати його за повідок.
У честь несподіваного повороту подій тепер уже Фіскарошка запросила діда до танцю:
— Но, Мішку, за такий танець типир я мушу тя погостити із своєї, — ледве дихаючи од увиванців, сказала.
Випили.
— Ти знаєш, а твій братцьо Микула дуже ядрену паліньку варить, текла би з каменю, — мовила баба, витираючи губи після чарки. — Така гладенька, як олія, а пахняча, як цукрові грушки.
— А-а-а, Марько, тото вшитко наша файта, — підняв гордо догори голову дід. — Ми такі, такі фатьови, що камінь озьмемо до рук — він нараз хлібом стане. Сесе тому, що в нашої родини дуже добрі серця. Наші нянько, най будуть прощені, коли, приміром, дуже крали, то тричі хрестилися, а на сповіді про все попові призналися, — тут дід не витерпів і пустив сльозу.
— Недобрі ми, Мішку, з тобою люди. Грішні такі, що й не знаю, як земля нас носить, — посмутніла і собі баба.
— Недобрі, Марько, ой, недобрі і грішні, — охоче погодився Соломон і тут же нашорошив вуха. — А чим так тяжко ми согрішили?
— А тим, што ваша файта така золота, а ми її псами хочемо замордувати, — затремтів у баби голос. — Люди нас як янголів прийняли. Накормили, напоїли, а ми їм псами будемо вертати?
— Марько моя діамантова! — впав дід на коліна перед Фіскарошкою. — Ластовки би співали з твого ротика, я тоже так думаю. Люди нам свої душі під ноги стелили, а ми ще самі почалися.
Дід з огидою і осудом подивився на мене. Велике щастя, що бійка почалася не з моєї вини, інакше вони б учинили наді мною польовий трибунал.
— Прости нам, Богоньку, — підняла пристрасно до неба голову баба. — Закрий очі на ті наші гріхи і затули вуха від тих дурних слів, щось почув із наших писків.
— Божіньку, пусті наші словеса не приймай на небеса, — щиро попросив і собі Всевишнього дід.
— Я, Мішку, думаю, нам треба вертатися і попросити в Микулки й Анціки прощення, — раптово осяйнуло бабу. — Впасти перед ними на коліна, посипати голову попелом і просити, просити і ще раз просити.
— О, Марько моя медова, цукрена, цитронова і мармеладова, — розжалобився дід. — Я хоть із сього міста на колінах вернуся в золоті Лавки-Лавочки і так буду бити чолом перед дорогим Микулкою і Анцікою, што звіздочки їм й удень будуть світити над двором.
І тут же почали пакуватися, аби вернутись у Лавки. Безмежним було моє терпіння спостерігати це, але коли вони направду надумали вертатись в Лавки, тут уже я не витерпів. Став перед ними на дорозі, розкинув руки і закричав:
— Лем через мій труп вернетеся до Лавок! Здохну тут, а вас не пущу назад!
— А сесе чому, гнидо килава! — вилупила очі Фіскарошка.
— А тому, що все кінчиться тим, що ви знову поб'єтеся! — з твердою певністю мовив я.
Мої дорогі родаки глянули одне на одного і призадумалися.
— А ти знаєш, Марько кремова, наш Митько має правду, — раптом мовив дід. — Ми вже й так натруджені. Ноги нас болять. Ліпше завтра підемо.
— То й опохмелитеся. І знову писки собі наб'єте, — підсумував я.
— Ну, добре, Мішку, — згодилася баба. — У Лавки вертатися уже ниськи не будемо. Але щи малінько собі дербализнемо і потанцюємо.
А в цей час над нами твориться диво Господнє... Заходить сонце, і над Лавками після недавнього дощу починає на все небо всміхатися осіння райдуга. Спершу якось розгублено, непевно, а далі раптово стрепенулася, підхопилася і, наче її підняли буйні і хмільні від свята лавчани, засяяла на увесь світ, з'єднавши барвисто-весільною аркою осінні овиди. І над нами постали, сяючи і мерехтячи кольоровими колонами, велетенські ворота, через які, здавалося, можна потрапити до раю.
Із гори Ловачки випорхнула зграя галасливих птахів. Підхоплених вітром, їх занесло прямісінько в райдугу. І тут сірі, непримітні птахи раптом, потрапивши в кольоропад, почали розцвітати в небесах. І бачилося вже, що то не птиці, а квітучі божі ружі, вишикувавшись у довгу вервечку, летять пишною зграєю через сяючі небесні ворота до раю.
Баба, роззявивши рота, якусь мить дивилася на це неймовірно красиве видовище, а далі схилила голову на плече діда і, схлипуючи, сказала:
— Ось так, Мішку, єдного красного дня і ти піднімешся туди, — вказала пальцем у небеса. Мороз ня б'є, ночами не сплю, коли здумаю, як ми будемо розлучатися.
— І сам не знаю, за що мене, великого грішника, Богонько так полюбив і подарував на все життя тебе, дорога Марько, — почав сльозитись і Соломон. — Я такий щасливий у Бога, що все життя ти йшла зі мною. Слава і дякую тобі, Божіньку, за мою Марьку, — підняв молитовно до райдуги руки дід Соломон.
— Ти, Мішку, не журися. Коли прийде твій час, я сама оцими ручками закрию тобі оченьки, — мовила тихо далі баба. — Одна-однісінька тебе і помию, і чисту сорочку натягну, і руки на грудях тобі схрещу. Абись постав перед Богом, як достойний челядник, як ґазда, а не якась жебрач.
— А чого се дідо має вмирати першим? — питаю я.
— Він мусить вмерти першим, бо наш дідико дуже добрий, а тому слабенький... Якшто зостанеться сам, згине без мене, і нікому буде його навіть на ослін покласти, — не знімаючи з дідового плеча голови, журиться баба.
— Божіньку, за що ти мені дав таке щастя? — обнімаючи бабу, вкотре запитує в небес дід Соломон.
— Абисьте лем і направду не вмерли од того щастя, — сказав я.
— Слухай, збийвіче, а ти що мішаєшся, коли старші говорять? — раптом спохвачується баба і легенько дає мені по потилиці. — Казала я тобі, Мішку, кілько вовка не годуй, він усе буде ліс хвалити. Видиш, зла наполійонівська кров — і хоть ти умри.
— Нич, Марько, прийдемо думів, накрутимо йому вуха, — твердо обіцяє дід Соломон.
І піднявши із землі клунки з останками гостини, дід із бабою, ніжно обнявшись, ідуть до нашого села. Я йду позаду й умиротворено дивлюся, як вони піднімаються на один із пагорбів. І тут опиняються у навстіж відчинених воротах райдуги.
Зливаючи один одному свої гарячі почуття, дід і баба не помічають, як їх з любов'ю огорнула-увінчала осіння райдуга. Вони і далі, не звертаючи ні на кого уваги, ідуть собі, зізнаючись одне одному в коханні. А мені весь час здається, що то не просто райдуга над ними, а всемогутній Богонько відчинив для моїх дідика і бабки свої квітучі ворота, і вони йдуть помаленьку на чесно заслужені небеса.
ТАК УПОВІДАНО
— Божіньку великий, ще лем літо уцірькнуло зуби[11], а вже така жара, що все боюся, авби тобі, діду, яйця не попарилися, — каже в'їдливо баба Фіскарошка Соломонові, що апетитно роздивляється довкола себе після смачного сну.
— Я, Марько, вчора чув по радійови, шо сесе тому так жарко, бо до нас урвалися горячі вітри з Африки, — каже флегматично Соломон.
— А не казали в радійові, чи сісі африканські вітри не принесуть із собою до нас і негрів? — запитала Фіскарошка.
— Сього, Марько, я не чув... — стенув безвинно плечима Соломон. — А што, може бути і такоє чудо?
— У сьому курвацькому світі вшитко може статися, — каже баба. — В сорок четвертім році, як типир говорить "галя"[12], до нас подули червені вітри із Востока. І видиш, результат — ті вітри до нас нанесли тілько большевиків, што нигда-шуга звідси вже не вивітряться.
Дідо глибокодумно чеше потилицю і мовить протяжно:
— Ти, Марько, в нас великий філозоф. Кедь тя случайно москалі хоть на двадцять п'ять годів заквасять за твою мудрість у темницю, даву линдик на одрізаніє, што ти би намного більше книжок настругала, як Владьо Ленін, Йовжка Сталін і Карла Маркса вмісті взяті.
— Того нигда не станеться хотя би по тій причині, шо твій линдик уже давно на колгозній пензії. Із нього такий вояк, як із баби козак, — вжалила Соломона Фіскарошка.
А далі вже з любов'ю додала:
— Ти ліпше уповіш, што ся тобі вночі снило. Так крехтав і йойкав, што подумала, ачей босоркані на тобі літають.
— Не знаю, коли і шо ти чула, айбо мені вже пару днів дуже красні і багаті сни родяться.
— А ну ж розкажи і нам із Митьком. Може, і нам штось із того багатства перепаде.
— Так-от слухай, Марько ороньова, сниться мені, лежу я гейби на воротах, а із двору Гітлєрки виходить пишна пані. А така красна, як помаранча, — дід Соломон аж плямкнув губами, ніби й сам скоштував щойно скибочку помаранчі. — Підходить та солодка пані до нашого двору й каже: "Одчиняйте, Мішку, ворота, бо до вас щастя йде на гостину". А я, знамо, звідаву: "Що за щастя і відки воно преться?". А помаранчова паніка засміялася радостно, як зелена неділя, і каже: "А што ви, сватику, мене не впознали? Я і є вашоє щастя!"
— Гоп-стоп, триндо[13]! — перебила владно рукою баба Фіскарошка. — Ти ліпше скажи, в якому сесе сні прийшло до тебе помаранчове щастя — у передполудняшньому, полудняшньому, пополудняшньому, вечірньому, нічному ци ранішньому. Поскілько ти спиш майже двайціть чотири години на добу, то сесе дуже важно знати, авби вирахувати, коли сесь сон може збутися, — мовила замисливо баба, хутко обскубуючи картоплю до сніданку.
— Но само знамо, шо каждому нормальному мужчині паніки сняться над рано.
— Ага, сесе значиться, що помаранчова паніка тобі сміялася в ранішньому сні, — задерла уверх голову баба, щось прошептала і твердо мовила: — Щастя припреться до нас сьогодні.
Не встигла Фіскарошка розгадати віщий сон Соломона, як на східцях перелякано загриміли відра, заверещали сінешні двері і в хату палаючим смолоскипом влетіли мої солодкі нянько.
— Рогата свиня до школи більше не піде! — істерично заволав він на порозі.
Мені стало моторошно. І як не парко було під периною, мене враз обдало морозом. Вістка про те, що рогата свиня, тобто я, позбавлена відвідувати шкільні заняття, не на жарт перелякала і бабу. Проте, як це водилось завше, вона миттю схопила себе в руки, опанувала ситуацію, кинула орлиним поглядом кудись у Всесвіт і хижо запитала:
— А чого сесе би наша рогата свиня... прости Господи... наш Митрико до школи не ходив?
— Бо так уповів мені Іван Сусанін, директор, — ледь не плачучи, констатували мої золотенькі нянько. — Стрів мене перше на вулиці і каже: "Якшто ще раз увиджу вашого розумного міністра у школі, то поміняю' му голову на гузицю! Най іде гуси пасти, там йому місце".
— Так і казав? — перепитала з іронією баба.
— Так і казав — гуси пасти!
— Но позерай лем ся, який у нас Сусанін вумний, — зі злою посмішкою мовила Фіскарошка. — Най наш міністер іде гуси пасти! А шо, гуси — не тварі Божі? — раптом сердито рявкнула баба. — Шо, наш Митрик і гуси — послідня худоба на землі? А ци знає Сусанін, шо гуси, святили би ся, спасли колись великий варош Будапешт?
— Не Будапешт, а Рим! Гуси Рим спасли! — не втерпів я і вигулькнув із-під перини.
Історія, як я вже неводнораз згадував, була моєю коханою наукою. І хоч як мені не було жахно від мого нянька, як істинний лицар, я не міг дати кохану в образу.
— Не варош Будапешт, а Рим гуси спасли... од варварів, — ще раз підкреслив інтелігентно я з-під перини.
— То єден фрас. Просто там, де був Рим, раньше стояв варош Будапешт, і гуси спасли його од большевиків, — не дала собі сісти на голову баба.
І тут же обернулась до Соломона, зміряла його нищівним поглядом і, передражнюючи, прошипіла:
— Так сесе і є твоя помаранчова паніка? Так сесе вона нам такоє щастя приперла, а ти, бугаю червлений, щи їй і ворота одчинив. Ну почекай, будеш ти в мене двайціть чотири години на добу не спати, а воші ряхувати! Наспиш мені всяку варохобу, а дітвак най терпить.
Фіскарошка не втрималась, схопила залізну лопатку для жару і смачно вперіщила бідного Соломона по хребту. Нянько не стали чекати дарунку для себе і прожогом вилетіли з хати, не забувши зачепитися на східцях за перекинуті відра.
Бідака дід зіщулився перелякано в кутку біля нерозлучної подруги печі і тільки винувато кліпав.
— Най ваш міністр гуси йде пасти! А не з'їв би ти пессьої солонини і запив молоком із жабиної цицьки, кривопиский Сусаніне? — ніяк не могла вгамувати своєї гнівачки баба Фіскарошка. — Видите, всі людські копильці святі, лем наша дитина їм сліпак на очах. Най так і буде — Митрик у школу більше не піде!
— І не піде, Марько ороньова! — підбадьорився у кутку Соломон. — Хоть би за ту школу дітвакови щось платили. Хай би і невеликі піньозі. А так задарма ходить до науки, то щи їм і недобре. О, то є большевицькі зарази!
Я ж в цей час сумирно лежу під периною. Після вердикту своїх сімейних адвокатів, що я зовсім задарма, вірніше б мовити, "на Боже", ходжу до школи, а наді мною кляті большевицькі вчителі ще й збиткуються, на мене напали такі жалі, що сльози не те що покотились з моїх стражденних очей, а бризнули, наче із великодньої поливачки.
Із своєї гіркої планіди я прийшов до фатального висновку: всі мої біди починаються вранці, коли ще сумирно лежу під периною, або на початку навчального року, коли у шкільну програму вводять новий предмет.
Ось і нещодавно на наші школярські голови впало ще одне щастя — наука хімія. Уособлювала її височезна, худюща, безбожно нервозна і криклива пані вчителька, прозвана за свою вибухову натуру Динаміткою. І хоч пані Динамітка таїла в собі для моєї не менш вогненебезпечної персони приховане лихо, хімія мені, як не дивно, дуже сподобалася. Вірніше, полюбилося саме слово — "хімія". Воно продзвеніло в моїй душі кришталевим дзвіночком. Це слово було тепле, як парне молоко, сріблясте, як листя клена, і пахло духмяно, як перезрілі лісові суниці. А коли дізнався, що хімію називають ще "єгипетською наукою" і вона має такі ж давні й могутні корені, як і моя кохана історія, я зрозумів, що переді мною відкриваються двері у світ, де живуть одні дива і таїни.
Адже хімія — подумати тільки — це наука про перетворення. І в ту ж мить народилась мрія — перетворити мого мученика-вчителя пана Фийсу на цапа й оженити його на нашій козі Танкістці. Але цього треба навчитись. І я кріпко почав цімборувати з хімією.
Не минуло й кілька днів, як після уроків я, захеканий, влетів до хати. Баба саме пили воду.
— Бабо, ви знаєте, що п'єте? — навіжено закричав я.
Фіскарошка зо страху ледь не захлинулась.
— Ви п'єте аш два о! — закричав я.
Баба зойкнула, вода їй бризнула через ніздрі, і старенька зайшлася диким кашлем.
— Яку... яку... мару я п'ю? — нарешті спромоглася запитати.
— Ви п'єте аш два о! — повторив я, натискуючи на кожну літеру.
Фіскарошку перейняв такий страх, що горня їй випало з рук на підлогу, руки затрусились, і вона, йойкнувши, опустилася на ослінчик.
— А я тепер, Митрику, не помру? — заплітаючи зо страху язиком, запитала благально.
— Не бійтесь, фрас вас не возьме. Сесе так по-вченому, по-хімічному, вода називається: аш два о!
— І ми тепер не похворіємось, якшто будемо пити сісю гашпарівку[14]? — все ще не ймучи віри, питала баба.
— Бабо, ви што: ниськи із пеца впали? — уже розсердився я. — Ви ж усю жізнь пили її.
— Айбо я пила воду!
— Так, пили воду. А вона по-вченому називається аш два о. Така її хімічна формула.
Фіскарошка, змірюючи мене підозрілим поглядом, підійшла до відра з водою, нахилилася, понюхала, далі зачерпнула пальцем і піднесла краплю на язик. Поцмокала, поцмокала, видно, щось вельми її збентежило, бо...
— Будеме, Мішку, завтра колодязь чистити од усякої хімії, — рішуче сказала Соломонові.
Дід, що досі спостерігав мовчки із-за печі, їдко хихикнув.
— А ви, діду, не дуже смішкуйтесь, — попередив суворо я. — От ви всю жізнь сидите коло пічки, а знаєте, чим ви дихаєте?
— Божим воздухом живу і дихаву, — прорік протяжно Соломон.
— Ой ні! Ви дихаєте це о два — вуглекислим газом, що йде з пічки. Він дійсно отруйний, — ошелешив я діда.
Соломон спробував припіднятися, але в поперек йому наче кола встромили. Так і закам'янів наш дідо напівприсядки біля печі, до того ж ще й руки розкинув, немов городнє опудало. Далі розкрив широко рота, випулив очиська, ковтнув кілька разів повітря і почав задихатись.
Попри велику житейську мудрість, яка межувала із не менш космічною лінню, мамка-природа нагородила Соломона дуже буйною фантазією. І коли я вимовив "це о два", дідові замість повітря уявились довкола мільйони величезних кругів і коліс у вигляді букви "О", які він мусить спершу ковтати, а потім ними дихати. Соломон беззвуко ворушив ротом і на очах почав синіти. І тільки термінове втручання любої дружини Фіскарошки врятувало діда від задухи. Коли Соломонові почала вже йти з рота піна, баба з усього розмаху втеліжила його поліном межи плечі і цим, видно, вибила йому з голови буйну уяву. Дід глибоко зітхнув і далі вже не звертав уваги на різні круги і колеса, які шалено вилітали із печі і крутилися довкола його рота. Він сів собі на любий ослінчик і глибокодумно прорік:
— Сеся совєтська наука, попам'ятайте моє слово, не би до розуму, а в темні хащі і блуди всіх нас заведе.
— Ой, маєш правду, Мішку! — засокорила і собі баба. — Ми при цісарю Францові Йовжкові, царствічко'му небесноє, нигда такої паскуді не вчили в школі.
— Інтересно би знати, а як большевики по-вченому називають шпірітус, паленьку і вино? — запитав сам себе Соломон.
— А я можу узнати! — бойовито випалив я.
Наступного дня, повернувшись зі школи, я посадив рядочком діда коло баби і з неприхованою зверхністю вченої людини почав з ними просвітницьку бесіду, вивідану од Динамітки:
— Почнеме з того, що основа алкоголю, як ви кажете, — шпірітус, по-стародавньому — сесе дух.
— Нечистий дух, — підхопила Фіскарошка. — Шпірітус — нечистий дух.
— Сесе, Марько, позераючи в кого він уселиться, — підкорегував делікатно бабу Соломон. — Приміром, коли той дух прийму на душу я, то він нараз стає святим. То каждий знає, же коли я дербализну шпірітусу — із мене ангелики говорять. А от ти, Марько, заквасиш — нараз чорти із твого писку вискакують.
Дід не встиг доплести думку, бо Фіскарошка вліпила його п'ястуком по тім'ю.
— Видиш, ще лем почула про шпірітус, а сатана їй уже руки розв'язав, — заскімлив дід.
— Хімічна формула шпірітусу "це два аш п'ять о
аш", — продовжував я. — А по-вченому шпірітус називається метилкарбіналом.
— Як, як? ... лом... лом... лом? — перепитала Фіскарошка. — Но, на мою веру, я сесе вже давно підозрювала — коли переп'ю, точно, як би ня по голові ломом потовкли.
— А ну ж, ану ж лем іще раз уповіш, як тота зараза називається, — промимрив і собі ошелешений Соломон.
— Ме-е-е-ти-и-илка-а-арбіна-а-а-л-о-ом, — проспівав протяжно я. — Отак по-вченому називається шпірітус.
— Господи великий, што не придумають кляті большевики, авби лем порядочний продукт споганити і чесному чоловікові апетит іспортити, — ледь не заплакав із розпачу Соломон.
— Чого ви, діду, весь час у вшиткому вините большевиків? Тать тото не вони придумали, то — вчені.
— Мовчи! — гиркнув Соломон. — Таку паскудь можуть придумати лем большевики. На мою правду, — продовжував дід, — я того лом... лом... ломаного шпірітусу більше в рот не возьму. Кедь уже пити, то лем вино, пиво і паленьку.
— Е-е-е, діду, не журися. Коли ми з тобою ті шпірітуси пили, то їх так ще паскудно не називали, і оно нашому здоров'ю не дуже нашкодило, — заспокоїла баба.
Фіґлі-фіґлями, але слово "метилкарбіналом" збурунило в душі Соломона цілу гаму неприємних емоцій. Те слово в його уяві малювалося слизьким, як розчавлений слимак, колючим, як старий їжак, а до того ще й смерділо гнилою цибулею і страшним перегаром. Метилкарбіналом гидкою гусеницею заліз із вух дідові в горло і почав нестерпно жалити і пекти. Соломона почало тягнути на блювоту, він захлинувся кашлем і крізь гикавку запитав:
— А пан Фийса знали, што у шпирта такоє паскудноє ім'я?
— Шо пан Фийса? Пан Фийса — чоловік учений і, видати, мав знати, — кажу я.
— Но буде пан Фийса в нас не шпирт, а гарячу смолу більше пити! — пригрозила баба в бік обійстя мого дорогого вчителя.
— Не гнівайся, Марько, пан Фийса, може, би був нам і сказав, айбо його, видати, большевики залякали, — мовив гірко дід, приходячи до себе від кашлю.
Із тих пір дід Соломон, коли п'є десь у гостях чи в корчмі, конче запитає, чи немає в паленьці або вині того вченого "шпірітусу", що кінчається "ломом". А коли вип'є, сплюне та обов'язково промовить:
— Видите, люди добрі, що тоті закляті большевики не придумавуть, лем би чесній челядині жізнь отруїти.
Подібно до того, як панна хімія нанесла невиправної шкоди психічному здоров'ю Соломона, так само жорстоко вона дуже скоро спопелила ніжні паростки і мого кохання до неї. А все почалось із благих намірів, котрими завше устелена дорога нашого чоловіка до пекла.
На День учителя баба Фіскарошка приготувала для улюбленої вчительки хімії букет із семи пишних троянд. Вони казали не лише про сім кольорів веселки, а й про люблячі серця кожного із семи членів нашої могутньої родини до пані Динамітки, яка зуміла в моїй блудній голові, як сліпа курка у сміттю, віднайти світлу зернину хімічного таланту. Але, як я вже не раз знав, мамка-природа, яка чомусь не злюбила мене од першої хвилини появи на світ, на моїй житейській дорозі вперто і настійно підсувала паскудні "свині". Так було і на цей раз.
По дорозі до школи я вступив у конфлікт із кількома псами, від яких ледве відбився букетом. Потім нечистий висадив мене на грушу баби Анці Петрової, за що був частований по хребтянці кілком. Далі дорогу перебігла кішка. Кидаючи в неї каменем, трапив не у паскудну тварь, а у вікно нанашки Гітлєрки і мусив тікати од її гніву через кукурудзу. А вже в самій школі, хтось зачепив мене, когось я ненароком луснув у потилицю. І можете уявити, яким виглядав букет родинної вдячності: три троянди я десь загубив, а інші мали такий вигляд, якби їх в окропі ошпарили. Ось ці чотири троянди-каліки я врочисто й підніс пані Динамітці, виголосивши здравицю в честь її свята. Та замість очікуваної радості обличчя пані вчительки так перекривило, наче її вкололи в сідницю трояндовим шипом. Вона з якоюсь огидою взяла покалічений букет, кинула на стіл, зневажливо фиркнула, наче генеральська кобила, й зі злою іронією процідила:
— А що — не могли мені вже заєдно і гроба подарувати?
Як виявилося згодом, пані Динамітку ошелешили не квіти, які мали вигляд, ніби їх силоміць щойно вийняли із писка корови, а те, що їх — чотири. Перебачте, а звідки мені — ще тільки початкуючому сільському аристократові — було знаття, що парне число квітів несуть покійникам. Отож я вельми зачудувався із слів пані учительки: "А що — не могли мені вже заєдно і гроба?". Проте, будучи улюбленим учнем, із піонерською готовністю відповів:
— Не журіться, паніко учителько, буде вам і гріб!
Старша челядь не дасть збрехати, колись на Закарпатті колиска і домовина були неодмінними на кожному обійсті. Домовина, по-нашому — деревище, покоїлася на горищі, а колиска — в хаті, десь у закуті біля печі.
Деревище, а в ньому всі похоронні причандалля, готували собі заздалегідь люди старшого віку, авби не завдавали по смерті родині, і так обтяженій горем, ще більшої жури. Наша сім'я і в цій традиції була оригінальною: труною кожен член родини запасався ще замолоду — як тільки переставав рости. Тому горище бабиної хати нагадувало склад похоронного бюро. Моя рідня в більшості використовувала їх як тверду валюту. Якщо, приміром, вуйко Черчіль зичив від тітки Маргіти банку оселедців, у заставу клав свою домовину. Дідова труна дуже часто за самогонні борги переходила у власність баби Фіскарошки. Із деревищ мали непоганий зиск і наші кури: у них вони гніздилися, неслися і висиджували маленькі пітята-курчата. А найефективніше домовини використовували мої дорогі нянько — у них вони надійно хоронили добро, так тяжко і з великим страхом крадене з колгозу.
Отже, повернувшись зі школи, я одразу заявив:
— Бабо, паніка вчителька казали, авби ми привезли їй гріб!
— Вона шо — впала із печі на голову? — витріщила пульки Фіскарошка.
— Не знаю, відки впала — з пеца чи з дуба, — стенув плечима я. — Паніка вчителька дуже красно вам подякувала за чічки, а пак уповіла, шо чи не могли би ми їй подарувати ще й гріб.
— Но та што, діду, прийдеться конфіскувати твоє деревище, — розвела руками Фіскарошка.
— Побив мене Мінден[15] — коли яка напасть, то мусить лем упасти на мій гріб! — запротестував Соломон.
На що Фіскарошка зреагувала поетичним шедевром:
Наш дідо най не свище —
Фрас не возьме його деревище.
А коли штось — то не буде й гріх,
Коли діда задінеме в міх!
— Я не хочу вмісто гроба в міх, — знову запротестував Соломон. — Якщо мене закопають в землю в міху, я там можу задохнутись. Та й міх може промокнути, а в мене ревма од мокроти, знаєш, як кістя буде ламати.
— Но та коли будеш, діду, у земли лежати, то не лем на кістя, а й на голову мож ся насрати. А по-друге, Мішку, не журися — іщи нико на сій землі не лишився.
Відтранспортувати деревище великих зусиль не коштувало. Вуйко Черчіль рік тому змайстрував і подарував мені в день іменин візок-самокат. Це було диво техніки на чотирьох гумових колесах. На них майстерно закріпив широкий і довгий ящик, збитий із ясенових дощок, а спереду Черчіль вмонтував справжній руль з американського "студебекера". Оскільки наше обійстя гніздилося на Небесі — найвищому присілку, а до того ж і на найвищому горбі найвищого присілка, — візок для мене був не просто презентом Черчіля, а дарунком самої долі. Сідав собі біля воріт, відштовхувався, а далі мчав, немов шалена шаркань[16], через Палестину, Бразилію, Аргентину і зупинявся аж біля церкви у Ватикані.
Отож, ми хутко зняли із горища дідове деревище і прив'язали мотузками на візок. Дід від великої образи навідріз відмовився їхати. Але це нас не вельми зажурило. Я сів на гріб спереду, баба вмостилась позаду, міцно вхопившись за мене, і Соломон штовхнув візок. Я, свистячи од радості, а баба, репетуючи од страху, летіли верхи на домовині, як татари, через Палестину, Бразилію, Аргентину... Розліталися по вулицях кури, ховалися по будках пси, верещали, вилітаючи на дерева, коти. Побачивши гріб на колесах і нас з бабою верхи на ньому, із жахом хрестилися по дворах і вулицях люди.
У Ватикані, біля самого собору, я трохи не справився з кермом, і ми з усього розгону влетіли у ворота нанашки Гітлєрки. На нещастя, Фіскарошка на тому тижні побилася з нею в черзі за хлібом. Ворота, звісно, розчахнулися і впали. На гуркіт із сіней прожогом вискочила Гітлєрка. Побачивши в себе у дворі гріб на колесах, а на ньому свою люту супротивницю Фіскарошку з онуком, Гітлєрка ледь розум не згубила.
— Ти, льондро коростава, уже мені гріб сушиш? — заверещала Гітлєрка, — живою хочеш мене у землю! А на тобі, босорканьо килава, на! На! На!
Тут Гітлєрка обернулась, задерла сукню і почала плескати по голій сідниці. Побачене мене дуже потішило, а бабу приголомшило. Вона, розкривши рота, якийсь час ловила здивовані ґави. Потім миттєво оговталася, сплеснула руками і, дивлячись, як Гітлєрка лупцюється по оголеній сідниці, радісно мовила:
— Йой, дорога кумо, які тучні і красні маєте лиця, ачень напудрилисьте їх. Лем не плескайтесь, небожко, так по губах, бо всю помаду розмажете.
Гітлєрка завмерла, далі підскочила, притьмом прикрилася і шугонула до хати — видно, за мітлою. Ми не стали чекати "гостинців" — розвернулись і помчали далі.
Коли візок зупинився на рівнині, я встав, подав бабі мотузку і сказав:
— Но што, бабо, я віз вас з гори у долину, а тепер уверх тягніть мене.
Хата Динамітки стояла аж на Балканах, і од Ватикану ще треба було відкраяти добрячий шмат дороги вгору. І доки Фіскарошка дотягла візок із домовиною, а на ній і мене, так захекалася й упріла, що, виділося, з неї ось-ось мокрим голубом дух вилетить.
Я погрюкав по хвіртці, і з хати вийшов чоловік Динамітки — пан Дийжа на прізвисько Піфагор.
До 1944 року пан Дийжа був у нашій школі директором, водночас викладав арифметику і геометрію. Оповідали, що замолоду Піфагор вчився в університетах Рима, Відня, Будапешта, і його добре знали в математичному світі. Я на власні очі бачив кілька його книг, виданих у Празі. А ще казали, що пана Піфагора ось-ось мали забирати в Будапештську академію... Але тут руські вояки принесли свободу, і все майбутнє Піфагора гевкнулося й пішло льондром[17].
По якомусь часі після приходу руських пана Дийжу викликали до Мукачева на бесіду, а направду — для перевірки на благонадійність. І тут виявилося, що Піфагор зовсім не знає російської мови. Італійську, угорську, англійську, французьку, німецьку, словацьку, чеську, польську Піфагор лускав, як горіхи. А ось по-російськи, хоч трохи і розумів, але не міг вимовити ані слова. Це вельми вразило комісію. Її голова видав такий вердикт:
— Товаріщі, перед намі абсолютно нєграмотний чєловєк — он даже русского язика нє знаєт!
І далі продовжив:
— Тєпєрь ви відітє, как сволочі фашісти іздєвалісь над етім бєдним закарпатскім народом — ані даже діректорамі школ ставілі нєграмотних тіпов.
Після такого вироку бідному панові Дийжі вже не те що директорство не світило, а й звичайне шкільне віконечко не блимало. Його взагалі позбавили права вчителювати. І тепер "нєграмотний тіп" із дипломами кількох університетів, знанням десятка мов пас колгозні свині. І це тільки по великому блату його влаштував туди наш вуйко кривоокий Пірат. За його ж порадою Піфагор взявся активно вивчати російську мову.
Цілими днями з торбою словників і книг ходив бідака Піфагор пасовиськом і, отетеріло дивлячись у небо, зубрив слова й правила. Але, очевидно, через те що його генна свідомість не сприймала російських правил, душа пана Піфагора не бажала прийняти тієї мови. Тим часом Піфагор вивчив китайську, японську, кілька арабських і навіть мову якогось африканського племені, а російська вперлася йому в голову козою — і ні на крок уперед. Піфагорові бачилося, що по-російськи вже навчились кожне дерево і кущ на пасовиську, не кажучи вже про його підопічних — колгозних свиней.
Пан Піфагор, побачивши нас із бабою, підійшов до хвіртки і шанобливо поклонився. Він був високий, міцно скроєний і, на перший погляд, мало чим відрізнявся від селянина. Але акуратно зачесане назад чорне волосся, довгі, біло-воскові і доглянуті пальці рук, аристократичні риси обличчя, якась невимовна туга і задума у глибоких голубо-зелених зіницях — все говорило, що перед нами людина шляхетного роду. І, звичайно, одежа — хоч і добряче поношена, але завжди випрасувана, в лінієчку штани, накрохмалена сорочка, начищені черевики. І найголовніше — краватка. У ній пан Піфагор навіть свині попасував.
— Дорогі Марько, ви хотіли якоїсь помочі од мене? — запитав пан Піфагор, зі страхом косуючи на гріб.
— Та ні, пане вчителю, ми самі вам поміч привезли, — опустила голову Фіскарошка. — Ваша паніка просили, авби ми їй гроба подарували.
— Не знаю, дорога Марько, айбо, наскільки я знаю, я ще не збираюсь вмирати, та й моя Іцука ніби ще хоче малінько пожити, — мовив знічено Піфагор.
У цей час із-за стодоли з корзиною тучнощоких яблук якраз і вийшла пані Динамітка.
— Іцуко, подь лем сюди! — покликав дружину Піфагор.
Пані Динамітка з повною ношею підійшла до хвіртки. І коли побачила нас із презентом, щоки їй спалахнули, як джонотани в корзині.
— А сесе што щи за троянські коні? — вирячила здивовано очі.
— Тать наш Митько казав, же ви дуже просили, авби-сьмо вам гріб. Сесе не подумайте, што якась взятка. Сесе лиш вам, од чистої душі, — засокорила баба Фіскарошка.
— Ви мені гріб од душі? — ошелешено запитала Динамітка. — А матір вам у душу!
На одміну від Піфагора пані Динамітка була далеко не голубої крові, а вельми емоційна, не стримана в бесіді і вогненебезпечна.
— А што, паніко! — щиро здивувався я. — Коли я вам подарував чічки, хіба ви не казали, што ми могли би вам і гріб подарити?!
Корзина із джонотанами випала Динамітці з рук — тучнощокі яблука сито і неохоче покотилися-поваландали двором у траву. І тут під пані вчителькою водномить зірвалося щонайменше сто кілограм динаміту — вона як підскочить, як заверещить, а далі блискавкою шугонула до буди і випустила пса-вовкодава.
— На мою веру... на мою веру! Марько, тікайте! — заволав Піфагор.
Звичайно, цього вже нам і не треба було особливо радити. Я притьмом вилетів на візок, баба Фіскарошка з усієї сили підштовхнула його, а далі й собі перепілкою порхнула на гріб позаду мене. І ми полетіли з Балкан з такою шаленою швидкістю, що нас би не те що собака, а й татарська стріла не наздогнала.
Із того Божого дня пані Динамітка почала мене чомусь люто не поважати. Мало того, що на кожному уроці згадувала всі прізвиська мої, які уособлювали всі гидотні тварі і нечисті духи, вчителька навішала на мене ще й хімічні клички — "іржавий ферум", "смердючий нітроген", "криволабий плюмбум", "шкірьоокий гафній", "шалений стронцій".
Крім енциклопедії нечистот земних і небесних, я став ще й ходячою таблицею хімічних елементів Менделєєва. Проте знущання тривали недовго — доки, як знала казати Фіскарошка, "у нашому Митькові не завоятив "сербський дух"" — бабин натяк на балканські корені діда Наполійона...
Того дня до нашої школи з перевіркою наскочили мій улюблений інспектор пан Годя. Для них вже стало ритуалом, як тільки переп'ють, мчать на опохмілля трясти вчительські й учнівські душі. А оскільки наша школа була найближче до Мукачева, то пасли пан Годя наші душі вельми часто. На превеликий жаль, цього разу пан інспектор не доповзли до нашого класу, а задовольнилися першокласниками. А далі, замкнувшись у кабінеті з директором школи на прізвисько Сусанін, гамували опохмільну жагу, або ж, як казали, гонили кози моравські. Організм пана Годі мав дивовижну властивість: тільки-но інспектор випивали, через кожні п'ять хвилин, як навіжені, бігали до туалету по-мокрому. Це я зауважив ще коли складав злощасного іспита про походження людини.
Отже, остограмившись, внутрішні води понесли пана Годю із кабінету. Але...
По дорозі до шкільного туалету, що був далеко за школою в кукурудзі, пан Годя пролітали повз хімічний кабінет. За хвильку перед цим, скориставшись відсутністю пані Динамітки, на дверях кабінету я крейдою хутко написав: "ОО-М" — тобто туалет чоловічий. Шалено несучись коридором школи, погляд пана Годі прикипів до "ОО-М".
"Но то є мудрий хлоп, — подумали про Сусаніна пан інспектор. — Знає, як підмастити губу начальству!"
Із цим щасливим одкровенням пан Годя забігли до хімічного кабінету. Тут хутко почали нишпорити за унітазом, але того ніде не виявилося. А під стіною, витягнувши лебедині шиї, гордо шикувалися величезні скляні колби. Не завдаючи собі клопотів, пан Годя схопили одну з них і з великим задоволенням почали пі-пі-пі... Тим часом пані Динамітка, помивши після чергового уроку в потічку скляний посуд, із високо піднятою головою несла його на таці в кабінет. Із педагогічним достоїнством відчинила двері свого кабінету, і тут постала ситуація, гідна пензля автора відомої картини "Нє ожидалі?!". Пан Годя, — в одній руці міцно тримаючи женило, в другій скляну колбу, — рвучко обернулися на голос дверей. Але чи ошелешені несподіваною з'явою пані Динамітки, чи притлумлені горілкою, пан Годя зреагували вельми оригінально. Вони галантно поклонилися і, показуючи очима на колбу, сказали: "Перепрошую, пані, але ви сюди не втрапите".
Пані Динамітка, роззявивши рота, кілька разів ковтнула повітря, щось белькотнула, а далі в'єдно зі склянками і пробірками гепнулася на підлогу.
Почувши про цей прикрий інцидент, пан директор озвіріло закричав: "Де той збийвіч, я'му яйця відріжу!". І кинувся до класу. Проте за мною тільки вітер через вікно заспівав. І ось вам наслідок:
— Подумаєш, най наш випердок іде гуси пасти, — передражнювала пана Сусаніна баба, ніяк не вгамуючись із клятими гусьми.
— Писати Митрик знає, читати знає, а більше на якого фраса. Попа з нього не буде, дяка тоже, а на міністра йому і не треба, — торочив собі під ніс дід Соломон, куняючи біля печі.
— А тій шарії[18] рогатій што треба? — понесли раптом баба на Динамітку. — Подумаєш, увиділа голий линдик пана інспектора, но та й што? Нараз в обморок падати? Тать коби і я так, то більшу половину жизні пролежала б безпам'ятна.
Тут Фіскарошка осіклась, вдарила себе по роту і крадькома глипнула на діда.
— Так, так, Марько, — підтакнув куняючи Соломон, не особливо заглиблюючись у зміст бабиних слів.
І Фіскарошка понесла далі:
— Можна подумати, што чеперава[19] Динамітка вообще нигда в жизні чоловічу серсаму не держала. А їй што — дітей у кузні наклепали чи, може, колгозним комбайном намолотили? — грозила кулаком у вікно Фіскарошка.
Дякуючи адвокатським талантам моєї бабусі, напрошувався висновок, що у прикрому інциденті з линдиком пана Годі винуваті всі, крім мене. Більше того, я — безвинна жертва, на яку невідомо за що постійно падають усі гріхи земні.
— Солодка моя дитино, ой невчасно, не в добрий час тебе мамка породила, — мовила схлипуючи дорога бабуся Фіскарошка, тулячи мене до себе і гладячи по мудрій та безгрішній голівці.
Потім якусь хвильку мовчки і напружено дивилася у вікно, наче намагалася зловити думку, що випорхнула в небеса, і додала:
— Щи ся той світ не вродив, який би тебе, дитинко, оцінив і полюбив!
Солодка моя бабуся Фіскарошка! Ніколи не забуду, як, будучи в гостях у нанашки Жофії на прізвисько Кутузовка, Фіскарошка безцеремонно почала перчити її дітей — і злі шелюги, і кривопиські гунцути, і роти немиті, і содомські жівани[20]. Сигіняшна Кутузовка здивовано, але терпеливо слухала-слухала, перелякано кліпаючи єдиним оком, а потім бочковим голосом прогуділа:
— Та ви, Марько, ліпше попозерайте на свого пекельного кочегара, першого помочника люцифера, — і тикнула пальцем мені прямо в чоло. — Хіба він ліпший за моїх?
— О, туйки ви, кумо, не праві! Коби наш Митрик був такий недобрий, як ваші бандіти, я би то нараз увиділа і такого би' му апостола прочитала, што вмер би від ганьби і переживання, — відрізала бабуська, голублячи мене поглядом.
— О, ваш херувим би дуже заганьбився. І так запереживав, так запереживав, як індюк, коли свиню зуби заболять, — відповіла нанашка Кутузовка, блимаючи єдиним оком.
Сентенцію баби Фіскарошки про мій невчасний прихід у цей світ і його не вельми велике захоплення од моєї персони згадую постійно. Вельми пророчими виявилися її слова.
МАМКА МОЇ
Таїною оповита уже сама поява мамки на цей свiт. Народилась вона в океанi, по дорозi з Америки на рiдну землю.
Насампочатку океан слався перед кораблем голубими шовками. Стояли тихi i сонячнi днi. Океан ліниво подрiмував, i нiщо не вiщувало бiди. Дiд постiйно сидiв на палубi i серед океанських просторiв йому ввижались зеленi поля, тучнi виноградники, вгодованi сади й сiнокоси, якi вiн неодмiнно прикупить довкола села на заробленi у Штатах доляри. Перебуваючи на восьмому мiсяцi вагiтностi, дружина Олена майже всю дорогу лежала в каютi. Дiд саме пiднявся з мiсця, аби провiдати її жону, коли неспогадано помiтив, як iз пiвдня на корабель суне велетенська слiпучо-синя колона. Анi подиху вiтру, жодного хлюпоту хвилi... Тиша неземна... Океанська гладiнь застигла холодним склом... I по ній невмолимо, шалено крутячись, немов гiгантське веретено, мчить — до неймовiрного болю в очах — блискучо-сяючий стовп. Дiд iз переляку хотiв крикнути, але голос замерз у грудях, навiть губи не поворушилися. I всi на кораблi — хто сидiв, хто гуляв, хто щось порядкував на палубi — так само завмерли-скам'янiли в нiмих позах...
Сліпучо-голубий стовп, навiжено вертячись, наблизився до корабля, окутав його навдивовиж ароматним синiм туманом. I велетенський корабель безгучно, як увi снi, почав знiматися над застиглим у нiмiй покорi океаном усе вище i вище, до невидимих уже тепер небес. Це дiйство, усiм здалося, тривало мить. Та коли туман розвiявся, пасажири iз жахом помiтили, що вони знаходяться бiля берегiв невiдомої землi, вкритої снiгами. Щойно пливли теплими водами Атлантики, а тут холодна i заснiжена невидимiсть.
Коли команда i пасажири прийшли до тями, всiх охопив неймовiрний жах. Вiд того потрясiння в моєї майбутньої бабусi почалися пологи. I свiт почув крик моєї мамки! Це був перший голос життя, який пролунав на онiмiлому вiд страху кораблi.
Як з'ясувалося пiзнiше, корабель iз поетичним iменем "Евелiна" якась сила перенесла iз вод Атлантичного на простори Тихого океану, мiж Курільськими островами. I подорож моїх родакiв iз Америки додому замiсть кiлькох тижнiв тривала майже пiвроку. За словами дiда Наполiйона, найбiльше багатство, яке вони принесли iз-за океанiв додому на Пiдкарпатську Русь, були мої мамка у згортку матроської ковдри.
Якось я почув розмову баби Фiскарошки з бабою Наполiйонкою:
— Оленко, чого ви ходите вiчно така задумана. Якась нiби не вiд свiту сього? — питала Фiскарошка.
— Ой, небого Марько, те, што ми видiли... — баба Олена пiдняла очi i глянула в небеса, — послi того, што ми видiли там, в окiянi — сей свiт уже лем суєта суєт...
— А што ви видiли? — настоювала Фiскарошка.
— Того менi... i нiкому не дано сказати, — похитала сумно головою баба Олена.
— А то є штось страшне? — невгавала Фiскарошка.
— Та нi, Марько, наоборот, — осяйнулась стриманою усмiшкою баба Олена. — Скажу вам лем єдно, якшто то є тот свiт, куди йдемо послi смертi, то менi не страшно вмирати. Айбо бiльше, Марько, нигда в жизни мене про сесе не звiдайте.
Повернувшись iз Америки, Петро з Оленою оселились у його тiтки Калини. Її обiйстя самотнiло на невелич-кому лагiдному пагорбi мiж присiлками Палестиною i Бразилiєю. Одинока i бездiтна семидесятирiчна Калина переписала майно на молодят iз надiєю, що у скрутну хвилину подадуть їй горня води i скибку хлiба, а коли душi наспiє час стати перед Всевишнiм, поховають достойно. Умiлий на руки, невтомний до роботи, дiд Петро iз перших днiв закатав рукави i взявся за ґаздiвство. I невдовзi на мiсцi старенької халупи постала пишна, як на той час, споруда — викладена iз цегли, iз розкiшним дерев'яним ґанком, крита нержавiючим залiзом. Таке собi мiг дозволити рiдко хто навiть iз "американтошiв" — тобто тих, хто повернувся iз заробiткiв з Америки. А далi почав помаленьку прикупляти поля, виноградники, сiнокоси. Вони були достоту такими, якими їх бачив дiд Петро серед океанських просторiв, повертаючись додому, — ситими, тучними, багатими...
Мою мамку до семи рокiв нiхто в селi i присiлках жодного разу не бачив. Усi знали: у Петра Наполiйона росте дочка Анна. Проте нiхто не мiг пригадати, аби вона потрапила комусь на очi. А молодшу доньку, мамину сестру Магдалину, яка з'явилася на свiт через два роки тут, на обiйстi Калини, постiйно бачили i бiля хати, i в селi, i з родиною в полi.
Уперше моя мамка з'явилась на людях, коли пiшли до школи. Баба Фiскарошка, яка привела тодi до школи свого тумануватого либухуря, тобто мого майбутнього нянька, так згадувала про свою першу зустрiч iз майбутньою невiсткою i моєю мамкою:
— Твою маму привезли до школи на кочiї[21], запряженiй парадними кiньми. Наполiйон взяв її на руки, iзсадив на землю, i туйки всi перший раз увiдiли її. Дiвочка була худенькою, але така красива, що слова блiдли. I очi синi. То даже не очi були, а очища... майже на все лице. Менi привидiлося, що то не дiвча, а перший голубий растик з-пiд снiгу. Отака вона була — як снiгова чiчка з голубими очиськами.
Мої майбутнi мамка дорогу до школи не довго топтали. Через кiлька днiв з владною певнiстю заявили, що цю науку вона вже давно опанувала, i їй нецiкава школа. I загалом, iстиннi знання пiзнаються зовсiм по-iншому...
Дiд надто дорожив дочкою i постiйно корився її примхам. Тому невдовзi за великi грошi найняв у Мукачевi для неї професора.
Кожного дня вiн на велосипедi приїжджав до обiйстя дiда Наполiйона i займався iз ученицею. Люди до деталей пам'ятали, на якому велосипедi їздив професор i навiть те, як вiн постiйно жалiвся на вiтер. Мовляв, їде до села — вiтрисько в обличчя, повертається до Мукачева — вiтрисько змiнює напрям i знову чинить страшний опiр. Постiйно згадували люди i про книгу. Всього-на-всього одну книгу, загорнуту в яскраво-червоний шовк, з якої кiлька рокiв поспiль мукачiвський професор передавав знання моїй матерi. Вiн її — ту загадкову книгу — постiйно тримав пiд лiвою рукою, а правою правив кермом велосипеда. Ще багато розповiдали люди. А ось головного, як виглядав сам професор i ким вiн був, нiхто згадати не мiг. Так, наче всiм дочиста витерло iз пам'ятi. Навiть через багато-багато лiт дiдо Петро до подробиць розповiсть про деталi зустрiчi з професором бiля мукачiвського базару — який був день, погода, чим торгували на ринку...
Професор сам пiдiйшов до дiда iз-за спини, поклав йому руку на плече i сказав:
— Правда, ви мене шукаєте, чоловiче?
— А ви, перебачаюся, хто?
— Я професор для вашої доньки, — вiдповiв i запропонував: — Ходiмо до мене додому й домовимося.
Дiд назвав навiть номер професорового будинку у провулку, вiдомому мукачiвцям як Латоричний двiр. Проте нiяк не мiг згадати анi iменi професора, анi найменшої рисочки його обличчя.
Усi мешканцi котеджу теж якось дивно запам'ятали його. Дiйсно, якийсь короткий час тут проживав дуже iнтелiгентний i богобоязний чоловiк, якого всi звали професором. У такiй маленькiй квартирi. Але куди подiлася ота квартира? І що сталося з професором — помер вiн, кудись переїхав, а чи просто загадково зник? Ну i насамкiнець, ким він був: русином, угорцем, чехом, євреєм, греком? Ніхто всього цього достеменно не знав.
Книга, з якої загадковий професор передавав моїй мамці знання, називалася "Апокалiпсис Слова", а по-нашому — "Одкровення Слова".
Книга "Одкровення Слова" — величезний трактат про незвiданi людством таїни i лабiринти слова: як при його помочi проникати у невидимi нашому зору свiти; долати за крихiтну долю митi немислимi простори; лікувати вже безнадiйнi тiло i душу; досягати безмiрної влади над людською свiдомiстю, а то й цiлими народами; проникати у воднi i земнi глибини; викликати на розмову й одвертiсть звiрiв, птахiв, рослини i дерева... I багато-багато такого, що йменується дуже мовчазним i впертим словом "Таїнство" чи ще точнiше — "Провидiння".
Книгу "Одкровення Слова" написав один iз далеких-далеких предтечiв Христа Авель Синайський. Вiн чомусь — i гадається не без власної, а може i Божої волi — заблукав, а потiм зовсiм загубився в iсторiї. Але в переказах деяких древнiх народiв про нього є окремі відомості: як він, постячись i молячись до Господа, мiг рiк простояти на розпеченому пiску на однiй нозi. За цей час сухi вiтри нанесли в його волосся насiння рiзнотрав'я i кущiв. I знайшовши благодатну вологу людського поту, на головi Авеля за рiк проростали тендiтнi кущi, трави i дивовижної краси квiти. А великий пустельник навiть вустами не поворухнув — такою безмежною i твердою була його вiра у Господа. I, очевидно, саме за це Всевишнiй зiслав на Авеля Одкровення Слова.
Ще iншi уривки, але вже зниклих народiв, переподають, що книгу "Одкровення Слова" пророк Авель Сiнайський писав власною кров'ю. Кожного ранку вiн знiмав iз кактуса найбiльшу колючку, пронизував нею один iз пальцiв i тiєю ж голкою писав книгу. Лiтери виводив акуратно на пергаментi, вичиненому iз шкiри ще ненароджених — ягнят. Але найцiкавiше: писав Авель "Одкровення Слова" кожного дня, але тiльки впродовж дуже короткого часу — од тої митi, коли над пустелею з'являвся перший промiнь, й до тих пiр, доки сонце повнiстю не викочувалось iз-за обрiю. Саме на цей промiжок часу розкривалися небеса i звідти пророк-предтеча чув голоси, якi йому пристрасно диктували.
Ще iншi очевидцi — пастухи, скотоводи-кочiвники — розповiдали й таке: коли сходило сонце, його променi, немов розпеченi дочервона мечi, пронизували навскрiзь Авеля, i з його тiла струменями била кров, напуваючи спраглу пустельну твердиню. Святий старець, знемагаючи вiд неймовiрного болю, навiть не стогнав, а пристрасно писав палаючими неземним вогнем руками. А в цей час iз небес, немов iз розкритого велетенського вiкна, одна за одною спливали слiпучо-голубi кульки, в яких були закладенi пророчi слова Творця. Над самою головою Авеля диво-кульки розкривалися, вiрнiше — лускали, розсипаючи навкруги дивовижно нiжну i дзвiнку мелодiю. Авель спраглими вустами ловив, немов краплi роси, живi слова i пристрасно записував їх на сторiнках книги.
А далi небеса, неначе океанськi хвилi, змикалися i вмовкали. I тодi Авель знову брався за молитви.
Робота над книгою "Одкровення Слова" тривала майже двiсті повних календарних рокiв за новим лiточисленням. I весь цей перiод Авель Сiнайський власною кров'ю писав трактат про священнодiйство Слова.
Як свiдчать коментарi i хронiки часiв Нерона, останнiм словом, яке написав Авель в "Одкровеннi Слова" було слово "Прощення". Саме цим словом закiнчувалася книга, як i кожне людське життя. А ось починалася книга "Одкровення..." рiдкiсним i дивовижним словом "Любов". Про це менi згодом розповiли мої мамка. Саме словом "Любов" починається кожна книга. Ним починається і кожне людське життя. Так казали мені мамка.
Я обережно зайшов в обiйстя дiда Наполійона. У дворi — пустка. У такий час, особливо за погiдного дня, навiть собаки i кiшки були в полях i на виноградниках. Непевно постукав у дверi прибудови, де останнiм часом мешкали мої мамка. Дверi весело розчинилися.
— Слава Йсусу Христу, мамко, — поклонився я.
Вони стояли на порозi якісь сумно-задумані й освiтлені божественною красою. Так, це були мої мамка! Я був ще дуже раннiй, аби судити про жiночу вроду. Але глибинами пiдсвiдомостi, вiрнiше — чоловiчими генами вiдчув: передi мною жiнка неземної вроди. Це та краса, перед якою нiмiють, гамують дихання i навiть плачуть. Таку жiночу вроду немає смислу описувати чи оповiдати про неї, так само, як нiколи не передаси словами схiд сонця, колiр неба чи радiсть квiтучого дерева.
— Слава навiки Богу, мiй хлопчику, — вiдповiли мамка на моє привiтання. Обняли мене, скуйовдили волосся, далi глянули у вiчi i мовили:
— Цвiтеш, неборику, красно, як ружа, а ростеш прудко, як трава. Заходь до хижi.
Хату, в якiй мешкали мамка, дiд Петро добудував спецiально для неї ще далеко до її замiжжя. Оселя була зведена iз тесаної смереки, ще й з архiтектурною видумкою: здалеку вона нагадувала великий ковчег. Це, напевно, була данина шани кораблю, на якому серед океанських просторiв побачили свiт мої мамка.
Тiльки-но я переступив порiг помешкання, як потрапив у неймовiрний вир якихось божественних ароматiв i пахощiв. Вони були рiзнi за насиченістю, густотою, але разом творили божественну гармонiю, вiд якої солодко паморочилось в головi.
Заплющивши очi, я зримо бачив кольори ароматiв, чув, як вони тонко i мелодiйно звучать. Їх можна було спробувати на дотик. I яка тiльки музика ароматiв тут не звучала — пахло свiжоскошеним сiном, щойно вийнятим iз печi житнiм хлiбом, липовим медом, молодим вином, зiбраними звечора у саду яблуками, грушами i персиками, стиглою айвою... У моїй уявi так завше пахне селянське щастя... Лiпше би сказати, так пахне щасливе селянське щастя!
— Тобi штось недобре? — запитали мамка.
— Хто вам таке сказав? — стрiпонув я головою, виринаючи iз пахучої симфонiї.
— Бо тобою щось занесло.
— Се вiд запахiв... У вас, мамко, так файно пахне!
— Се, Митьку, так пахнуть Слова.
— Ви фiглюєте? Якi Слова?
— А ти поникай... попозерай.
Мамка пiдiйшли до стiни, зняли iз неї бiле покривало, i очам вiдкрилася галерея дивовижних картин. I най-перше, що вразило — тихе, незриме свiтло, чи, вiрнiше, тепле, як свiже ранкове молоко, благородне сяйво, що випромiнювали десятки невеличких полотен. Видно, їх мамка малювали останніми роками, вiдколи покинули нашi Небесi й перейшли жити до батька — дiда Петра. Я пiдiйшов до однiєї з картин. На нiй було зображено неймовiрної вроди дiвчину з дивовижно зеленими очима. Юне створiння, пiднявши голову вверх, стояло перед велетенською скелястою горою, за яку заходило сонце. Наспiвала нiч, гусли сутiнки i, з усього видно, дiвчину охоплював вiдчай: одна перед скелею серед близької ночi. Я нахилився ближче, i вiд дiвчини, чи пак картини, повiяло густим запахом квiтучої шипшини.
— Це слово "Любов", — пояснили менi iз-за спини мамка. — Це його образ i запах. Слово "Любов" — найдревнiше у всiх мовах свiту. Воно народилося ще задовго до появи людини, — продовжувала мамка. — Тисячi лiт Любов самотньо блукала по безмежних просторах Господнiх, своїм теплом народжуючи i запалюючи все новi й новi звiзди. I Великий Творець, помiтивши, яка велика сила i благородне свiтло таїться в цьому словi, взяв його на долоню i задумався. I так народився з Любовi наш свiт. З рiками, морями, горами i небесами... А в ньому з'явилася людина. Але першим було Слово.
I Слово було у Бога на долоні.
Я вiдiйшов на кiлька крокiв, проте запах квiтучої дикої троянди ставав щораз сильнiшим. I тут я помiтив, як зеленi очi дiвчини на полотнi почали тихо свiтитися, випромiнюючи невимовну вмиротворенiсть. Дивовижно м'яке тепло, вперемiш iз густим запахом дикої троянди, огорнуло мене.
— Слово "Любов", — мовили мамка, — найбiльший дарунок Творця людинi. Не кожному суджено прийняти цей дар i оцiнити його. I тому велика сила людей ходить з порожнiми очима, нiчого не бачить навколо себе, крiм ворогiв. Це дуже нещаснi люди, i трагiчна їх путь. Вони не захотiли прийняти до себе Любов. I не Творця, а їхня у цьому вина.
Поруч стояла картина iз зображенням кривавого хреста на пустельному роздорiжжi.
— Це слово "П'ятниця", — показали менi мамка, — кривавий хрест. — А чим воно пахне?
Я вдихнув, i мене аж запаморочило од густого запаху плодiв зрiлої айви.
— Чути... чути... — я нiяк не наважувався.
— Так! Ти знаєш, чути айвою. Слово "П'ятниця" пахне айвою! Але багато людей, коли вимовляють це Слово, вiдчувають пiсок на зубах. I замiсть запаху айви вони вiдчувають страх. Таким людям треба по п'ять разiв на день молитися i щотижня йти до сповiдi.
Лiворуч бiля картини iз зображенням Слова "П'ятниця" стояло ще одне полотно. На ньому в густо переплетених сiтях безсило трiпотiв птах.
— А што, сесе тоже Слово? — запитав я, показавши на вмираючого птаха.
— Так, сесе, Митьку, теж Слово, — пiдтвердили мам-
ка. — I ймення йому "Правда"!
— А пахне воно...
— Так, як коли зацвiте дика акацiя, — пiдхопив я.
— Слово "Правда", як видиш, має дуже смутнi очi, а запах... Так, запах акацiї — вiн чистий i благородний. Але є люди, котрi, вимовивши слово "Правда", вiдчувають у грудях страшну порожнечу, а подеколи навiть непереборне бажання вiдректися вiд свого iменi й помiняти обличчя. Їм, коли спливає новий мiсяць, необхiдно знайти криницю. I щоб вона обов'язково витiкала з-пiд явора. I ось людина, якщо хоче позбутися порожнечi у грудях i бажання вiдректися вiд iменi й обличчя, мусить щовечора приходити до криницi й молитися за всепрощення. А коли наступить повний мiсяць, взяти жменю маку i щоночi лiчити зерна при мiсячному сяйвi, доки три маковинки не проростуть. Iз них i народжуються паростки спокути.
Я обернувся до вiкна i прикипiв до картини, що стояла бiля образу Божої матерi. Вона сяяла тихою бiлизною i, здавалося, намальована пречисто-молодим снiгом. У глибинi бiлого безгомiння ледь-ледь виднiлася постать старенької жiнки. Вона, наче слiпа, розгортала руками густо-молочний туман i прямувала в тiльки їй вiдомi глибини свiтiв, схованi за бiлими завiсами.
— А це хто? — торкнувся полотна.
I тут уже з острахом вiдчув, як моя рука провалюється у якийсь магiчний позакартинний простiр. Вiдчув, як i мене всього починає нестримно поглинати бiле безгомiння. I зi страхом вiдсахнувся вiд картини.
— Це слово "Надiя", — мовили спокiйно мамка. — Воно дуже ніжне, бо народилося iз першої людської сльози.
— А пахне воно... якось дивно... наче персиками... чи нi — ожиною, — почав вгадувати я запахи, якi розпливалися вiд бiлої картини.
— Надiя — одне iз рiдкiсних слiв, яке не має постiйного запаху, — пiдкреслили мамка. — Це все залежить вiд того, наскiльки чиста i достигла душа людини. Ти, примiром, живеш мiж персиковим i ожиновим часами. Твоя душа ще тiльки цвiте. Але прийде пора, i слово "Надiя" набуде для тебе iнших образiв i запахiв.
Пiд час розмови я спостерiг, що мамка майже не дивляться на мене. Складалося враження, що вони ведуть мову зi мною, але в майбутньому часi. Мамка нiби засiвали в мою свiдомiсть i пам'ять зерна, смисл i одкровення яких мали зiйти i прорости в далекому майбутньому.
— Мамко, а як ви малюєте слова? — поцiкавився я. — Ви хiба їх бачите? Хiба можна людськi слова видiти?
— Аякже, — усмiхнулися мамка, погладивши мене по головi. — Ти ж сам учуєш, що слова мають запахи, свої кольори-барви... навiть музику. Кожне слово має свою мелодiю. А раз так, то слова можна i побачити.
— Коли людина говорить?
— Так, коли людина говорить, довкола неї лiтають її слова.
— I в усiх слова одинаковi на подобу? — цiкавився далi.
— Усе залежить вiд того, хто їх вимовляє.
— А коли говорю я? — розкрив широко рота.
— Коли говориш ти, довкола тебе зграйками трiпотять рiзнокольоровi метелики, — засмiялися мамка. — А пахнуть вони яблуками-джонотанками.
— I так буде завжди?
— Нi... Все буде залежати вiд того, в якому часi ти житимеш. Он нашi люди... їхнi слова... бесiда... до колгозiв були зовсiм iншими, як тепер.
Якогось вечора до нашої оселі завітала агрономка Катерина й одверто заявила, якщо мої нянько не припинять бурхливої діяльності по конфіскації колгозного добра, можуть опинитися в місцях, де цімборуватимуть з білими ведмедями. І, мовляв, це не погроза, а добродушна порада, за яку може постраждати і сама агрономка. За словами Катерини, не її стільки пече те, що поцупить нянько, як наших всевидющих і по-християнськи високоморальних сусідів.
Нянько, опустивши голову, кивав у знак згоди і щось муркотів про себе. На діда Соломона прихід колхозної начальниці навіяв панічний страх. Од несподіванки він отримав величезний стрес, і від того на нього напали страшні позіхи, а далі — невимовна дрімота. І за якусь хвилину Соломон уже спав біля печі сном праведника, безбожно хроплячи і посвистуючи в ніздрі. Не на жарт перелякалась і Фіскарошка — безпорадно плескала у долоні і йойкала до Катерини:
— Дитинко моя кедвешна, хіба то він, — кивнула на безпорадного нянька. — То біднота наша його жене, живемо в тісноті, жона постоянно його хворіє.
— Я ніколи й не бачила вашої невістки, — похопилась Катерина. — Щось дуже погане з нею?
— Вони, паніко, хвора ... у неї голова... на голову наша Анночка хвора, — почала плутано баба.
— А що з нею насправді?
— Кажу, штось із головою. Вона постоянно малює... постоянно у книгах... Та най би малювала... ну хати... у ха-тах... копійку би заробила... А то її малювання — одне горе, — махнула баба безнадійно рукою.
При цих словах скрипнули двері і на порозі стали мамка.
— Дай вам Боже доброго вечора, — мовили привітно.
— Вам теж вечір добрий, — відповіла Катерина.
— Я сиджу в комірчині і раптом чую ваш голос, — пильно почали дивитись мама на гостю. І аж стрепенулися. — Ваш голос я би упізнала серед тисячі. Та й ви зовсім не змінилися.
Катерина здивовано оглянулась по кімнаті й розгублено сказала:
— Вибачте, ви, мабуть, помилились. Ми з вами ніколи не зустрічались. Бачу вас уперше.
Тут мамка спохватились, плеснули себе по чолу і, виправдовуючись, мовили:
— Так, справді, я могла обізнатись. Мене звати Анна, — простягнула долоню.
— А мене Катерина, — подала руку агрономка.
— Ти позирайся, навіть ім'я те ж саме, — тихо сказали мамка про себе і додали. — А я, Катерино, і далі малюю.
Баба співчутливо глянула на батька, далі на мене і перехрестилася.
— Мені розповідали тільки-но, — встала із стільця агрономша, — і дуже стало цікаво. Була би вдячна, коли б побачила картини — якщо ваша ласка.
— Коли так волієте, можете зайти і подивитись. Я не люблю показувати, але вам... — тут мамка затнулися, наче хотіли сказати щось важливе, а далі махнули рукою. — Ну... так... якшто маєте малінько часу, зайдіть, — розчинила двері й провела гостю до своєї кімнатки-комірчини, що тулилась у задній половині хати.
Катерина переступила поріг мамчиної господи і аж зажмурилась од світла. Замість підсліпуватої гасової лампи, що блимала у нашій загальній кімнаті, тут у кожному кутку тихо, спокійно, але яскраво горіли товстезні кольорові свічки — такі ставлять у церквах. І що дивно, кожна свічка горіла своїм барвистим полум'ям — голубим, оранжевим, зеленим, жовто-білим. І від цього в кімнатці дихала жива веселка — вона пульсувала, рухалась по хаті колом, то піднімалась вверх або опускалась вниз, відкриваючи приголомшливо мамчині картини. Катерина, поволі роззирнувшись, тихо зойкнула. Це були незвичні полотна. На них у немислимо насичених і гармонійно поєднаних кольорах поставали дивовижні світи, епохи і загадкові люди з пророчим світлом в очах.
— Це неймовірно! Як вам вдається? Звідки ви все це берете? — ледве спромоглась видати із себе ошелешена Катерина.
— Вам любиться? — простодушно запитали мамка.
— Немає слів, — притулила руку до серця Катерина. — Я вражена!
— Мені дуже приємно, і радуюся, — мовили мамка і усміхнулись якоюсь осяйною і довірливою усмішкою. Такої усмішки я більше ніколи ні в кого в житті не бачив.
— Ваші полотна нагадують мені полотна Чюрльоніса. Ви чули про такого?
— Чула, мені Вчитель розповідав. Дещо навіть бачила, — не вельми охоче відповіли мамка.
— Під час війни у нас жив німецький офіцер. Його вбили партизани. Багато речей німця лишилось. І серед них був альбом. У ньому я побачила картини Чюрльоніса. І тоді так само була вражена!
— Ми несхожі, — тихо сказали мамка. — Ми з однієї Батьківщини. І її голос озивається в кожному з нас.
— Як, хіба ви з Прибалтики? — перебила Катерина.
— Ні, звичайно, що ні. Але я вас попрошу — не будемо про це більше говорити, — сказали якось сухо мамка.
Зазвичай мамка були вельми терпеливою, доброю і лагідною, як скибка хліба, — хоч до рани прикладай. Та коли хтось починав допитуватись, визвідовувати про деякі мамчині вчинки, які не вкладались в узвичаєні рамки людського, а поготів сільського світосприйняття, вони ніби перероджувались — ставали твердою, рішучою і навіть різкою у висловах.
А дивовижного в житті й поведінці мамки траплялось чимало і досить часто. Незбагненно, що красуня і дочка першого ґазди в селі вийшла заміж за простого хлопця — мого батька. Про це якось мою мамку запитав і пан Фийса. Вони засвітились своєю смиренною ніжно-лагідною усмішкою і мовили:
— Знаєте, пане Фийсо, жодного разу нікому не говорила. А вам скажу, бо душу маєте довірливу і чисту, як перший сніг. Він, мій Семен, зустрів мене якось вночі на мості, привітався і почав говорити — про все і ні про що. Я вже хотіла прощатись, але він раз лем як схопить мене на руки і закричить. Ні, не закричав, а простогнав: "Анцьо, я тебе люблю! Якщо не станеш моєю — і тебе, і себе згублю із сього світу!".
— І ти, Анцько, напудилась? — здивовано перепитав Фийса.
— Майте розум, пане вчителю, — мовили мамка. — Я ніколи, крім гріха, нічого не боюся і вам цього не раджу. Просто Семен вимовив слово "люблю" з такими болем, відчаєм, безнадією і вселенською любов'ю, що я одразу збагнула: більше ніхто, ніде, ніколи в цьому світі не скаже мені так слово "люблю", як сказав він...
— Ой, Анцько, ти не знаєш, што-што, а Данки вміють говорити, як по губах медом мастити, — махнув рукою Фийса.
— Ні, пане вчителю, і ви мене не зрозуміли. Семен сказав слово "люблю" так, што я зрозуміла — ніхто, ніколи і ніде у світі мене так не полюбить і любити не буде, як він. Слова ж живі. Вони зримі. І, повірте, ще ніхто у світі не вимовив такого красивого слова "люблю", як було сказано мені. Коли він вимовив — хоч і була ніч — я побачила це слово: воно було схоже на великого, пухнастого і дуже-дуже барвистого метелика. Із великими крилами, синіми очима і голубою короною на голові. Такий метелик — один-єдиний — народжується тільки раз у тисячоліття. І він визначає долю майбутнього часу. І нікому із живих не дано побачити цього метелика. Але я його побачила...
Була й інша причина, чому мамка обрали собі за судженого мого нянька. Як би я не картав — звичайно, із любов'ю і ніжністю — свого нянька, але він, до всього, був ще й красенем — найвиднішим у нашому роді. Високий, кремезний, із аристократичним обличчям і певною мірою інтелігентний — недарма ж за Чехословаччини служив у гусарському полку. А ще очі — навіть не чорні! Було щось хижо-красиве, демонічно-магічне в тих очах, у їх погляді. В одну і ту ж мить вони, очі ці, могли жагуче-пристрасно любити, а відтак блискавично, по-орлиному зблиснувши, приректи тебе до спалення і тут же помилувати.
А ось те, що нянько метали собою на цьому світі, як неприкаяний — де заробити, а де вкрасти, — це теж трагічна доля і велика любов. За всяк ціну нянько хотіли, щоб у ті страшні часи ми вижили.
Ще найдивніше — проти шлюбу своєї доньки із моїм няньком не мав нічого дід Петро Наполійон.
— Я не можу тебе, дочко, неволити, — сказав. — Але ти йдеш проти моєї волі. І тому не даю тобі ніякого посагу і житимеш у чоловіка.
Як оповідали, в нашу родину мамка принесли всього дві дерев'яні валізи. Поставили їх у прибудовану до хати комірчину і заявили:
— Се буде мій куток.
Моя добросердечна баба Фіскарошка, благодушний дід Соломон прийняли мамку в сім'ю, як рідну доньку. Та й сама невістка — донька багача, красуня, розумниця і білоручка — раптом ніби переродилась і виявилася вмілою ґаздинею в хаті, беручкою до всяких робіт по господарству. Тому Фіскарошка ходила із гордою головою, високим носом і не могла нахвалитись невісткою. При цьому не забувала полити гарячою смолою "коравого" і скупого свата Наполійона, який позбиткувався над кровним дитям і вигнав доньку з дому ледь не голою без "будьте здорові".
Одне турбувало Фіскарошку. В цьому вона нікому не зізнавалась і заборонила говорити всій родині — дивна хвороба невістки. Часом мої мамка прямо на очах якось в'яли, починали жалітись на болючий туман у голові. В цьому загадковому тумані ніби починав губитися реальний світ — люди, мова, думки. І тоді мамка заходили в комірчину, зачинялися і по кілька днів незрушно лежали на ліжку, обернувшись до стіни. Але минав час, дивний туман розвіювався, і вони ставали знову прудкою, жвавою, веселою і щебетливою, як весняна пташка. І починали розповідати про таке, від чого в кожного із родини волосся піднімалось дибки і ставало зимно навіть за нестерпної спеки.
Мамка могли із такою обізнаністю говорити про судний день Ісуса Христа, наче все це відбувалось в неї на очах. І вони крок за кроком йшли за Спасителем до Голгофи. Мамка слово у слово повторювали, хто що кричав услід Ісусу, хто як сміявся, кривив гримаси, кидав каміння. Як вели себе стражники, як їх було звати, у що були одягнуті — все до найменшої подробиці спливало з мамчиних вуст. І що найдивніше, мамка у своїх одкровеннях змальовувала картини, про які ніколи і ніде не згадувалось у писаніях.
Одного разу я сам чув, як вони говорили про царя Соломона. Оповідали з таким захопленням, блиском в очах і любов'ю, ніби все життя прожили поруч нього і були улюбленицею древнього правителя.
Слухаючи мамку, складалось враження, що в той час, коли її спеленував дивний туман, вона мандрувала крізь часи і простори...
Агрономка Катерина, видно, була людиною інтелігентною, бо, вловивши у мамчиній бесіді різку зміну тону голосу, перевела мову на інше. А коли прощались, раптом запропонувала:
— Ганно Петрівно, через тиждень у Мукачеві — осінній ярмарок. Там, крім урожаю, будуть демонструватись роботи народних майстрів і художників. Я пропоную виставити і кілька ваших картин.
Мамка заперечливо замахали руками, але ось тут агрономка вже показала свій характер і вміння переконати.
Врешті-решт мамка згодились експонувати на виставці дві свої картини — "Закоханий скрипаль" і "Вечірня пісня матері". На першій — молодий юнак, неймовірно худий, довговолосий, із загостреним обличчям і фанатичним поглядом, на фоні старезного розколотого блискавкою дерева грав на скрипці. На поклик його музики із обвуглених розщілин стовбура починали виглядати молоді пагінці. А на самому вершечку охрещеного блискавицею дерева на кількох уцілілих гілках один за одним розкривались пуп'янки рожевих квітів.
Скрипаль грав пристрасно, жагуче, з великою тугою і болем від нерозділеного кохання, і з його довгих-довгих, прозоро-худих пальців безугавно капала кров.
На іншому полотні слалося безкінечно довге поле скошених хлібів, на самкраю якого занурювалось у сутінки сонце. А по стерні, ранячи босі ноги, йшла щаслива молода мати з великим оберемком трави за спиною і немовлям на руках. Охоплена рожевим полум'ям вечірньої заграви, молода жінка палала своїм світлим і тихим вогнем материнського щастя. Вона навіть не йшла, а летіла з дитиною, долаючи гострий і пекучий біль. Жінка спішила додому. Перед нею, на півночі, вже спалахували де-не-де зірки, стелячи до землі проміння. І щаслива молода мати по тих світлих променях йде не до села під Ловачкою, а піднімається зоряними стежками у щасливе небо.
Як не намагалася Катерина притулити "Закоханого скрипаля" і "Вечірню пісню матері" на найвиднішому місці в центрі виставки, організатори, побачивши мамчині картини, радили або їх узагалі забрати, або тицьнути кудись у закапелок. Агрономка була у відчаї. Мамка тим часом, не дослуховуючись ніяких порад, виставили свої картини в найнепримітнішому закапелку знаменитого мукачівського Латоричного двору.
А виставка-ярмарок чимдалі оживала, заливалася троїстими музиками, дзвеніла людським сміхом, фіґлями, перегуками і перемовами. А над усім — із гучномовців, прозваних "московськими галями", лунали бадьорі марші й пісні про щастя совєтських народів, якого ніхто досі в історії людства не пізнав, і наймудріших правителів-вождів, яких ще не знала жодна цивілізація світу.
Ярмарки-виставки направду були багатими й розкішними. Перші повоєнні роки землі, століттями щедро годовані і доглянуті ґаздами, родили воістину багатирські врожаї. Уздовж центральної вулиці Мукачева, ледь не один на одному, стояли дерев'яні будки-ларьки з ящиками різнофайтових яблучищ, грушищ, картоплищ, морквищ. Майже над кожною будкою висіли гігантськими намистинами в'язанки жагучо-червоного, як циганські хустини, перцю, білого й міцного, як гусарські зуби, часнику. Велетенськими сережками звисали на стовпах грона гонорового й самозадоволеного винограду. Його було стільки сортів і кольорів — на всяк смак і око, — що навіть педантичні жовтопузі оси геть збивались із ліку й пили нектар як попало.
Цілими копицями на брезентових підстилках соро-м'язливо червоніли дитячими щоками осінні персики.
Тут же, на вулиці, квичали ображені свинчатка, мекали зажурені барани, кудкудахкали сварливі кури, ґелґотали по-філософськи гуси, рапкали одностайно, як на партзборах, качки. Все це тут, на місці, різалось, парилось, варилось і смажилось під веселе дзюрчання домашнього вина з бочок. Паленьку теж пили, але в основному алкоголіки і приїжджі партєйні кадри.
Гуде, співає, танцює, цимбалить, скрипалить, фіґлює, лається, свариться, б'ється і мириться осінній ярмарок-виставка уздовж усієї головної вулиці Мукачева. І чим душа багата — тим сита і п'яна. Вистачає всього і
всім — людям, птицям, міським бездомним собакам, кішкам, пацюкам та мишкам, мухам, бджолам, осам, джмелям і навіть червоним міським мурашкам. Хто п'є, хто їсть, хто дзьобає, хто смокче, хто натужно і поспішливо тягне крихтини по нірках.
І ось під обід, коли половина люду вже лежить під столами, деревами, на обочинах вулиць і тротуарів, починаються найголовніші урочистості — обхід ярмарку журі, яке має всякому плоду, страві, витвору мистецтва дати свою сувору партєйну оцінку.
Мої ж мамка як стали зранку в найвіддаленішому закапелку Латоричного двору, так до обіду і не зрушили з місця. Стояли біля своїх картин вся тихо усміхнена, лагідна й осяйна, як польова ромашка. А перед нею — де на великих стендах, де на парадних полицях і стелажах — демонструвалось воістину народне мистецтво: портрети передових доярок із пишними цицьками; постави мужніх лісорубів із такими сокирищами, одним ударом котрих можна водномить не тільки тисячолітнього дуба зрубати, а й загнати у могилу половину армії хана Батия. Ще на інших полотнах правдиві художники, керовані соціалістичним реалізмом, відтворювали красу механізаторів, кукурудзівників, овочівників і садівників. Особливо багато ярмаркарів і зівак збирало величезне полотно, на якому в усій красі поставала передова свинарка Закарпаття Анця Мишка у численному колі підопічних. Щоправда, Анця була набагато вгодованіша і рожевіша, ніж свиноматки, серед яких стояла.
Мамчині картини справляли неоднозначне враження: одні німіли й затуляли рота, інші стенали плечима й швидко відходили, саркастично посміхаючись. Були й такі, що подовгу дивились, вірніше — вдивлялись, наче намагаючись проникнути, увійти у світ, зображений на картині, а потім тяжко зітхали і, відходячи, раз у раз оглядались, як біженці, які покидають обжитий і дорогий їхньому серцю світ.
Аж тут підійшла стара циганка-волошка з полотняною торбою за плечима. Мамка помітили стару ще здалеку, насампочатку Латоричного двору. І звернули на неї увагу тільки тому, що циганка пройшла через всю виставку, жодного разу не глянувши на витвори місцевих художників. А тут зупинилась, наче вросла у землю.
— Я тебе знайшла, — тихо, із глибоким віддихом мовила циганка.
Але не відомо, кому говорились ці слова — матері чи картині "Закоханий скрипаль", до якої прикипіли очі волошки.
Виглядала циганка навіть не старою, а древньою. Настільки древньою, що здавалась аж перетлілою. Волосся на голові мала землисто-попелястого кольору, наче пилюка на старовинній скрині. Руки — довгі, кістляві, наче обтягнуті пергаментом, а пальці нагадували щойно вирване із землі, покручене коріння. І тільки очі! Вони дивилися із глибоко запалих у череп очниць восково-чорного обличчя... Навіть не дивились, а зблискували раз у раз, наче із нічного колодязя потонулі зорі.
І тим не менше, стара волошка не викликала у мамки ані огиди, ані страху. Скоріше навпаки — подив, зацікавленість і жаль над неміччю старої.
— Можна я доторкнусь до нього? — показала волошка на картину із закоханим скрипалем.
— Звичайно, — стенули плечима мамка. — На те і виставлено, щоби люди побачили.
Стара, не знімаючи торби, присіла прямо на бруківці і щокою притулилась до обличчя скрипаля.
— Я тебе знайшла! — якось радісно і врочисто промовила волошка. — Я тебе знайшла, коханий мій!
Підняла голову і, зблискуючи очима, мовила до матері:
— Це мій коханий, — показала на скрипаля, — він так настраждався... А тут, — знову показала на картину, — тут він знайшов спокій.
Стара притулилась вустами до закривавлених рук скрипаля і почала цілувати. Із кожним цілунком краплі крові на пальцях зникали, але варто було волошці відняти губи, як кров на перстах скрипаля з'являлась знову.
— Коли я відійду у свій світ, — сказала вибачаючись, кров зникне назавжди з його пальців, а натомість зазвучить музика.
Потім циганка оглянулась і пошепки сказала мамці:
— Його кров... кров на його пальцях — це мій великий гріх! Величезний і неспасенний гріх!
— Бабко, встаньте, вам тяжко на камені сидіти, — простягнули мамка руку циганці.
— Ти свята людина, — підняла застережливо палець стара волошка і глянула знов на скрипаля. — Він сотні літ блукав, страждаючи, світом, а тобі було суджено утамувати його біль і дати спокій душі його. На картині.
І я так само, як і він, багато сотень літ блудитиму світами, — продовжувала далі. — Нас засудили до вічного блукання.
Ми мали сотні літ ходити одне поруч одного, але завжди оминатися. Спокій до наших душ мав прийти тільки тоді, коли зустрінемось. І, дякуючи тобі, добра жінко, ми зустрілись у цьому місті, — стара знову ніжно поглянула на свого скрипаля.
Далі циганка піднялась і стала на коліна перед картиною "Вечірня пісня матері". Погладила висохлою долонею немовля на руках матері і глянула на мою мамку.
— А я би назвала цю картину не так, — усміхнулась загадково.
— А як? — поцікавилась мамка.
— Я би цю картину нарекла "Пісня на материнській мові".
— Можливо, — згодилась мамка, — я подумаю.
— А хочеш, дитино, я заспіваю тобі нашу давню-давню співанку на моїй материнській бесіді волохів про материнську мову?..
— Не смію вам перечити, — згодилась мамка.
І тут циганка, ставши перед картиною, наче перед іконою, почала тихим, печальним голосом старовинну пісню волохів про материнську мову. І були в тій печальній, давній пісні приблизно такі слова:
Дозволь мені, Господи,
У древньому місті
Печалитись на материнській мові,
А потім тихо поплакати теж на материнській мові.
І коли я побачу того, хто роздмухує вогонь у серці
Із попелу дивно погаслих вогнищ,
Дозволь, великий Господи,
Знову шалено закохатись у нього.
Але тільки — на материнській мові!
І сумувати, і радіти, і шаліти в обіймах коханого,
Але тільки — на материнській мові!
І коли коханий відчує поклик далини і покине мене,
І тоді дозволь мені, Господи,
Страждати, мучитись і каратись,
Але тільки — на материнській мові!
І коли я вже сама
Покидатиму древнє місто
І йтиму до воріт Вічності,
Дозволь мені, Господи,
Востаннє усміхнутись живим.
Але усміхнутись — на материнській мові.
І коли я постану на колінах
Перед поглядом Твоїм,
І спитаєш, Господи: "Із яких ти країв, Душе грішна?",
Моя Душа мовчатиме слухняно.
Але ти все зрозумієш,
Великий Господи,
Бо Душа моя мовчатиме
На материнській мові!
Тут циганка на подив легко піднялась із землі, підійшла зовсім близько до мамки і таємниче мовила:
— Коли ми станемо перед Всевишнім, він із кожним із нас заговорить на нашій материнській мові. І якщо людина забула материнську мову, то ані Господь нас не зрозуміє, ані ми не зрозуміємо Господа.
Циганка умовкла, а відтак запитала:
— А ти, дитино, чи ти зрозуміла ту пісню, яку я співала?
— Я багато мов розумію, але тої... вашої, на якій ви співали, я не знаю! Але головне, я все зрозуміла. Я все до кожної буковки зрозуміла, про що ви співали, — відповіли збентежено мамка.
— Слава Всевишньому! — підняла догори очі волошка. — Я і справді потрапила у те місто, куди вели мене звізди.
Потім циганка зняла із плечей полотняну торбу, вийняла невеличку квітчасту хустинку і, простягнувши матері, мовила:
— Це пісня на мові мого давнього-давнього народу. Але мій народ рознесло по світу, і він розгубився між далекими землями, як піщинки в безмежній пустелі. Але сказано: доки живе хоч одна людина, в якій — мова її народу, доти живе і сам народ. Народ, який втрачає свою материнську мову на землі, позбавляється і місця в Царстві Небесному.
— Але причім тут я? — боязко відсторонилась від дарунку волошки мамка.
— Я остання в цьому світі, хто пам'ятає мову мого давнього народу. Але відтепер буде ще одна жива душа, яка розуміє і пам'ятатиме пісню на материнській мові мого народу! — радісно і щасливо промовила. — Візьми цю хустку і, коли тобі буде важко, розгорни її — межи квітами лежать кілька слів. Вони тепер сплять, але в потрібну хвилину прокинуться і допоможуть тобі.
І ось тут насампочатку Латоричного двору почулися гамір, сміх, аплодисменти.
Циганка з якимось холодним цинізмом глянула туди і мовила:
— Пам'ятай ще одне, дитино: тобі суджено говорити з небесами. А тих, хто спілкується з небесами, ніколи не зрозуміють на землі.
При цих словах волошка якось дуже весело, юно усміхнулась, обернулась, зробила кілька кроків до виходу на центральну площу і раптом на очах у мамки яскраво спалахнула і розтанула у повітрі.
А гамір і юрба помалу наближались. Розпочалася друга важлива частина свята — вручення нагород за ліпші роботи народних майстрів і художників.
Очолював комісію, в яку входила і наша агрономка Катерина, начальник райвідділу культури Андрій Гардубей на прізвисько Пуцлик. Андрій був родом із Росвигова — тоді ще передмістя Мукачева. За мадярів
рахувався в комуністах, сидів у підпіллі. А коли прийшли руські, всіх підпільників витягли на світ Божий і добровільно, під автоматними дулами, кинули на штурм Дуклі. Тут бідного Андрія в одному з боїв контузило в голову. Після лікування він вернувся додому не те, що геть дурний, але й не від світу цього — сильно заїкався і повністю перейшов на російську мову. В районі не довго мучили мізки, куди його відправити — призначили керувати культурою.
Пуцлик кілька років очолював мукачівську культуру і, як свідчили безугавні перевірки і гульки по селах, — небезуспішно. Ось і тепер Пуцлик дуже похвалив картину, на якій красувалися великолучківські кукурудзівники. Вельми до душі припало йому полотно із зняцівськими механізаторами, новодавидківськими городниками... Кожному із творців шедеврів сільськогосподарського мистецтва Пуцлик вручив грамоти, сто рублів премії й особисто з кожним автором випив погарчик вина. Та найбільше враження на Пуцлика, а отже, і на комісію, справив портрет передової свинарки Закарпаття Анці Мишки.
— Воть-воть, єто єсть на-на-на-нашая партєйная ку-ку-ку-культура! — аж захлинався од захоплення Пуцлик. — Воть... в-о-о-оть с та-та-такімі женщінами ми на-на-насмерть угробімо амім-меріцький імпе-пе-рілізм, овйос єго в ф-ф-феню! — натужно мовив Пуцлик, раз у раз лапаючи за цицьки портретну свинарку.
Та ще дужче почервоніла на полотні, а свиноматки, горді за свою господиню, ще вище підняли роздобрілі писки. За цей шедевр мистецтва передового свинарства молодому художнику було презентовано аж двісті рублів і випито не по погарчику, а по півлітровому горнятові вина.
Нарешті черга дійшла і до мамчиних полотен.
— А це, шановні товариші, і є те маленьке, але прекрасне диво, яке я вам обіцяла, — підлетіла до мамки з гурту комісії Катерина.
І простягла руку до картин — дивіться на диво!
І тут направду сталося диво. Та фантасмагорія, що панувала на полотнах моєї мамки, блякла із тими дивовижними перетвореннями, що починалися на Латоричному дворі. Глянувши на "Закоханого скрипаля" і "Вечірню пісню матері", начальник культури Пуцлик враз отетерів. Певно, від несподіванки він увібгав голову в шию, а шию в плечі. Далі широко розставив ноги, очі йому вилізли із орбіт і почали наливатись кров'ю. Із веселого, розпареного вином чоловіка Пуцлик миттю перетворився на шаленого колгозного бика, із кожною хвилиною лютів і все страшніше фиркав ніздрями.
Мамці здалося, що, налякані гнівом районного начальника, передові грудасті доярки на картині, яка стояла неподалік, раптом принишкли, зблідли і почали ховати свої пишні цицьки глибоко в пазухи. А далі схопили за налигачі породисті корови, злізли з картин і почали шалено тікати на молочну ферму свого колгозу.
Між тим із писка Пуцлика почали спалахувати, тріс-каючи, блискавки і лускати страшні громи. Блимаючи червоними очима і пихтячи ніздрями, гаркнув на агрономку:
— Катеріна Остаповна, овйос єго у феню, што єто за размазня? — тикнув Пуцлик на "Закоханого скрипаля". — Какой-то сумашедший алкаш напілся і рвйот на скріпке струни, устрашая нас кровью, овйос єго у феню!
Вислів "овйос єго у феню" був найсмачнішою родзинкою у мові Пуцлика.
— Товаришу Гардубею, хіба ви не зрозуміли, що це символ... поезія, — пробувала заперечити ошелешена Катерина.
— В гробу я відєл єту поезію, овйос єго у феню! Єто фашісткая пропаганда! — рявкнув Пуцлик.
Почувши вигук "фашистська пропаганда", веселі зня-цівські механізатори враз притихли на картині "Трактористи", хутко позлітали із тракторів і почали тікати полем подалі від гріха.
— А вот єта женщіна, овйос єйо в феню, — обурювався далі Пуцлик. — Смотрітє, солнце єщо високо, а она вже бєжіт по стєрнє дамой, вместо того, штобі пшенічниє колоскі пособірать, овйос єйо в феню!
Почувши, що мамчина героїня, не дочекавшись закінчення робочого дня, тікає з роботи, великолучківські кукурудзівники на картині "Радість вільної праці" похопилися і швидко-швидко почали сапати кукурудзу.
— А вот, овйос єйо у феню, што у нєйо на руках? Рібльонок? А может она под відом рібльонка нєсьот зерно домой, што украла с колхозного двора.
На словах про крадіжку передова свинарка Закарпаття Анця Мишка вмить підголилася на картині і почала із-під подолу кидати свиням торбини з поцупленою мукою. Ті задоволено завищали і почали співати осанну своїй матері-годівниці.
Бідна ж Катерина, уже плачучи, раз у раз пробувала угамувати гнів культурного начальника, але намарне.
— Кстаті, а єта ваша художніца, овйос єйо у феню, запісалась у колгоз?
— А я не корова, аби мене в колгоз записувати, — вперше озвались мамка.
Упродовж усього видовища вони стояли, припершись до стіни, і смирно усміхались, як зачарована ромашка серед будяків.
— Штоби нємедля єйо у колгоз! — крикнув Пуцлик. — І уже із завтрашнєго дня, овйос єго у феню! Сам лічно проверю!
— Будете, пане, перевіряти і лічити колгозних свиней, а не мене, — мовили мамка і пригорнули до себе ридаючу Катерину.
І хто зна чим би закінчилася веремія, коби в цю хвилину не нагодилася баба Фіскарошка. Їй того дня теж не пощастило. Аби не нажити на свою голову якихось нових неприємних трафунків, що постійно супроводжували Фіскарошку у славному вароші Мукачеві, стара вирішила добиратись на ярмарок автобусом, або, як його у нас називали, "бусьом". Вранці спокійно сіла у транспорт і поїхала. Але перед Росвиговом у "бусь" напхалось стільки народу, що годі було збагнути, хто на кому сидить і хто на кому лежить.
Інтелігентного вигляду молодий чоловік, причавлений тілами, весь час своїм ліктем трапляв бабі до рота.
— Пане, заберіть свою руку від мого писка! — суворо попередила Фіскарошка.
Бідолага з усіх сил натужився і випростався. Але по хвильці знову зачепив ліктем Фіскарошку.
— Пане, заберіть свою руку від мого писка! — знову огризнулась Фіскарошка.
Молодий інтелігент був росіянином і не розумів нашої місцевої бесіди. Бабине "заберіть свою руку від мого писка", тобто рота, він зрозумів по-своєму. І коли Фіскарошка черговий раз нагадала: "Пане, заберіть свою руку від мого писка", чоловік скипів і крикнув:
— Женщіна, как вам нє стидно! Ви смотрітє, гдє моя рука, а гдє находіться ваша піська! Как я могу туда достать?
"Бусь" зірвало сміхом, а баба від сорому вся запалилась, далі спаленіла гнівом і з усього розмаху претенденту на її "піську" врізала по писку. Народ шарахнувся, автобус занесло, і біля знаменитої "аломської школи" транспорт втеліжився в дерево. Ну, а далі почалося...
І Фіскарошка в черговий раз втрапила до міліції. Що-правда, дякуючи святу і веселому настрою мукачівських міліціонерів, опівдні бабу вже випустили. І вона якраз втрапила на виставку в ту ж мить, коли Пуцлик стояв на вершині гніву.
Розібравшись у ситуації, Фіскарошка вельми швидко опанувалась і кинулась у бій сама:
— Слухай, ти, пердуне недоношений, хто тобі дав право на мою невісту писок одтворяти! Та ти, мухомор тринькавий, недостоїн не те, што її сліди цілувати, а даже, авби тобі в ринтавий писок плюнула!
Несподіваний удар у спину ошелешив Пуцлика. Баба ще й не рушила на нього, а той вже почав відбиватися руками й грозити:
— Ви, овйос вам у феню, єщо отвєтітє перед совєтською властю...
— Ти, фуфлавцю недорікий, поцілюй ня!
Тут Фіскарошка обернулась до Пуцлика спиною, перед усім народом заголила спідницю і почала плескатись у сідницю.
Народ вибухнув сміхом. Пани, що оточували культурного начальника, сором'язливо відводили очі і намагались непомітно розчинитись у юрбі. А Пуцлик з несподіванки розкрив ротище і червоно блимав бичачими очиськами. Побачене настільки вразило начальника, що той умить забув російську мову і розговорився на рідній:
— Такі'сьте, бабо, дурні, як ґумова підошва, фрасову вам каріку! — промовив сердито і, сплюнувши, почав щось нотувати.
— Від такого фуфловця і трінькаша чую! — масно відповіла Фіскарошка.
У той час, коли баба завела із Пуцликом словесну перестрілку, мої мамка спокійно взяли картини, зв'язали їх, перекинули через плече і понесли Латоричним двором до центральної вулиці.
Катерина, весь час схлипуючи, йшла поруч і просила від мамки прощення. Мамка її гладили, як дитину, по голові і заспокоювали.
— Я зовсім не серджуся, — мовили вони. — Мені навпаки — було дуже і дуже цікаво. І головне, я сьогодні воістину пізнала: хто говорить із небесами, ніколи не буде зрозумілий на землі.
Вони спокійно перейшли через мукачівський міст, а потім попід Ловачку, біля ріки Кривуліни, а далі вже піднімались на Небесі. І весь цей час із пальців музиканта на картині "Закоханий скрипаль" капала по дорозі кров. А коли дістались обійстя — миттєво перестала. Мамка глянули на картину і помітили, що кров із пальців закоханого скрипаля не тільки перестала капати — вона взагалі зникла з картини. А потім із картини почала звучати тиха і умиротворювальна музика — як і казала циганка-волошка.
Культурний начальник Пуцлик свого слова таки дотримав. Наступного дня із двома працівниками райкому партії і міліціонером він явився у наше обійстя на Небесі. Всіх їх зустріла баба Фіскарошка. Зранку обидвоє із дідом вони вже тринькнули по кілька погарчиків слив'янки, Фіскарошка була на піднесенні і запитала, в чому річ.
— Ми прішлі перепісать всєх колхозніков і узнать, почєму ваша нєвєстка, овйос єйо у феню, до сіх пор не запісалась у колгоз? — рішуче заявив Пуцлик.
Почувши про наміри незваних гостей, Фіскарошка підскочила квочкою і всіма нечистими і нечестивими словами почала обливати районних панів. До неї долучився і гнівачий Соломон. Дід навіть кілька разів махнув погрозливо палицею. Проте, умиротворений лагідним осіннім сонцем, за якусь мить обм'як, присів на призьбі і, як це часто траплялось із великих нервів, похнюпив голову, задрімав, а потім і взагалі врізав хропака. А баба, не даючи прибульцям вставити слова, продовжувала плескати словесними нечистотами. І раптом, у розпал веремії, із хати вийшли мамка.
— А што туйки робиться? — запитали вони із своєю незмінною усмішкою.
— Ми вот прішлі іменно к вам, овйос єго в феню! — заявив Пуцлик.
— До мене є якісь питання?
— Да! — відрубав Пуцлик. — Ответьтє, почему ви, овйос єго в феню, не запісалісь в колгоз?
— А я вам уже вчора, видиться, казала, — нагадали мамка. — Я не худоба, аби мене записували у колгоз.
— Позвольте зазвідати? — запитав один із уповнова-жених. — А хто ви тогди єсьте?
— Я — потомственна княгиня, — на диво спокійно відповіли мамка.
— Но, а я тогда — король Франції, овйос єго у феню! — зареготав Пуцлик.
— Ні, ви... вірніше... ти є, був і будеш смердом, рабом і слугою, — з гідністю відповіли мамка.
— Ви, жіночко, не праві! — заявив рішуче другий уповноважений, що досі мовчав. — Наша мудра ленінська політика провозгласила рівність всіх людей.
— Це все ваші байки, аби баламутити народ, вчиняти війни та революції, — сказали мамка. — Як у природі, так і межи людьми ніколи не було, нема і не буде рівності. Ми є всі рівними лише перед одним — своїм Всевишнім Творцем.
— Ви слишитє, она єщо разводіть, овойс єго у феню, антісовєтськую релігіозную пропаганду! — заверещав Пуцлик і, звернувшись до міліціонера, суворо крикнув: — Арєстовать єйо, овйос єго у феню!
Міліціонер стенув плечима, потягнувся до кобури з пістолетом і рушив до мамки. А вони тим часом витягли подаровану циганкою хустку, розгорнули її, пильно приглянулись, щось прошепотіли. А відтак підняли голову і, коли міліціонер простягнув руку, мамка, мило дивлячись йому у вічі, дуже приязно сказали:
— Ви заблудилися, добрий чоловіче. Ви не туди потрапили.
Міліціонер остовпів, якусь мить повагався, а далі безпорадно оглянувся.
— І ви теж заблудилися, — так само приязно і спокійно сказали мамка іншим незваним гостям.
Ті повирячували очі, порозкривали роти і почали переглядатися між собою.
— Ідіть із миром і не грішіть більше! — мовили мам-
ка. — Але спершу вийдіть із хащі, бо ви заблудилися.
На величезний подив баби Фіскарошки, всі четверо почали дякувати і, низько кланяючись, поспішно покинули обійстя.
— Свят-свят, дочко моя дорога! — почала хреститись Фіскарошка. — Што ти з ними наробила?
— Ви, мамо, самі виділи — не лаялася, не кричала, не билася, а сказала людям правду і вони зрозуміли, — усміхнулись мамка...
— Гей, діду, вставай, якого фраса дрихнеш, як жаба-коропаня? — почала зі страху Фіскарошка штурхати Соломона.
— Мамо, не будіть нянька, — попросили лагідно мамка. — Хіба не видите, як вони переживають у сні?
Як потім оповідали, делегація на чолі із Пуцликом, вийшовши із нашого двору, спустилась із Небесі до
Палестини. І тут, щоб рушити до Мукачева, пішла зовсім у протилежний бік — через Бразилію і Ватикан попрямувала до Бобовищ. Біля Лохова зупинились, про щось пошепотілись і раптом напропале рушили чомусь до лісу.
Майже цілий тиждень Пуцлик із своїм загоном замість того, аби повернутись у Мукачево, блудитиме навколишніми хащами. Час од часу вони виходитимуть до якогось села, але у Копинівцях їм розтлумачать, як прямувати до Мукачева, проте загін рушить знову у протилежний бік — до перечинських лісів. Врешті-решт про це прочула мукачівська влада й організувала на пошуки заблукалих соратників військовий загін.
Тільки на третій день солдати знайшли їх біля села Пацканьова — обірваних, зарослих, голодних і ледь не божевільних від пережитого.
Особисто не відаю про подальшу долю Пуцликових соратників, які залізною волею хотіли затягнути мою мамку в колгоз. А ось життєвий шлях культурного начальника повернув різко. Видно, блукання по лісах освітило свідомість і пішло на велику користь. Пуцлик вмить забув про російську, почав спілкуватися на материнській. Вийшов із партії і покинув роботу, потім найнявся двірником до храму, де до останніх днів своїх співав у хорі.
Того ж вечора мамка зібрали всю нашу родину і сказали:
— Не хочу, аби ви через мене мали великі біди. Тому покину вашу хату і переберуся до нянька.
— Ти што, Анцько, май розум! — закричали мамці всі водноголос. — А як же чоловік, діти?
— З ними буде все добре, — заспокоїла мамка. — Повірте мені — вони будуть зі мною, а я — з ними, але хату вашу мушу покинути..
— Анцько, кому треба, то і в батька тебе знайде, — заперечила Фіскарошка.
— Ні, там не знайдуть, — усміхнулась мамка, — якщо я буду там, у нянька, всі забудуть про мене.
І того ж вечора, спакувавши дерев'яні валізи, мамка повернулися до батьківського обійстя. І що дивно, з того дня і насправді всі ніби забули про мамку. Навіть агрономка Катерина, коли баба їй тепер нагадувала про невістку, спохвачувалась, щось починала пригадувати, руками стискувала скроні, а потім якось винувато відповідала:
— Так, так... Ваша, бабко, невістка дуже і дуже талановита. Бережіть її, дуже бережіть, — і намагалась втекти.
У родині Данків теж дивно ставилися до життя мамки в діда Наполійона. Усім здавалось, що так і тільки так має бути. І що дивно — ми не бачились уже кілька років, але у всіх таке враження, ніби мамка щохвилини з нами, а ми — із нею.
Ось і тепер, коли я навідався до діда Петра, маю таке відчуття, ніби ані на мить не розлучався з мамкою. І маю таку впевненість, ніби увесь цей час вони мене щоранку будили, годували, доглядали, а ввечері клали до сну і молились за мою долю.
Більше того, виявляється, мамка до найменших подробиць знали про все, що твориться в нашій родині на Небесі — від того, які квіти посадила баба Фіскарошка під вікнами, як вони зацвіли, і аж до деталей гучних похоронів діда Соломона.
Палкого літнього надвечір'я на день Святого Іллі-пророка баба Фіскарошка і дід Соломон поверталися із гостини від родичів із cусідніх Лавок. Йшли, звісно, з мухами в носі і такою "свободою" в голові, що якби перед ними явився океан — перейшли би його, легко свистячи, босоніж і, головне, — пішки. Але замість глибокого океану, неподалік гори Ловачки натрапили на плантацію якогось дивовижного немісцевого овоча. Невисокі рослини, подібні до кущів перцю, але з мохнатим листям і біло-рожевими квітами, тяглися від дороги і хутко збігали в долину невеличким схилом. На багатьох стеблах визирали з-під листя не по-християнськи чорні плоди, за формою схожі на огірки, і блискучими посмішками цірилися на діда з бабою.
— Даю ніс на відріз, што сесе якісь большевицькі провокації, — застережливо підніс до гори пальця Соломон.
— А чому так думаєш, Мішку? — запитала, відриваючи найвгодованіший плід, Фіскарошка.
— Бо то лем большевики можуть так посміхуватися над даром Божим, — мовив Соломон, й собі зриваючи чорнющого плода.
— Никай, Марько, Богонько дарував людям нормальні огурки — хрумкі, зелені. А через большевиків вони почорніли. Хто тепер буде їсти ці чорні огурки? Хіба лем цигани?
— О, Ейзуш Крістуш, — раптом влупила себе по скроні Фіскарошка. — Я вже знаю, што сесе є.
— Што, найся не приказує?! — запитав Соломон.
— Се є... Як то? Кажани! — вигукнула Фіскарошка із такою радістю, ніби знайшла розгадку побудови пірамід єгипетських фараонів. — Сесе ж мені кума Гітлєрка ще в апрілю говорила, коли розсаду садили. Я ще тогди подумала: "Побив мінден тих москалів, коли вже не лем врагів, але й кажанів почали садити".
Насправді перед Фіскарошкою і Соломоном стелилася плантація баклажанів. Одколи світ світом у наших краях їх ніколи не було, і люди навіть уявлення не мали, що це за плоди і що з ними чинити.
— Ану ж, Мішку, знімай лем із себе сорочку, — мовила баба, хутко розв'язуючи фартух.
— А се для чого?
— Як для чого? — обурилася Фіскарошка. — Нарвемо собі додому кажанів.
— А што пак з ними будемо чинити?
— Ти, Мішку, дурниць не звідай, — повчала Фіскарошка. — Най лиш буде дома, а в ґаздівстві все найде собі місце — від здоров'я голова не пухне.
Це був святий закон нашого роду: в ґаздівстві все знадобиться — від знайденої на дорозі підкови аж до атомної бомби. Часом наше обійстя перетворювалось на звалище прикупленого, знайденого, а де й викраденого краму і хламу. Проте ніколи ні в кого не піднімалася рука викинути непотріб. Адже в ґаздівстві все може пригодитись, або ж, як мудро вчила баба, — від добра ще ніхто з голоду не вмер.
Ось так і тепер. Фіскарошка не мала навіть найменшого уявлення, для чого можуть знадобитися їй ці "кажани", проте вважалося б неспасенним гріхом пройти отак попри колгозне — навіть якщо б це не "кажани" висіли і лежали, а змії вертілись і сичали.
Миле подружжя так захопилося збиранням, що й не помітило, як із-за гори Ловачки виповзла, немов сердита вовчиця, зла хмарище, далі стріпонулась блискавка і так гримонуло, що Соломон зі страху впав на гузицю. Дід панічно боявся грози, а поготів блискавиць і громів. Він притьмом схопився із землі і, забувши про сорочку, вщерть напхану плодами, рвонув молодим лошаком до хащі. Тут, наче заєць, забився під ліщиновий кущ. Чипіючи на колінах, перелякано хрестився і, весь час заїкаючись, благав при черговій блискавці:
— Сятий Іллечку, пощади і помилуй бідного сироту. Не оскверни і не вкороти гнівом своїм тяжку жизнь жебракові!
Баба Фіскарошка належала не стільки до людей безстрашних, як до педантичних — вона не була жадібною, але й доброві марно не давала пропасти. Тому, незважаючи на бурю, прицубрила до хащі не тільки своє, а й набиту добром дідову сорочку. А Соломон при кожному спалахові й ударові волав своє:
— Сятий Іллечку, пощади і помилуй!
— Діду, заткни писок! — раптом рявкнула баба. — Бо кедь Сятий Ілля почує, што ми — злодії тут, та ще й з краденим колгозним добром, то нам тогди точно кінець — алілуя і фертік!
Чи то від бабиного крику, чи від велетенського спалаху блискавки Соломон схопився, вирвався із хащі і почав, мов навіжений, тікати через пагорб.
Устиг добігти до велетенського дуба перед долиною Святого Івана, як у дерево із усього розмаху влетіла блискавиця, осяйнувши весь навколишній світ якимось синющо-холодним світлом. Дуб заричав звіром і половину його зрізало, немов вогненним лезом.
Діда деревом не зачепило, але добряче влупило електророзрядом, бо коли прибігла Фіскарошка, Соломон лежав неподалік весь синій і бездиханний. Як і обіцяла баба — алілуя і фертік!
Важко сказати, які житейські події були для нашої родини значнішими і, головне, радіснішими — весілля, хрестини, похорони чи іменини. Бо найгучніше весілля або хрестини, що починалися танцями, виском, писком і тисячоразовим зізнанням в догробовій любові, могли закінчуватися такими побоїщами, що нинішні криваві сутички в телебойовиках здаються невинними репетиціями до цілком пристойних вистав. І навпаки, поминки одного із родових чільників після кількох чарок із глибоко церковних пісньоспівів плавно переходили в сумну народну "Цвіте терен...", якщо ж хтось із родини не похопився і не перестав наливати чарки далі — а такого за моєї тямки практично не траплялось, — задушевна й печальна "Цвіте терен..." плавно переходила в більш оптимістичну "День, білий день, вставай, дівко, клади огень...". А ця, зігріта ще кількома чарчинами, переростала вже у життєстверджувальну "Ой, Марічко, чічері-чічері, розчеши ми кучері...". Це зривало поминальників із місць, і прощання з покійником закінчувалось шаленими танцями і навіть сороміцькими піснями.
І коли траплялись торжество чи трагедія, родина без усяких запросин миттю являлась у потрібний час до
обійстя. Ось і тепер. Ледве встигли діда обмити й виставити в передній хаті на ослін, як із Лавок, Лохова, Бобовищ, Серенівець, Зняцева, Пузняковець та інших ближніх сіл і присілків почали злізатися, як воші на жебрачу голову, брати, сестри, тітки, вуйки, стрийни, стрики, кумове, сватове й усілякі інші хрещені, близькі і далекі, відомі і невідомі родини.
Верещали свинчата, бекали-мекали барани, кудкудахкали кури. Все це йшло під ніж. Жінки поралися біля гарячих котлів і общипували гусей, правили голубці, готували тісто для хліба і повидлових рулетів. Чоловіки розбирали свинчата, варили гурки[22], готували м'ясива для відбивних.
Навколо панував діловий і навіть піднесено-святковий настрій. Особливо це відчувалось, коли сокачки і гентеші — так у нас називали кухарок і різників — влаштовували невеличкі перерви на горнятко вина чи погарчик паленьки. Тут уже доходило не тільки до родичання, кумовання, а й до залицяння і навіть прямих натяків: "Був би, кумо, дуже рад затягнути вас у сад".
Все йшло чудово, душевно, на високому емоційному рівні. Одна деталь суттєво псувала родинну святкову ідилію — покійник, що лежав у передній хаті. Хоча, кладучи руку на серце, значна більшість, зайнята приготуваннями і в передчутті багатої гостини, за покійника вже й забула.
Соломонів кум Семен Шитиминя на прізвисько адмірал Хорті читав у самотині над дідом псалтир, коли до передньої кімнати увійшли пан Фийса. Після вчорашнього замочування горя пан учитель мав такий вигляд, ніби його самого мочили місяць у діжці із капустою. Пан Фийса навшпиньки підійшов до узголів'я покійника, скорботно схилив голову і смиренно-печальними очима у глибокій задумі дивився на умиротворене обличчя дорогого сусіда, час од часу поправляючи пляшку самогонки, що так і норовила вистрибнути з неглибокої кишені піджака. Адмірал Хорті з одвертою неприязню поглянув з-під окулярів на пана Фийсу і читав таким тоном, наче рядки із псалтиря адресував не небесам, а панові вчителю. А небожатко пан Фийса цим зовсім не переймався, жалібно посморкував, навіть натужувався заплакати, однак сльози чомусь не хотіли бігти на очі. Відтак з однієї кишені витяг погарчик, з іншої вередливу пляшку, поставив перед адміралом Хортієм на стіл. Далі, дивлячись на нього безвинно-дитячими очима, пан учитель лагідно сказав:
— Вип'ємо.
— Майте Бога в серці, пане учителю, — відповів суворо Хорті. — Я святого псалтиря читаю!
— Так я і кажу: вип'ємо, авби псалтир гладко і смачно читався, — сказав пан Фийса.
Після деяких вагань адмірал Хорті помалу простягнув руку до погара. Випили. Закусили рукавами.
— Но, позерайте, свату, наш Мішко якось аж помолодів у гробі, — кивнув у бік покійника пан Фийса. — Дуже файно випозірує, най 'му буде нівроку.
— Но ще би не помолодів — два дні вже не п'є, то чом би красно й не випозірував.
Тут пан Фийса акуратно налив погарчик і шанобливо поклав біля труни.
— А се ще для чого? — вилупив очі адмірал.
— Тать для Мішка.
— Айбо він мертвий!
— А што, хіба Мішко настільки мертвий, што вже і не вип'є із нами? — запитав із здивуванням пан Фийса.
— Хіба, пане вчителю, ви не знаєте, што мертві вже не п'ють і не закусюють?
— Но, та свистати тогди на таку смерть, — розчаровано прорікнув пан Фийса.
І тут сталося диво, яке ніколи ніхто так і не міг пояснити. Тіло Соломона здригнулося, обличчям пройшов легкий трем і обидві щоки, немов помідори під благодатним літнім сонцем, почали помаленьку рожевіти. Чоло вмить покропилося потом, і дід глибоко зітхнув. Далі розплющив очі, підвівся і, зацікавлено дивлячись то на кума Хортія, то на пана Фийсу, запитав нелукаво:
— А ви якого міндена туйки робите?
— Ми, Мішку, тото... як вам ліпше уповісти... Ви малінько умерли... і ми вас малінько хоронимо, — мовив, затинаючись, пан Фийса.
Як не дивно, але раптове воскресіння Соломона не вразило ані кума, ані пана вчителя.
— Куме, вам говорити не можна, бо ви умерли, — застеріг адмірал Хорті. — Лежіть собі спокійно і не дихайте, бо можете челядь настрашити.
— Так... так, ороньовий Мішку, — засокорив і собі пан Фийса. — Ви так файно, нівроку, умерли... Блискавка у вас врізала — і капут. І не хворіли'сьте і не мучилися... вам так повезло, што кожен вам заздрить...
— Но та за сесе, цімборове, треба упити, — сказав, напівлежачи у труні, Соломон.
— Палінька туйки... коло вас, — хутко підбіг до діда Фийса і простягнув Соломонові стакан. — І пийте на здоровлічко.
Дід ковтнув слив'янку і вдоволено прогурчав.
— Пане вчителю, ви думаєте своєю цуравою головою, што робите? — знервовано мовив кум Хорті. — Покойників не можна споювати.
— А чому, солодкий сватику? — запитав збентежено пан вчитель.
Адмірал довго думав-думав і бовкнув:
— Бо покійник не має того здоров'я й удовольствія, што при жизни.
На цю словесну баталію в кімнату тихенько увібгалася тітка Маргарита. Побачивши Соломона, що сидів у домовині, наче циганський барон, і вдоволено усміхався, тітка дико заверещала.
— Закрий писок! — крикнув адмірал Хорті.
Маргарита одразу вмовкла.
— Што сталося? — запитала перелякано, не віднімаючи долоні від рота.
— Нич страшного, Моргітко, не сталося, — заспокоїв пан Фийса. — Наш Мішко мало умер, а пак малінько встав. Випив з нами погарчик паліньки — і вмре далі.
— Но та тото ще треба подумати! — рішуче заперечив Соломон.
— Няню, ви маєте, до фрасової каріки, якусь совість, — швидко оговтавшись, раптом зарепетувала тітка Маргарита. — Ми стілько курей зарізали, два барани, наварили поливки, два горщики голубців, напекли всякої смакоти і што тепер — сесе пропаде, бо вам перехотілося вмирати? А скілько паленьки! П'ять ящиків лем єдного пива купили. І ви хочете, авби ми тепер сесе вшитко вернули у крамницю?
— Йой, Моргітко, я ліпше сам умру, лем не вертайте тото добро, — звели до неба благально руки пан Фийса.
— А як нам тепер перед людьми випозірувати? Раз у житті зібралась уся родина, авби по-людськи відпразнувати похорони, а вас шершень укусив у гузицю — мусіли'сьте встати. Якшто каждий із нас так буде робити — коли захочеться умре, коли захочеться воскресне — то дуже скоро підемо по світу із тайстрами.
— Та што, закопліть мене тогди у землю живим? — розвів руками Соломон.
— Можна малінько, Мішку, — згодилися пан Фийса. — Ми вас малінько загребемо. Полежите собі спокойно, а пак, якшто вам не полюбиться — буде студено чи мокро, — то встанете собі на здоровлічко.
— Якшто ви так спокійно, пане вчителю, говорите, то, може, вас і закопаємо, — запропонував дід.
— Йой, майте совість, сусідо! По-перше, я не великий любитель смерти. А во-вторих, я чоловік самотній. Поминки за мною ніхто не зробить. А так просто, на тверезу голову, неінтересно вмирати, — висловив філософськи пан Фийса.
— Конєшно, хто на пусту голову буде задарма горлянку на похоронах дерти і на порожній желудок плакати? — рішуче підтримав пана вчителя адмірал. — А тутки, куме, у вас вже все готове — і пити, і їсти. Так што, куме, не дурійте — умирайте дальше! Бо все одно, — продовжував адмірал Хорті, — якщо кума Фіскарошка учує, што ви, Мішку, воскресли, і порахує свої видатки на похорони, вам, кумику, точно буде галамбець — она вас нараз уб'є!
— На мою душу, што так і буде, — підтвердила тітка. — Так што, няньку, ліпше вмирайте тепер безболєзнєнно, доки не прибігли мамка і не вбили вас якоюсь дерев'якою, — щиро порадила Маргарита.
Тим часом Фіскарошка, певне, аби забутися, безцільно нишпорила по хліву. Смерть Соломона добряче втеліжила бабу, але не далі. Якщо розум прийняв і проконстатував кончину діда, то добродушне і наївне бабине серце навіть і чути не хотіло, що душа Соломона вже пасе небесних телят. Тому Фіскарошка тепер ніби знаходилася в подвійному стані — між реальністю й ірреальністю. Нипала по хліву, переставляючи знічев'я речі, і весь час говорила із собою: "Знаю, солодкий Мішку, што ти помер. Айбо не-порочна душечка твоя зосталась зо мною. Я чуствую, як ти дивишся своїми чистими ангельськими очима на мене. І так буде завжди, доки я топтатиму ряст на білім світі. Ти будеш мені розрадником і порадником у всьому. От скажи, Мішку, куди би мені спрятати самогонний апарат, авби твій братцьо Микулка не потягнув? Вже нині, скис би, як зелена капуста, тричі питав мене про нього".
— Під ясла... під ясла, Марько, сховай, там його і фена не знайде, — почувся голос Соломона.
— О, дякую тобі, мій ґаздо. Я так і знала, што ти й із того світу не даш своєму добру пропасти, — ревно перехрестилася Фіскарошка, запихаючи самогонне причандалля під ясла.
— А ще би бочки десь запрятати, бо на них ще до твоєї смерті гострив очі твій братцьо Павло, — вела далі своєї Фіскарошка, не піднімаючи голови.
— А бочки, Марько, треба витягти на хлів і сіном засипати, — мудро порадив голос Соломона.
— Ага, Мішку, так і зробимо, голубе мій таркастий.
— А ти, Марько, куди спрятала боченя із сливовицею, що ми із паном Фийсою наварили ще перед празником Маковія? — елейним голоском, достоту, як у житті, запитала душа Соломона.
— Ой, коби ти, Мішку, був знав, што бочка закопана коло пивниці, то ви би із паном Фийсою цуцликами[23] вже давно висмоктали, — махнула безнадійно Фіскарошка.
І тут баба випросталась. На якусь мить прислухалась сама до себе і повільно повернула голову. У дверях, у параднім костюмі, в тому ж, що лежав у труні, стояв Соломон, схиливши, наче капосне дитя, голову на плече, і мило всміхався.
— Спаси і помилуй! Спаси і помилуй! — почала кидати на себе перелякано хрести Фіскарошка. — Згинь під камінь, сило нечиста!
— Та куди я од тебе дінуся, Марько? — сказав спокійно Соломон.
— Айбо ти умер, Мішку?
— Но та й што! Як кажуть пан Фийса — малінько вмер, а тепер вп'ять малінько поживу, а пак, може, й колись умру надовго.
— Мамко моя солодка, ви чули, што няньо встали із мертвих? — влетіла у хлів, немов навіжена, тітка Моргіта.
— Но та й што — слава Богу, — сказала тихо, приходячи до тями, Фіскарошка.
— А ви ци подумали, які то нам збитки?
Фіскарошка повільно наблизилася до Соломона і почала ніжно торкатися його обличчя, пучками пальців перебирати на скронях сивину, задивлятись в очі, наче пересвідчуючись, направду її дорогий Мішко живий і чи не примарилось це все? А далі, упевнившись достоту, що Соломон таки живий і вже несе від нього перегаром, Фіскарошка почала цілувати свого мужа в очі, у підборіддя, не забуваючи при цьому і гепати кулаками по хребтянці. Всі багатства земні, радощі і щастя всього світу зійшлися і втілилися тепер для Фіскарошки в цьому невеличкому добродушному чоловічкові.
І навіть тяжкий перегар від сливовиці, якою Соломон встиг почастуватись ще в труні, вперше в житті пахнув для Фіскарошки тонко, ароматно, щемно. Ніби від діда не несло, а пахло твердим духом життя!
— Мамо, ви што так радуєтеся, якби когути знеслися, — завела своє Моргіта. — Ви хоть думаєте своєю гулькуватою динею, што ми будемо з тим робити, што напекли, напарили і наварили. Якшто каждий із нас так почне вмирати, коли йому захочеться...
— Цить, кобило з яйцями! — гаркнула баба. — З тим, што наварили, напекли, ми знаємо, што робити. Аби лем горлянки не пересохли.
За якоїсь півгодини з хати із блискавичною швидкістю повилітали столи, стільці, скатертини, дрібний і великий посуд. Все це шикувалося, накривалося, наповнювалося їжею і питвом.
І як сказала для всіх баба Фіскарошка, для порядної челядини не головне, чи хтось вмер, народився чи здуру женився. Головноє — привід мати, штоби горлянці і ногам свободу дати.
Наступного ранку наше обійстя нагадувало таку собі міні-Трою після дружнього візиту підступних греків. По руїнах, немов привид прекрасної Єлени-цариці, бродила баба Фіскарошка і причитала дуже недобрим голосом, а ще гіршими словами. Лаялась Фіскарошка не через те, що весь двір був усіяний перекинутими столами, уламками стільців, битою посудою і тілами повалених Данків, що хропіли на весь довкіл, як недорізані барани. Баба лютувала, що від учорашньої гулянки гості — пили би не ротами, а сідницями — не лишили краплини на похмілля. Навіть та бочечка сливовиці, про яку так журилась Соломонова душа, була в розпалі танців викопана з-під пивниці і тепер порожнім нетрібом валялась біля курника. При цьому бабі прийшла в голову навіть мисля про марноту марнот життя: ця бочка ще вчора була неоціненним скарбом, а нині — пуста дерев'яна тара. Так і бідний чоловік.
У цей час з-під недотрощеного столу, як польова мишка з нори, вилізла стрийна Мікроба. Покрутила-покрутила головою, як чапля на болоті, і від побаченого якось зниділа. А далі, отримавши від Фіскарошки політінформацію, що в обійсті не лишилось ані краплі, аби задобрити понівечену душу, раптом стала дуже діловою:
— Но та тогди, солодка Марько, ми з кедвешним Микулкою ідеме нараз домів.
— Та з Богоньком... путьком.. путьком та й із Богоньком, — засокорила Фіскарошка.
— Не сердися, Марько, айбо ми прийшли задарма на похорони... задурно майже два дні згаяли. А я за той час могла в колгозі міх крумплів заробити. Так што не сердися, айбо могла бись покрити мені збитки.
— Та ви прийшли самі... я вас не кликала, — розгубилась Фіскарошка. — Ви можете се защитати, як аванс. А коли Мішко умре насправді, то вже не приходьте. Порахуйте, што ви його вже похоронили.
— А, Марько, то не можна так. Він што — буде з тобою приходити до нас на гостину, як мертвий, а пити і жерти, як живий?!
— Е... е... е... мара мені до тебе! Іди у хлів та набери собі міх крумплів.
Мікроба хутко витягла з-під курника стрийка Микулу і почала йому щось втовкмачувати, а далі побігла у хлів. Стрийко, обтрушуючись від пір'я, підійшов до баби, по-плескав її родинно по плечу і сказав:
— Марько, всьо в порядку, не журися... Айбо, знаєш, я мав у Черепані цими днями хижу крити. Десять рублів мені обіцяли. А через ложні похорони я такий файний приробіток пустив псові під хвіст.
— Но, а те, што ви стілько наїли, напили? — стояла на своєму баба.
— А тото не рахується, бо все одно би пропало! — мовив Микула. — А коли вже на то пішло, то ми вас потім на храмовий празник ще й не так почастуємо.
Баба, згадавши всіх нечистих, вийняла з кишені хустину, скручену у вузлик, розв'язала і простягнула Микулі червінець. Стрийко задоволено поплював на гроші і щиро побажав, аби Соломон частіше помирав.
Чутки мають швидкі ноги. І вже невдовзі нанашка Гітлєрка всіма святими доводила, що через дурні похорони вона зазнала страшних економічних і моральних збитків — не повела козу до цапа, тепер її скотина лишиться без приплоду і молока. Тому нанашка дуже просить хоча би півмішка кукурудзяної муки, аби козу підкормити і пришвидшити її бажання полюбити сексуально знову цапа.
Компенсацію за моральні й матеріальні збитки через фальшивий виклик на похорони довелося відшкодовувати й іншим далеким і близьким родичам. Усіх учасників жалобного дійства раптом осяяли небеса, яких би вони нагромадили незлічених багатств, якого би казкового благополуччя сягнули, коби не згаяли дорогоцінний час на дурні похорони Соломона. Отже, кожен із невимовно потерпілих через фальшиві похорони отримував за побажаннями — хто міх капусти, хто торбу сушених слив, хто клунок кукурудзи, а хто вузлик лущеної фасолі...
Один, Богонько би їх любили, пан Фийса нічого не витребували. Ще вчора увечері, перед тим, як мужньо впасти під стіл, зібравши рештки сил, вони свиснули з-під рук Фіскарошки півлітру, сховали її під плотом у кропиві. Хто-хто, але пан Фийса знали — після гучного весілля приходить гірке похмілля. Отож тепер вони лежали собі із порожньою пляшкою, яку видудлили зранку біля того ж плоту, і мирно спали у тій же кропиві. Сопіли собі тихо під ніс, як натруджене дитя, і нічим не журилися. Вони знали, в обійсті Данків, доки їм лише даровано світу, завжди знайдуть і тепло душевне, і тепло хатнє, і хліб-сіль, не говорячи вже про чарчину.
Фіскарошка ж із Соломоном у цей час стояли чинно біля хвіртки і поклонами проводжали гостей. Потім сіли собі двоїчко на лавицю, і баба, дивлячись, як дорогі родичі, вантажені всяким добром, спускаються з Небесі в долину, незлобливо й обережно мовила до Соломона:
— Ти, Мішку, коли помер... ти хоч видів живу Смерть?
— Йой, золота моя, де би не видів, — мовив гордо Соломон, аби наварити собі ціни. — Так ясно видів, як тебе тепер.
— А як хоть вона виглядала?
— Ну як?.. Із косою... чорна, як ердильська циганка... Йшла собі помежи народ і косила голови, як капусту...
— Но, а ти?
— Я малінько прихилився, то й, видиш, спас свою голову.
Баба прогиркнула, прочистила горлянку і твердо-повчально наказала дідові:
— Слухай, Мішку, якшто ти очередний раз помреш, зустрінеш Смерть і вона буде звідати про мене, ти їй скажеш, що мене не знаєш, нигда-шуга не видів... і вообще я не живу на світі.
— Но, а коли зазвідає про жону? — насторожився Соломон.
— Кажи, што ти був нежонатий.
— Як нежонатий?
— Дуже просто — бідкайся, што на цісарській войні тобі куля яйця відірвала, всю жизнь був до жінок неваловшний... то єсть... ходив із опущеним женилом.
— А-а-а-а... Марько, — протягнув дід. — Я постараюся, айбо не обіцяю — сама знаєш, я брехати не вмію.
— Правда... правда... Ти, Мішку, бджоли би тебе цілували, ти дуже цінний у мене чоловік.
— А як же, Марько. Ти ж би нігда в жизни за пустого чобота не вийшла замуж. Я все кажу, такі чоловіки, як я, на вулиці не валяються, — гордо відповів Соломон.
— Што правда — то правда: не на вулиці валяються, а по ярках штабелями лежать, — не могла не вкусити і на цей раз Фіскарошка.
І ось, згадуючи тепер про похорони діда Соломона, мамка щиро засміялись — чого я вже давно-давно не пам'ятав.
— Чого так смієтеся? — запитав здивовано.
— Смерті, дитино, не треба боятися — над нею треба сміятися. Смерть — просто страх. А для того, авби страх подолати, над ним треба сміятись, — сказали мамка.
— З дідом то так і є, — мовив я, — він усе життя лем то і робить: або сміється, або з нього сміються.
— Ні, Митрику, — заперечливо похитала головою мамка. — Дідо наш дуже добрий. Він тобі ще много в житті поможе. І тому я не могла допустити його...
На цьому слові мамка затнулись, хвильку помовчали і далі сказали всього одне речення:
— Наш дідико повернувся з тої дороги, з якої мало хто вертається...
Мамка відчинили величезну шафу і витягли з неї дерев'яну валізу — ту саму, з якою колись прийшли в обійстя Данків, а згодом і пішли з нього. І тут, у шафі, я раптом побачив картину, яка вразила найбільше. І не просто вразила, а ошелешила своєю потворністю.
...На полотні простягалась велетенська пустеля. Над нею вибляклим півколом знімалося небо — стомлене, пожухле і потріскане, як розбите дзеркало. А із тих тріщин виростали гігантські дерева — закорінені в небо, а головами-кронами до землі. Кожне дерево мало своє неповторне обличчя: одне німіло від жаху, друге заходилось від сміху, а ще інші застигли то в неймовірному здивуванні, то у глибокій печалі, то в нестерпнім гніві, то у божевільній радості.
Складалось враження, що переді мною цілий ліс дерев-людей, покараних за гріхи і замурованих у розпечене пустельне небо. А крізь цей небесний диво-ліс проглядали так само перевернуті догори ногами юрбища людей. Вони гналися за казковими палацами — так само перекинутими. Позаду ошалілих натовпів лишалися гори трупів. Проте люди із божевільним гиком і блиском в очах, розмахуючи зброєю, вперто бігли уперед. Але чим стрімкіший був їх біг, тим швидше казкові палаци віддалялись, а надалі і зовсім зникали. Все це нагадувало хворий пустельний міраж людини, яка помирала від спраги.
Мамка помітили моє оціпеніння і запитали:
— Ти налякався?
— То є дуже страшно, — видобув із себе я.
— Це, дитино, поки що невідоме тобі слово. Його
ім'я — "Ілюзія". Воно народилось не у Господніх просторах. Це плід від лукавого. Ти ж чув, як пахли Божі слова? А воно...
Дійсно, від картини йшов запах. Ні, це був не запах. Із пустелі віяло холодом. І настільки страшним, що кров стигла у жилах, а єство охоплювали такі відчай і безнадія, що хотілося вити, кричати, бити головою об землю! Помітивши, як я зблід і нервово затремтіли мої губи, мамка притьмом зачинили шафу і сказали:
— Коли виростеш, стережися Ілюзії. Це дуже хворе, але підступне слово! Саме через нього першими потерпіли Адам і Єва в Едемі, а потім всю історію страждає людство на Землі. Незриме це слово — "Ілюзія", але воно, як ніяке інше, породжує криваві видовища — революції, війни, катастрофи...
— Але там, на картині, таке, як у казці, — сказав я.
— Так, там на картині — пустельний міраж. Але Ілюзія страшніша за міраж, Видіння з'являється і зникає, а Ілюзія — ніколи. Тобі, Митьку, ще рано про це знати, але запам'ятати мусиш назавжди.
При цих словах мамка почали акуратно пакувати у валізу речі — сукні, рушники, кілька хустин.
— Ви, мамко, повертаєтесь до нас? — радісно вигукнув я.
— Ні, дитино, я збираюся в далеку дорогу, — відповіли, тяжко зітхнувши, мамка. — Тому і покликала тебе, щоби попрощатись.
— Ви нас покидаєте? — закричав перелякано я.
Мамка притьмом схопились, підійшли до мене, приклали до чола долоню і ніжно промовили:
— Заспокойся, Митрику. Ти маєш бути мудрим. Богонько і благодать із тобою.
Тут я одразу відчув, як неймовірно ніжне тепло від мамчиної долоні почало заповнювати мене. І побачив зримо, як три слова — Богонько, Благодать, Спокій — тихо огорнули мене, як весна огортає дерево пахучим квітом. І всі ці три слова виглядали достоту, як Щастя. А Щастя, звісно всім, схоже на мамчину радісну усмішку і пахне веселим літнім дощем.
— А чому ви покидаєте нас? — запитав знову, але на цей раз тихо і спокійно.
— Я мушу... Мене чекає мій Учитель. Його час у цьому світі закінчився. Він повертається на свою далеку Батьківщину і має передати мені Книгу. Це Книга, де записана Доля кожної людини... Навіть тих, хто ще не народився. І Доля людства теж до найменшої дрібниці, до травинки, до краплинки води розписана. "Одкровення Слова" Книга ця називається.
У цей час із боку мукачівського військового аеродрому над Ловачкою пронеслась трійка літаків-винищувачів, оглушуючи ревом навколишні простори.
Мамка почекали, доки гуркіт стих і, дивлячись через вікно услід літакам, сказали:
— Ти видиш, як люди готуються до війни. Прийде час, коли світ оволодіє такою зброєю, проти якої, буде людям видітися, немає у Вселенній сили, яка б їх поборола. І ніхто не знає, що досить одного слова, одного знака — і весь цей світ розсиплеться, як розбите дзеркало... І ніхто навіть не встигне подумати про зброю! І все це є у Книзі тій. І тепер її хранителькою маю стати я. Аж до того часу, доки не з'явиться на цій землі Володар, який правитиме за законами "Одкровення Слова".
Чесно зізнатися, я мало тямив у тім, про що мовили мамка, але мене бентежило одне:
— А коли цей Володар з'явиться, ви повернетесь до нас, на Небесі, назавжди? — запитав я.
— Ніхто із смертних не відає, коли прийде Володар. А я? Так, як і дотепер. Я вас не покину. Ви будете постійно зі мною. А я — з вами.
Мамка закрили валізу, оглянули сумним поглядом помешкання і сказали:
— Картини всі залишаю тобі. Але ніколи не смій їх нікому продати або чужому подарувати. А тепер присядемо перед дорогою.
Ми присіли на лавицю. І тут я помітив, як на всіх мамчиних картинах зображення заворушились. Слова ожили і печально зітхнули.
...Мамчині картини мені не вдалося зберегти.
Коли батько усвідомив, що мамка покинули нас і більше ніколи не вернуться, його пойняли великий розпач і безнадія. Весь час сидів на порозі хати і, затуливши очі долонями, повторював одне і те ж:
— Анцю, чого ти так вчинила? Я так тебе люблю, Анно моя, Анно!
А потім у потупілій свідомості зблиснула думка: у всьому, що сталося, винні картини! Вони, саме вони, збаламутили голову жінці і звели її з праведного путі. Ця думка весь час підживлювала батька, викликала невимовну лють до всього того "панського", що заважає жити по-людськи простому чоловікові і баламутить світ. І якось у пориві гніву батько схопив сокиру і помчав в обійстя Наполійонів. І треба було статися — вдома якраз нікого не було. Батько вибив на колишній мамчиній половині хати двері. Далі зібрав усі картини, кинув серед подвір'я, облив керосином і підпалив.
Коли я примчав за підказкою Фіскарошки до діда Наполійона, посеред обійстя вже палахкотів вогонь. Від побаченого я занімів і дивився, як полум'я пожирає мамчині картини. Хоча ні! Полум'я було незвичним — рожево-голубого кольору, дуже спокійне, лагідне. І вогонь не спалював, не пожирав, а ховав у собі, у своїх рожево-голубих володіннях мамчині картини. І коли з очей зникло останнє полотно, із попелу багаття почали вилітати зграями дивовижної краси метелики. Очевидно, схожі на ті, про які мамка колись розповідали панові Фийсі — що раз у тисячоліття народжуються. Метелики кольоровими табунцями випорхували із згасаючого багаття, злітали уверх, розносячи за собою божественно-запаморочливі запахи. І якщо до цього часу я міг визначити і порівняти з чимось, як гарно пахли мамчині картини, то пахощі, які тепер розносили над світом кольорові метелики, не можна було ні з чим порівняти. Так, очевидно, пахне тільки у садах Господніх, де народжуються, виростають і дозрівають Слова!
А біля згарища сидів скам'янілий від горя батько і, хитаючи з боку на бік головою, весь час шепотів:
— Анно, моя Анно, на кого ти мене покинула? Анно, моя Анно, що маю чинити із своєю любов'ю?
Вийшовши із батьківського обійстя, мамка раптом зупинилися, обернулися, поставили валізу на землю, стали на коліна перед воротами і почали молитися. Схилили голову в покірності, молилися із заплющеними очима сердечно і пристрасно. Молилися так гаряче і безмежно щиро, що слова, звернені до Всевишнього і Небес, почали сяяти. І мою мамку огорнуло світле коло і почало, як серце, пульсувати неймовірної краси кольорами. Вони, ці кольори, були достоту подібні на барви, якими цвіли Слова, намальовані мамкою на своїх картинах, але якісь тепліші і милозвучніші. А мені здалося, що тепер серед білого дня раптово з'явилась яскрава веселка. Тільки зійшла вона не на небесах, а народилась у мамчиній душі і квітучим вінком огорнула її, жінку-страдницю, що молилась перед далекою дорогою, віддаючи останній поклін батьківській хаті.
Далі мамка встали з колін, перехрестили обійстя і стиха мені сказали:
— Якщо я раптом почну оглядатися, ти крикни на мене, аби не оберталась назад.
Тільки ми підійшли до Єрусалимських пагорбів, як із яруги із в'язанкою хмизу, вицабала нанашка Кутузовка.
— Йой, долю бисьте мали, куди так файно шпаціруєте? — запитала, блимаючи єдиним оком.
— Путі Господні неісповідимі, дорога нанашкульо, — відповіли не вельми охоче мамка.
— Ачей Митька ведеш до Мукачева на морозиво? — лукаво подивилася Кутузовка на мене. — О, він у тебе, Анцько, великим професором виросте. Я недавно так насміялася, що ледве не вмерла.
— Ліпше було вмерти, — буркнув я.
Не відаю, чи знали про ту пригоду, од якої Кутузовка ледь ноги не відкинула, мої мамка, але вістка про незвичний трафунок зі мною пішла по всіх околицях. При цьому обростала дедалі більшою брехнею. Хоч насправді пригода виглядала дослівно так.
...
Пройшовши через долину Святого Івана, ми зупинилися на березі Кривуліни. І тут я побачив великий білий-білий човен, що наближався з боку монастиря. У човні не було жодної людської душі. Тільки на кормі стояв величезний і такий же білосніжний лелека із широко розпростертими крилами. Вони, очевидно, слугували вітрилами, бо як тільки птах повертав крилами, човен міняв напрям й рухався далі плавно і швидко, наче ним веслували вправні гребці. Проте найдивнішим було не те: жодного разу — ані до цієї миті, ані опісля — на Кривуліні подібний човен більше не з'являвся. Мамка зійшли вниз. Не так очима, як дивовижним внутрішнім зором я відчув, як води радісно скрикнули, весело заметушилися і співаючими хвилями кинулися назустріч мамці. Мамка нагнулись, зачерили повні долоні вдячної води і, дивлячись, як підпливає човен, мовили мені:
— Ми не будемо довго прощатись. Прошу тебе тільки одне: коли я сяду в човен і попливу, знову добре дивися за мною. Якщо обернуся, крикни на мене. Дуже кричи, щоб не робила цього.
І раптом я помітив, як у кутку лівого ока в мамки народилася сльоза, почала швидко виростати і покотилася по щоці. Це була перша сльоза, яку я у своєму житті побачив на обличчі моєї мамки.
— Невже ви, мамко, мене залишите? — запитав тремтячим голосом я.
— Я вже говорила, що буду завжди з тобою... зі всіма вами. І ви це будете відчувати, — відповіли мамка.
У цей час, м'яко торкнувшись носом берега, зупинився білий човен. Білий лелека опустив крила і, навіть не глянувши в наш бік, заклично заклекотів і підняв дзьоба уверх. Мамка взяли мене за плечі і, пильно-пильно дивлячись у вічі, мовили:
— Ти мусиш, дитино, запам'ятати, що скажу тобі. Світ зовсім не такий, як тебе вчать у школі і будуть далі навчати. Світ — це зовсім не те, що ми бачимо, він інакший. Але одягнуті в одежі людські тіла ніколи не пізнають сутності світу й істину життя.
Мамка поцілували мене в чоло і тут же зійшли в човен. Лелека, жодного разу так і не повернувши голову в наш бік, підняв крила і човен сам по собі розвернувся. І так же плавно, як підплив, рушив униз по течії. Мамка стояли на повен ріст на кормі, обличчям уперед, молитовно склавши руки до губ. Десь у глибині єства хтось кричав у мені, велів бігти берегом і молити мамку повернутись назад. Але я, наче зачарований, стояв, навіть не поворухнувшись і, ледь чутно шепочучи, не то питав, не то стверджував:
— Ти мене покидаєш? Ти мене покидаєш?
А білий-білий човен із білим-білим лелекою чимдалі набирав розгін. І тут я побачив, як мамка, знемагаючись від якоїсь муки, помалу почали повертати голову назад.
— Не смійте оглядатися! — раптом закричав я.
Мамка застигли. А через хвилю всією постаттю, наче під дією страшної сили, почали знову обертатися.
— Не смійте оглядатися! — знову гукнув я.
І мамка знову завмерли. А далі знову голова їх почала повертатися. І я знову й знову криком застерігав не оглядатися і не обертатись. Так тривало до тих пір, доки човен із Кривуліни не випорхнув на стрімкіші води Латориці. Тут він помчав веселіше і набагато скоріше, і перед самим поворотом Латориці на село Старе Давидково білий лелека раптом змахнув крилами, і білий-білий човен разом із мамкою і птахом знявся понад рікою і плавно поплив у надвечірні небеса. І я бачив, як звідти, вже із високих небес Господніх, мамка весь час намагались озирнутись, аби хоч ще раз глянути на мене. Але я біг берегом і кричав у болючі небеса:
— Не смійте оглядатися! Не смійте оглядатися! Не смійте оглядатися!
І тільки через багато літ я збагнув, яка страшна сила намагалась змусити обернутись мою мамку у білому-білому човні — безмежна і ніколи не розгадана цим невдячним світом Материнська Любов, й од того мені дуже-дуже печально.
І пливе, пливе у пам'яті білий човен по Кривуліні-ріці, як сльоза по материнській щоці...
КОЛЮЧА АКАЦІЯ
Наш милий сусід пан учитель Фийса належав до тих людей, яким Богонько дарує долю з великою драбиною: то стрімко уверх — на солодку вершину, а потім шалено вниз — у гірку долину.
Він був із відомої родини угорських графів Телекі. Перед Першою світовою закінчив військову академію в Будапешті і під час війни дослужився до гусарського полковника. Після того як добродійка Австро-Угорська імперія почимчикувала в білих капцях у небуття, пан Фийса викладав філософію в університеті. Там, у Будапешті, познайомився й оженився на баронесі Ірмі Перені — тендітній красуні і вельми ревній католичці. Дружина отримала у спадщину багатий особняк у Мукачеві. Тут молодята проводили відпустки, а також відзначали великі свята.
Біля наших Небесі був великий виноградник Ірминих батьків, який теж перейшов до молодих. Вони звели тут, по сусідству з нашим обійстям, дачний будинок, як у нас говорили — боргазу. Сюди панська родина навідувалась весною на свято печеної картоплі. Щороку, тільки-но закінчували обрізки виноградників, існував звичай — пекти картоплю на виноградній лозі. На свято печеної картоплі приїздили пани не лише з Будапешта, а й із Праги, Братислави, Відня, Берліна. Тоді нашу добру мамку Ловачку кількадень огортали пахощі виноградних димів, крумплі, смаженого на вогнищах м'яса. Упереміш із піснями лилося шумуючи благородне вино...
У боргазі Фийси проводили і літні вакації. Подружжя, на одміну від деяких інших шляхетних родин, було вельми благородним і доброзичливим до простого люду. Усім, хто трудився на їх виноградниках, платили щедро і ніколи не жаліли милостині для бідних. Тому на Небесі Іштвана й Ірму з любов'ю і навіть гордістю називали: "Наші добрі пани".
У сім'ї Фийсів росло двоє синів. Їх баронеса Ірма приїжджала народжувати саме в Мукачево. Старший Золтан став, як і колись батько, військовим. А молодший Владьо володів дивовижним голосом і став оперним співаком. Вісімнадцятирічному йому вже аплодувала вся Європа. Високий красень, чистої води блондин, із синіми глибокими очима, витонченим аристократичним обличчям... Він із тріумфом великого полководця покоряв сцени найвідоміших оперних театрів Відня, Будапешта, Парижа, Лондона. Його спів, як писала преса, будив неймовірні почуття. Одні на концертах Владя впадали в ейфорію, блаженство, інші від шаленого захоплення ридали, навіть доходили до істерії. Аби послухати Владя, цінителі співу приїжджали до Будапешта з Америки, Аргентини, Японії, Куби, Австралії. Навіть війна не зуміла перервати стрімкого вознесіння Владя на співочий Олімп.
А ось життя старшого Золтана — офіцера гортіївської армії — війна в один день обірвала під Сталінградом. Похоронка поховала і долю баронеси Ірми. Після вістки про смерть Золтана вона залишила чоловіка в Будапешті і повернулася до родинного маєтку в Мукачево. У дворі дала звести каплицю, цілими днями в ній молилася, відрекшись від мирського життя.
Восени 1944 року в Мукачево прийшли радянські солдати. Завжди наївне, не в міру романтичне і по-дитячому довірливе закарпатське Щастя бігало з хмільними музиками вулицями п'яного містечка, било себе в груди, обіцяючи кожному двору і кожній челядині міхи добра, ситого життя, море свободи і гори слави. Тільки родинне гніздо баронів Перені це осіннє Щастя обережно обійшло, злодійкувато оглянулося і притьмом побігло далі, лишаючи баронесу Ірму в невідомості. Навколо неї час, здавалося, не те що зупинився, а якось навіть пожух, струхлявів і покрився пліснявою. Прислуга, знаючи про неминучий прихід чужих військ, давно порозбігалася. І все почало занепадати, вкриватися пилом. Єдиний вірний слуга Вінце, який не зрадив своїй господині, ледве встигав справлятися з необхідним: наколоти дров, зварити їсти, нагодувати баронесу, сяк-так прибрати. А Ірма — із незворушним спокоєм і одержимістю — продовжувала, ніби й нічого не сталося, цілими днями молитися у своїй каплиці. Аж ось одного ранку біля воріт зупинився військовий автомобіль. Із кабіни вийшов радянський полковник і з ординарцем рішуче увійшов у двір. Розгонистими кроками попрямував до будинку, бубнячи собі під ніс: "Вот і жівут же зарази".
Навіть не постукавши, полковник розчахнув двері, зайшов у прийомну залу і ще більше отетерів. Вся підлога вистелена рожевим італійським мармуром, стіни оббиті різьбленим скелястим дубом, старовинні картини в позолочених рамах, кришталеві венеційські люстри. Полковник жадібними очима озирався навкруги, наче потрапив у печеру скарбів, і закричав: "Хозяєва! Гдє хозяєва?!". З бібліотеки вийшла баронеса. Наче готуючись прийняти смерть, побожно склала на грудях руки й покірно мовила: "Я тут".
— Штоби за двадцать чєтирє часа вас здєсь нє било! — гаркнув полковник і, обернувшись до ординарця, додав. — А ти, Стьопа, оставайся. Прослєді... і єслі што — знаєш, как поступать!
— Так точно! — відчикрижив ординарець.
Провівши полковника, солдат повернувся і став твердо на вході з автоматом — з того дня маєток Перені переходив у власність радянського полковника.
Якогось осіннього дня баба Фіскарошка перебирала на ґанку картоплю, коли з вулиці несміливо почулося:
— Слава Йсусу Христу.
Біля воріт стояла дивна черниця з клунком за плечима і полотняною тайстрою в руках.
— От я і тутки, дорога Марійко, — скорботно мовила навідувачка.
Баба із глибоким подивом і навіть страхом упізнала в жінці, яку сприйняла за черницю, баронесу Ірму.
— Паніко дорога, што сталося? — налякано підбігла Фіскарошка до баронеси.
— Прийшов час підніматися з хрестом на гору, — тихо відповіла Ірма і попросила: — Поможіть мені, кедвешна Марійко, відкрити боргазу.
Із того дня баронеса почала мешкати поруч нас у дачному будиночку на виноградниках. Вона була зовсім безпомічна в хатній роботі. Тому баба щодень, готуючи для родини, милостиво відносила щось і баронесі. Прибирала і прала одежу своєї колишньої пані, яка за одну мить із золотої карети, запряженої баскими білими кіньми, опинилася на розбитому возі з немічними волами. І хоч баба од природи мала мудрість у голові і добре тямила поговірку: "Не зарікайтеся ніколи од тюрми і жебрацької торби", доля баронеси глибоко вразила її. Фіскарошка ходила мовчазна, якась притлумлена, а потім на свій простацький розум видала: "Життя — це милий і красний сон, але з дуже страшним кінцем".
Цілу осінь пані майже не виходила на люди. Сиділа днями на порозі і байдужо-безживними очима дивилася в долину. А на сам Святвечір католицького Різдва, нікому не сказавши слова, зібралася і попрямувала до Мукачева. Зайшла в парк навпроти родинної садиби і примостилася на лавиці. За кілька день перед святками випали перші сніги і вдарили люті морози. Баронеса була одягнута у благеньку одежу, а коли побачила після двомісячної розлуки батьківське гніздо, їй стало так тепло і душевно затишно, ніби із глибоких снігів вийшла на сонячну галявину, вкриту весняним буйноквіттям.
Сутінки запливали в міські вулиці. У вікнах осель, наче надії у зневірених людських очах, спалахували різдвяні свічки. Із блаженною усмішкою і дивним світлом у серці баронеса Ірма дивилася на свій будинок. І щемливі спогади, ніби різдвяні пухнасті сніжинки, пропливали в її уяві. Тут пройшли її благодатне дитинство і юність, тут разом із найближчими їй людьми святкувалися Різдво, Великдень, всі сімейні торжества. У старовинних залах звучали арії з опер і жартівливі пісеньки з оперет, класична музика світових геніїв. Тепер в будинку буянила п'яна гармошка і сороміцькі "частушкі". Там, у маєтку баронеси, сьогодні відзначали теж якесь свято...
Ірма з гущавини парку дивилася, як у двір заходять військові з дамами, і зовсім не мала злоби чи ненависті до цих людей. Їй просто стало невимовно жаль себе. Викинута на вулицю з рідної домівки. Син Золтан у могилі серед дикого степу. Про молодшого Владя і чоловіка Іштвана зовсім не відомо. А ще баронесі стало дуже жаль античні скульптури, які колись прикрашали територію довкола будинку. Античні боги, грізні римські легіонери, пишногруді музи, служителі Олімпу з арфами — всі вони крізь тисячоліття несли велич минулих цивілізацій. Аж тут на мукачівському подвір'ї вражено зупинилися перед п'яним солдатським гульбищем і миттєво зниділи, змарніли і стали по-жебрачому нещасними. Вони, колишні богатирі і велетні, тепер, наче каліки, сутулились, мерзнучи попід деревами, і терпеливо чекали, коли із парадних покоїв їм винесуть милостиню.
— Прости їм, великий Господи, — прошепотіла льодяними вустами баронеса, спостерігаючи, як захмеліла публіка шаліє чимдалі все більше і більше.
І неспогадано баронеса побачила. Ні, навіть не побачила, вона всім єством відчула дивовижне сяйво, що почало розквітати в небесах. Ніжно-трепетне світло потиху лилося ізгори, наповнюючи блаженним теплом й осяянням старовинний парк, кожне дерево в ньому, сніги і душу жінки. Баронеса Ірма достеменно знала — у ніч Різдва Христового відкривається небо. І вся природа — земля і води, трави і дерева, птиці, звірі і домашня худібка — розмовляють не тільки між собою, а й із Богом. У цей час через відчинені небеса на Святу вечерю прибувають і душі рідних, дорогих, які відійшли у Вічність. Баронеса пам'ятала, що у мить Одкровення Різдвяного неба треба загадати бажання і воно неодмінно збудеться. І тільки-но подумала про найсокровенніше, як до неї долинули лагідні голоси, схожі на мову білої зимової трави.
Через парк до Ірми наближалися дивні люди. Всі вони були ніжно-білими, наче виточені з рідкісного мармуру. Різдвяні гості рухалися легко, пливучи над снігами, й вільно проникали крізь стовбури могутніх дерев. І раптом Ірма завмерла од здивування: попереду процесії йшли батько з матір'ю. Вони померли старенькими, немічними, але тепер були зовсім молодими і щасливими. За ними — дідусь із бабусею, тіточки і ще багато родичів, які давно відійшли у вічні світи. Усі вони тепер пашіли молодістю, красою, заповнюючи нічний зимовий парк світлом блаженства й умиротворення.
— Мамко, няньку, ви звідки тут? — прошепотіла тихо баронеса.
— Але ж ти цього забажала, — мовив усміхаючись батько. — А сьогодні ж Різдвяна ніч.
— Так, я цього хотіла, — полегшено зітхнула Ірма. — Я дуже хотіла. Утіште мене, у великій скорботі утіште і дайте мені тепла...
На цих словах усміхнена мати підійшла до Ірми, ласкаво обняла і пригорнула до себе. Ні! Не пригорнула, а огорнула сяйвом божественного тепла. Того всемогутнього, вічного і незабутнього тепла, котре як найвищий дар Господа одержуємо від матерів.
— Великий Боже, дякую тобі! Як мені добре з вами! — прошепотіла, гамуючи ридання, баронеса.
— Не плач, дитино, — ласкаво мовила мати. — Ми тепер уже ніколи не покинемо тебе.
І тут баронеса відчула: мати з батьком взяли її, як у дитинстві, ніжно за руки, і всі троє почали підніматися в небо. Все вище і вище... все вище і вище... А з відчинених небесних врат весело неслися їм назустріч великі і пишні, схожі на білі божі ружі сніжинки. Це чисті й непорочні душі спішили із вічних світів до рідних домівок на Святвечерю.
По двох місяцях од війни, паркого липневого дня, щаслива баба Фіскарошка поверталася з Мукачева, де вельми вигідно спродала на базарі груші-скороспілки. Наближаючись до обійстя, раптом помітила, що біля колишнього панського будиночка сидить на солдатському ранці якийсь жебрак. Коротко підстрижений, худенький, у засмальцьованій напіввійськовій одежі, стоптаних черевиках, бідолаха нагадував безпорадного їжачка, що не встиг сховатись від осені в теплу зимівку й згасав під холодним дощем. У той час по селах вешталось багато знедолених, покалічених війною, а почасти і божевільних. За душевнохворого і сприйняла Фіскарошка жебрака, що сидів під воротами панської боргази, й надала ходи, аби той не вчинив якогось лиха.
— Ви што туйки, бачіку, хочете? — запитала якомога обачніше баба.
— Марько золота, хіба ви мене не упознали? — підвів той благально втомлені очі.
— Єйзус Крістус, се ви, пане Іштване? — кинула на себе перестрашено хрест баба. — Божіньку великий, із вас і третини не лишилося.
Але намість того, аби поплакатись в'єдно із Фіска-рошкою над химерністю долі, пан Фийса схопився за скроні і почав розпачливо хитати головою.
— Солоденька моя, Марько, коби ви знали, што я видів, — застогнав. — Найстрашніший сон — то, перепрошую, є лем невинна дітська казка коло того, што на моїх очах творилося.
Баба, гадаючи, що пан Фийса, мабуть, гортає в пам'яті пережиті страхіття війни — смерть дружини, втрату сім'ї, — склала побожно руки на грудях і скорботно мовила:
— Та што казати, війна гірше од смерти, бо не жити, не вмерти. Кругом біда за бідою, як лист за водою. І витерла краєчком хустини сльозу.
— Та я не про те, цукрена моя чічко, — відмахнувся пан Фийса...
— А про што?
— Тать я таке видів, што мертві би в гробах попере-верталися.
— Та кажіть уже, пане...
— Ангелики би вас любили, Марько, — пан Фийса сторожко оглянувся навколо, а далі, наче відкриваючи найбільшу таїну сотворення світу, видихнув. — Я видів на свої очі, як п'яний руський полковник бігав по двору з віником за жінкою, навіть двічі вдарив її по голові.
Ці слова пан Фийса промовив із таким відчаєм, наче йому вирвали останнього зуба. Рясний піт вкрив чоло, але під враженням від побаченого чоловікові забракло сили навіть витерти лоба. Баба зрозуміла, що пан Фийса побував у своєму мукачівському маєтку і там замість родини побачив, як п'яний совєтський полковник висловлює свої гарячі почуття любій дружині віником по голові. Але за короткий час, відколи руські вояки "ослободили" край, Фіскарошка такого набачилася, що на очах не те що здивування, а роги виростали. Тому, полегшено зітхнувши, заспокоїла.
— Пане, я думала, що вам Страшний суд явився, а ви таку сміхоту розказуєте.
Фийса притьмом схопився на ноги, звів руки до неба і простогнав:
— Божіньку великий, це ж офіцер! Скажіть мені на милість, могли би ви даже у сні страшному увидіти, штоби гусарський полковник, а ци якийсь інший офіцер нашого ясного цісаря бігав п'яним із віником за дамою серця? — запитував у небес розгублений пан Іштван і благав: — Господи, не веди так швидко сесь світ до погибелі!
Баба Фіскарошка від побаченого і почутого геть роз-губилася. Їй, бідачці, гадалося: чоловік почне плакатися на власну долю, і вона готова була його утішити, розрадити, зігріти. Але того, із чим зустрілася, ніяк не могла збагнути своїм простацьким розумом: перед нею страждав, мучився і карався чоловік, для якого честь і гідність офіцера були набагато вищими, як власна сімейна трагедія, чи навіть Апокаліпсис усього людства. Звідкіль моїй бідній бабі було зрозуміти селянським глуздом: у тому світі, де втрачають гідність і мораль, простій людині не варто жити!
Майже щонеділі, після вечері, коли наші Небесі потиху поринали в сутінки, ми втрьох — баба, дідо і я — крадькома заходили до пана Іштвана в його боргазу, де він тепер постійно мешкав. Господар зустрічав нас завжди радо, наче зустрічались після столітньої розлуки. Далі замикав на ключ двері, покрівцями занавішував вікна, витягував із дерев'яної скрині трофейний німецький приймач, включав його і довго й обережно настроював... Нарешті чулися позивні, і жінка-диктор м'яким і глибоким голосом, схожим на воркування молодої горлиці, радо віталася незнайомою мовою, про щось повідомляла, й одразу лунала музика. Далі в неї вплітався божественно-врочистий голос, і починалися пісні. Це були концерти з оперного театру Ла-Скала. І головним виконавцем був молодший син пана Фийси — золотий голос Європи Владьо. Після війни він оселився в Італії і там оженився на юній графині Єлизаветі Марконі — доньці генерала Альберто Марконі. Тепер Владьо вже кілька років поспіль був солістом оперного театру і його найбільшою коштовністю.
Не відомо, як пан Фийса дізнався про долю свого меншого сина і чи підтримував із ним якісь зв'язки, але концерти Владя, на які він запрошував потайки, були для нас, мало сказати, великими дарунками. Кожна зустріч із піснями Владя відкривала нашим душам незбагненно світлий, неосяжний, хоч і невідомий, але дуже рідний, дорогий світ таїнства і великої любові. І ще одне диво: ми не знали мови, якою співав Владьо, але розуміли його пісні. Мені особливо запам'яталася одна із них, після якої я чомусь тихо плакав. Пісня ця — про розлуку людини з рідною землею — "Колюча акація — найніжніше дерево у світі". І були в тій пісні такі слова:
"Я народився на землі,
де сонце схоже на сироту,
небо — на обличчя вдовиці,
а вітер пахне, як вічно черствий хліб.
Я любив цю землю,
як згорьована мати любить
свою безнадійно хвору дитину...
Та одного ранку затрубили ангели Долі,
і я мусів покидати свою божественну землю...
І ніхто мене не проводжав,
крім печального батька на порозі
й акації при воротах...
Старенької акації —
із сумними материнськими очима
і п'янким запахом вуст коханої...
Старенької акації —
найніжнішого дерева на всім білім світі.
...Минули літа...
Багато літ минуло...
Я ще живий,
але душа давно померла від печалі,
бо на чужій землі тяжко співати...
співати материнською мовою...
Я ще живий,
бо пам'ять гріє моя знедолена земля,
а серце — тінь печального батька на порозі
і пахощі квітучої акації,
пахучої до сліз і колючої до крові —
найдобрішої, найніжнішої на Божому світі...".
Ця пісня була бездонно-болюча і сумна, як безмежна печаль Марії Магдалини біля ніг розіп'ятого Христа.
З'юрмившись біля приймача, ми, здавалося, слухали не пісню, а Божественне одкровення. І в цю мить мені бачилося, як спів Владя, наче потужний промінь світла, пронизуючи безкрайній океан Всесвітньої ночі, несеться з потойбічного світу до нас на Небесі, в забутий історією і людьми куточок землі, як радісна передвістка про майбутнє пришестя Великого Щастя. Я зримо бачив, як ангели, кружляючи парами, розсипають із небес по всій землі повними жменями світлі звуки мелодій, осяваючи нічні простори. І всі знедолені, бездомні, зневірені, пропащі поволі-поволі піднімають догори очі, і на онімілих вустах їх починають оживати слова молитви.
У міру того як конала мадярська революція, згасав і пан Фийса. Від бравого цісарського гусарського полковника, якого ми колись бачили, залишилась жалюгідна подоба. Він схуд, давно не голився, очі потьмяніли, а останні дні зовсім не покидав двору. По кілька разів виходив із хати, крадькома озирався, а потім лускав дверима і знову закривався на ключ. Час од часу його перелякане обличчя на мить спливало то в одному, то в іншому вікні і притьмом зникало. Така поведінка сусіда вельми збентежила бабу Фіскарошку. Вона все чекала, що пан Фийса врешті-решт зайде до нас і повідає, що сталося. Але він мовчав. І коли Фіскарошка вже зібралася до нього, пан Фийса раптом заявився сам. Тихо увійшов у хату, зняв шапку і, припершись до одвірка, приречено мовив:
— Маю, дорога Марько, з вами бесіду.
І тут же питально глянув на мене.
— Іди лем, хлопе, у хлів і вичисти гній з-під свиней, — наказала діловито баба.
Я неохоче одягнувся, вийшов із хати, хоча цікавість аж розпирала. Тихенько пригнувся під вікном і застиг. Про що в них була мова, так і не міг розібрати. Пан Фийса швидко і розпачливо пояснював бабі, а та лишень йойкала і причитала. Невдовзі сусід вийшов із хати, тиснучи до грудей клунок, а за ним, похитуючи головою, Фіскарошка. Я миттю чкурнув у хлів і звідти спостеріг, як баба вийшла на місток, сторожко роздивилася навкруги, а потім подала знак. Пан Фийса, прикриваючи піджаком клунок, притьмом перебіг вулицю і зник у своєму обійсті.
Розпалений цікавістю, я кілька разів пробував обережно розпитати бабу, яка нагальність пригнала пана вчителя до нас, але та лише відмахнулася:
— Будеш багато знати, цигани тя вкрадуть.
А через декілька днів на світанку під нашими Небесі загурчали машини. Ми всі схопилися і прилипли
до вікна. В Долині Святого Івана зупинилися два військові "студебекери", з них посипались солдати із собаками й почали шикуватись у шеренгу. Із кабін вийшли офіцери, дали команду, і військові, розсипавшись ланцюгом, рушили в бік Небесі, обхоплюючи їх кільцем. Невдовзі гавкіт собак і масні матюки залунали біля нашого обійстя.
— Господи, што твориться?! — запанікувала Фіскарошка.
— А штоби не творилося, не висувай голову з хижі, — порадив Соломон. — На все воля Божа...
Військовий напад на Небесі мене зовсім не налякав. Навпаки, підлив азарту, цікавості, навіть піднесення і захопленості. Не переймаючись страхами Фіскарошки, вискочив у сіни, вилетів по драбині на горище й обережно витяг одну черепицю. Побачена картина згамувала гарячу кров. Солдати, залігши з автоматами, щільним кільцем оточили будинок пана Фийси, тримаючи його під прицілами. Збоку, гамуючи оскаженілих собак, за деревами стояли офіцери. Вони про щось довго сперечалися, а відтак один взяв гучномовець і крикнув:
— Контра, ми знаєм, што ти здєсь! Сдавайся, іначе разнєсьом дом у пух і прах!
Одразу все стихло, навіть пси оніміли. І тут на хаті пана Фийси привідчинилися обережно двері і на поріг зі злегка піднятими руками вийшов молодий, міцної статури чоловік. І хоч був давно небритий, з розкуйовдженим волоссям, у брудній, порваній одежі, ніщо не могло затьмарити його неймовірної вроди. Навіть я, хлопчак, не міг не помітити аристократичної витонченості обличчя і не захопитися атлетичною поставою.
Невідомий був навдивовижу спокійний. Впевнено, наче граючи у виставі, зійшов східцями і тоді почав опускати руки. Але не встиг! Двоє військових вискочили із-за рогу, збили чоловіка з ніг і закрутили руки.
Тієї ж миті солдати кинулись із засідки до хати, заблокували вікна і причаїлися біля дверей. Молодий хлопець, тримаючи напоготові зброю, почав обережно підніматися східцями. І тут на порозі постав старий учитель. Якийсь не по-земному здивований і вражений пан Фийса з відкритим ротом ошелешено роздивлявся навкруги. Побачивши перед собою перекошене від злості обличчя юного солдата, тихо попросив:
— Сину мій, не роби зла.
Замість відповіді військовий спритно підскочив до старого і прикладом вдарив у правий бік. Учитель по-пташиному змахнув руками і полетів із порогу аж до середини двору, розпростершись долілиць на траві. На якусь мить застиг, а потім звівся на тремтячих руках і, стоячи на колінах, знову тихо почав благати:
— Люди, лишіть мого сина!.. Він на своїй землі. Нікого не вбив, не вкрав. Хіба се гріх, хіба се злочин жити на своїй землі?
На старого вчителя ніхто не звертав уваги. Хоча ні! У холодних осінніх небесах, над хатою пана Фийси, на пухнастій велетенській хмарі знову стояв імператор Ференц Йовжка. У великій печалі, з великим болем спостерігав, як збиткуються над одним із останніх його воїнів. Допомогти нічим не міг. Імператор поривався втішити свого солдата твердою обіцянкою: ось-ось мине зовсім небагато часу, і він забере гусарського полковника знову до себе в почесну варту. Хай тільки ще трішки потерпить, і мужнього цісарського лицаря тут, на небесах, із радістю зустрінуть його бойові побратими. Тільки хай ще раз збереться з духом, аби виграти свій останній бій на цій грішній землі. Як не кричав, як не благав побитий горем імператор, його слова падали у хмари, глухли і розчинялись у них. І на землі, як і завжди, ніхто нічогісінько не чув. І від повного безсилля, відчаю і безпомічності великий імператор Ференц Йовжка вперше за всю історію гірко й безутішно заплакав.
Невідомого, якого пан Фийса назвав своїм сином, уже саджали в кузов "студебекера". І я, дивлячись потайки з горища, раптом збагнув: невідомий красень, якого щойно арештували на моїх очах, — син пана Фийси Владьо. Ось він зі зв'язаними руками на мить піднявся в кузові на повен зріст, обернувся і глянув на своє обійстя. Посеред двору на колінах стояв батько. З непокритою головою, безпорадний — він прощально простягав за сином руки. А біля воріт!!! Господи, я досі ніколи її не помічав! Біля воріт, скидуючи останні листочки, стояла розгублена й ошелешена старенька акація...
І неймовірним сумом і болем у мені залунали незнайомою мовою такі знайомі слова: "...І ніхто мене не проводжав, крім печального батька на порозі і квітучої акації при воротах... Старенької акації — із сумними материнськими очима і п'янким запахом вуст коханої... Старенької акації — ніжного до сліз і колючого до крові — найдобрішого і наймилішого дерева на всім Божім світі...".
Поява й арешт молодшого сина пана Фийси, всесвітньовідомого тенора, соліста Міланської опери Ла-Скала Владя мала неймовірну й трагічну історію.
Тільки-но світ дізнався про початок Угорської революції, тисячі мадярів, які свого часу покинули батьківщину, рятуючись від комуністів, з усіх кінців землі хлинули на поміч повстанцям. Серед них — і Владьо. Потайки від родини він покинув Італію, через Австрію проник в охоплену полум'ям Угорщину і майже до останнього дня воював у Будапешті. Тим часом, зламавши останні бастіони революціонерів, радянські війська щільно замкнули угорські кордони із сусідніми державами. І тисячі повстанців опинилися у пастці. Найбільш відкритим залишався коридор від Чопа до Ужгорода. Збагнувши свою приреченість, Владьо скористався цією лазівкою і нічними стежинами повернувся до родинного притулку. Як йому це вдалося — навіки залишиться таємницею, так само, як і те, хто вислідкував і здав Владя совєтській безпеці.
Владьо повернеться із сибірських тюрем на початку 60-х років, коли гикнеться бурхлива ера великого кукурудзівника і горохівника, непогамовного і непередбачуваного у своїх вчинках Микити Хрущова.
Наша родина саме зібралася за вечерею, коли почувся знайомий стукіт, і в хату увійшов пан Фийса. Не увійшов, а влетів, наче добра вістка, сяючи од щастя. Відчинив навстіж двері, став збоку, і з потемків сіней переступив поріг ставний чоловік — у новенькій фуфайці, сірих грубих штанях, кирзових чоботах, пострижений під "нулівку".
— Слава Йсусу Христу! — привітався гість, сором'язливо мнучи у руках шапку-вуханку.
Всі отетеріли — перед нами стояв Владьо. Тюремна уніформа, в якій випускали на волю в'язнів радянських концтаборів, і тепер не могла приховати його вроди й аристократичної вишуканості.
— Дай і вам, Божіньку, доброго здоров'я, — сплеснула баба Фіскарошка.
— Ви, Марько, не бійтеся, не тривожіться, — вибіг посеред кімнати пан Фийса. — Це все законно — мого Володьку випустили з тюрми, він тепер житиме з моєю старістю.
Батько роздивлявся сина з трепетом і ніжністю, наче дитина, якій на долоню сіло маленьке пташеня.
— Ой, підходьте, гостеньки дорогі, — заметушилася баба. — Вечеря у нас небагата, але од серця і душі.
Упродовж вечора ніхто й словом не обмовився про те, що довелось пережити Владьові. І на що далі йому сподіватися. Говорили про всяке — щиро, невимушено. Складалося враження, що Владьо жив з нами по сусідству од свого народження і на хвилю не покидав батьківського обійстя. Тільки ось у його безпосередності чаїлось щось безмежно трагічне. Десь посеред бесіди Владьо несподівано замовкав, невидющим зором дивився у вікно... Він був схожий на перший осінній дощ — тихий, ще теплий, чистий, а в глибині своїй — сумний, болючий і безнадійний.
Коли трохи випили, осміліли, баба почала розповідати, з яким щастям ми слухали колись пісні Владя по радіо, а потім несподівано попросила:
— А не могли би ви нам щось заспівати?
Він тільки й чекав цієї миті. Схопився із-за столу, став посеред хати, прокашлявся і заспівав "Цвіте терен...".
Усі ці роки голос в його грудях страждав, наче птах у клітці. А тепер, випущений на волю, стрімко вирвався, могутньою хвилею вдарив під стелю і неймовірно лунко розплеснувся по хаті. Від співу ледь чутно затремтіли стіни, а електролампочка розбризнулася друзками навсібіч. Ми оскляніли, навіть не поворухнулись. А Владьо співав у темряві. Це була світла співоча темрява. І ми в ній бачили навіть найдрібніше макове зернятко у найвіддаленішому куточку землі Господньої.
Без паспорта, без громадянства, із єдиною потертою посвідкою про звільнення із в'язниці Владьо опинився між небом і землею. Повернутися в Італію він уже не міг, але і влаштувати життя тут теж не виходило. Оббивав пороги мукачівських установ, однак перед учорашнім політичним в'язнем, та ще й без документів, розводили руками. Кожен, до кого звертався Владьо, достеменно відав, що перед ним нащадок могутнього графського роду, всесвітньовідомий співак, але допомогти ніхто не міг. Адже з усіх щілин стежило недремне око радянської безпеки, і будь-який добродій міг опинитися там, звідки повернувся Владьо.
Майже всюди йому намагалися допомогти потайки: пропонували гроші, одежу, продукти. Проте гідність не дозволяла великому співакові простягнути руку за милостинею. І ось один із великих мукачівських партійних начальників умудрився допомогти по-іншому. Майже кожного тижня через свого шофера присилав до нас, на Небесі, ящик продуктів. Передавав бабі Фіскарошці, а та вже знаходила спосіб, як подати на стіл нашим сусідам і вберегти їх від голоду.
Утративши надію знайти роботу, страждаючи від розлуки із сім'єю і від усвідомлення, що ніколи в цьому житті вже не зустрінеться з родиною, Владьо почав потиху тягнутися до чарки. Чого-чого, а цього "добра" у нас завжди в достатку, і наш жалісливий народ із великою щедрістю готовий ним ділитися — особливо зі страждущими. Але сталося диво! У Владьові несподівано одкрився рідкісний талант: він безпомилково визначав, у яких місцях найсмачніші і найближчі до поверхні підземні джерела. І почав всесвітньовідомий співак копати в людей колодязі.
Вістка про дивовижного колодязяря-співака швидко рознеслася по околицях. Владя почали розривати замовленнями. Він уже не справлявся з роботою і одного дня запропонував мені стати його напарником. В той час я перевалив уже за п'ятнадцятий. І хоч, як казала баба, на голову був легким, проте сили Богонько не пошкодував: міг залюбки понести на плечах теля і без зайвих зусиль покласти на лопатки удвічі старшого за себе. Як-не-як, непримирима боротьба з учителями, наукою і колгозними панами загартувала мене духовно, додала фізичної виправки і богатирської моці. На пропозицію я відгукнувся з великою радістю і вдячністю.
Упродовж літа, копаючи із Владьом колодязі, мені нестерпно кортіло дізнатися бодай трішки про його минуле, і я всіляко понукував його до відвертості. Та після кожного з моїх настирливих домагань Владьо згасав, нидів і якось пригнічено-загадково мовив:
— Ми ще не дійшли до того колодязя.
Урешті-решт це таки сталося. Того осіннього дня ми копали студню в заміському маєтку одного з мукачівських начальників на Червоній горі. Десь на десятому метрі засльозила вода. Владьо трохи зачекав, зачерпнув пригоршню і спробував на смак.
— От ми і найшли новий скарб. Смачна, жодні багатства світу не гідні цієї Божої благодаті, найдорожчі парфуми не зрівняються з ароматом новонародженої водички, — мовив із небаченим досі піднесенням Владьо. — Ось тепер можна трохи і перепочити.
Зіпершись на лопату, глянув угору. Високо над нами, наче акуратно вирізаний із голубого-преголубого паперу, пульсував кружечок неба. Тут, внизу, холодно, волого, але живий шматочок неба вгорі дихав такими неймовірними теплотою, блаженством і спокоєм, що, здавалося, перед нами одкрилося віконце до раю. Владьо, зачаївши подих, заворожено дивився на сяючий блакиттю кружалець. Потім глибоко зітхнув, й адамове яблуко на його шиї почало швидко рухатись уверх-вниз. Видно, щось хотів сказати, але дивний клубень перепинив мову, і Владьо тільки беззвучно ворушив губами. Але раптом біль прорвався:
— Ми ще там будемо! Увидите, ми ще там будемо, — гамуючи сльози, закричав Владьо, показуючи піднятим кулаком у голубе небесне віконце.
Крик потужним ключем вирвався із земних глибин, розхлюпнувся над поверхнею, і грудки червоної криці посипались на голови. Владьо вмить притих, присів навпочіпки і обхопив голову руками:
— Господи великий, пресвята Діво Маріє, як я її люблю, — простогнав із відчаєм. — Я так люблю ту жінку. Тільки смерть, тільки смерть сильніша за мою любов. І життя, і всі багатства світу я віддав би, Господи, щоби ще хоч раз глянути на ту жінку. Тільки раз до неї доторкнутись!
Потім умовк, поволі піднявся і, знову викинувши кулак догори, голосно пообіцяв у небесне вікно:
— Ми ще там будемо! Я вірю, що ти чуєш мене, Господи, і зволиш — ми ще там будемо!
Потім умовк і до самого вечора не зронив жодного слова. А коли розходились по домівках, поклав мені руку на плече і, ніби вибачаючись, винувато сказав:
— Ти прости, не дивуйся з мене. Я вже ні за чим не жалію. Мене постійно тривожить лише одна думка: коли я збирався воювати в Мадярщину, зайшов у квітковий магазин і заплатив великі гроші його ґаздові... Це був аванс: якщо я не повернуся, щоб він кожного ранку приносив моїй любимій жінці букет білих троянд. Моя любима жінка схожа на білу троянду — така ж красива і божественна! Тепер я ночами не сплю. Мучать думки, чи порядний той хазяїн квіткарні? Адже я переконаний, якщо він — чесний чоловік і щодня приносить букет, моя любима впевнена, що я живий, і твердо знає — ми обов'язково зустрінемось. Як ти думаєш, що той квітникар?
— Вам цього і в голову не треба брати, — сказав я. — На всі сто упевнений, той чоловік — порядна людина.
— Дякую, — полегшено зітхнув Владьо. — Я саме це хотів почути. Дякую, ти дуже втішив мене.
Не мовлячи жодного слова, він зачинив за собою хвіртку і легкою ходою попрямував до хати.
І ось тепер щоразу, дійшовши води в черговому колодязі, Владьо припиняв роботу. Повільно-повільно піднімав очі уверх і, незмигно дивлячись із холодних земних глибин на острівок живого неба, твердо і впевнено, наче клятву, повторював:
— Ми ще там будемо! — і міцно стискав піднятого догори п'ястука.
Згодом це стало для нього ніби священним ритуалом. При цьому Владьо завжди дивився широко відкритими очима, повними якоїсь божевільної радості і блаженства. Із такою вірою в очах безнадійно хворі завжди чекають чудодійного зцілення, засуджені до смерті — дивовижного помилування, приречені на довічну сліпоту — раптового прозріння, назавжди розлучені — щасливої й несподіваної зустрічі.
У мене завжди складалося враження, що той окраєць неба над кожним колодязем став для Владя Господніми Воротами в його дивовижний світ минулого. Варто йому тільки вибратися із дна колодязної глибини, розчинити те маленьке небесне віконечко, пройти через нього — і ти знову опинишся в іншому житті. Там, де він на осяяній кришталевими люстрами сцені! А перед ним — безмежна зала. І всі вони, світова знать голубої крові, аплодують і шаліють у захваті від його співу. І будь-який вельможа чи нащадок великих європейських правителів готовий упасти на коліна перед Владьовим талантом і цілувати йому руки. А в партері, причаївшись у напівтемному куточку, захоплено, очима, повними кохання, дивиться на нього чарівна жінка. Жінка, схожа на білу троянду. Жінка, любов до якої сильніша за смерть.
Так, саме так було в тому світі, який для Владя тепер залишився за далекими небесами. І він все ще не усвідомлював, що раз вигнані з раю у нього більше не повертаються. Тому з фанатичною вірою із дна глибоких колодязів твердо, як клятву, день у день продовжував повторювати:
Ми ще там будемо!!!
Ми ще там будемо!..
Ми ще там...
[1] Розтринькувачка.
[2] Провітрюватися.
[3] Харчова сода.
[4] Неповороткий, повільний; який має грижу.
[5] Хвора, нетрібна людина.
[6] Золоті.
[7] Пташка.
[8] Барліг.
[9] Ополоник.
[10] Підступні люди.
[11] Усміхатися.
[12] Радіо.
[13] Пустомеля.
[14] Самогон.
[15] Бог (угорське).
[16] Літаюча змія.
[17] У блуд.
[18] Швидка, метка людина.
[19] Вайлувата, неповоротка.
[20] Бандити, злодії.
[21] Карета.
[22] Закарпатська страва.
[23] Соски.