Цей твір приніс письменнику світову славу й наразі залишається одним із класичних зразків англійського гумору.

Серія класичної літератури "Золота полиця", що виходить у видавництві #книголав, представляє нові переклади класики у сучасному оформленні творчої майстерні "Аґрафка".

Гумористична повість Джерома Клапки Джерома "Троє у човні" визнана одним з кращих творів, написаних англійською. 

Переклад українською здійснив письменник та журналіст Марк Лівін, його уривок можна прочитати на сайті:

Розділ 4

Отже, ми почали обговорювати продовольче питання. Джордж сказав: — Почнемо зі сніданку. (Джордж завжди такий практичний!) Нам знадобиться сковорода (Гарріс зауважив, що вона погано перетравлюється, але ми попросили його не бути віслюком, і Джордж продовжив), чайник та спиртівка. — Ні краплі гасу, — сказав Джордж, і ми з Гаррісом погодилися. Одного разу ми взяли з собою гасову лампу. Цілий тиждень ми жили ніби в гасовій крамниці. Гас був усюди. Я ще ніколи не бачив, аби щось так легко проникало усюди, як гас. Ми тримали його на носі човна. Звідти він дістався до стерна, увесь човен просяк ним, і річка також, він заполонив собою простір та отруїв повітря. Іноді гасовий вітер віяв зі сходу, іноді із заходу, а іноді це був північний гасовий вітер або південний гасовий вітер. Та чи долітав він зі снігової Арктики, чи з пісків Сахари, вітер був завжди насичений ароматом гасу. Цей гас просочувався далі і псував нам захід сонця, та й від повного місяця — теж тхнуло гасом. Ми спробували втекти від нього в Марлоу. Ми залишили човен під мостом і вирішили пройтися, але гас слідував за нами. Усе місто було повне гасу. Ми йшли через кладовище, і здавалося, що небіжчики поховані в гасі. Головна вулиця смерділа гасом, ми дивувалися, як тут живуть люди. Кілометр за кілометром ми проходили Бірмінгемською дорогою, але даремно — уся місцевість просякла гасом. Урешті ми зійшлися опівночі в безлюдному полі, під спаленим дубом, і дали страшну клятву більше ніколи не брати з собою в човен гасу, хіба що на випадок хвороби.

Цього разу ми обмежилися спиртом. Хоча й це погано. Доводиться їсти пиріг зі спиртом та спиртові тістечка. Але спирт, вжитий у великих кількостях, корисніший за гас. Іще на сніданок Джордж запропонував яєшню з беконом, яку легко готувати, холодне м’ясо, чай, хліб з маслом та повидло. На ланч, він сказав, можемо взяти печиво, холодне м’ясо, хліб з маслом і повидло, тільки не сир. Сир, як і гас, надто багато собі дозволяє. Він бере в полон увесь човен. Він проникає крізь кошик і надає усьому сирного смаку. Ви вже не знаєте, що їсте — яблучний пиріг, німецькі сосиски чи полуниці з вершками. Вам усе здається сиром. Від нього надто багато запаху. Пригадую, мій товариш купив якось у Ліверпулі дві головки сиру. Сир чудовий, достиглий і соковитий, із запахом у двісті кінських сил. Він ширився щонайменше на три милі, а за двісті ярдів валив людину з ніг. На той момент ми були в Ліверпулі, і мій друг попросив мене, якщо я не проти, взяти їх із собою в Лондон. Він сам повернеться туди десь за день-другий, а цей сир, на його думку, не вистоїть так довго. — З радістю, друже, — сказав я, — з радістю. Щоб забрати сир, я скористався кебом. У нього була запряжена стара шкапа, кульгава та сонна, яку господар під час розмови зі мною, у хвилину захоплення, назвав конем. Я поклав сир зверху, і ми рушили зі швидкістю, яка зробила б честь найшвидшому паровому коткові у світі, і все було радісно, як на поминках, поки ми не повернули за ріг. Вітер ударив сирним запахом у ніс нашому Буцефалу. Це розбудило його, і він, фиркнувши від жаху, кинувся уперед зі швидкістю трьох миль на годину. Ще до того, як ми досягли кінця вулиці, кінь видавав уже чотири милі на годину, залишаючи не знати наскільки позаду усіх калік та гладких дам похилого віку. Щоб втримати його біля вокзалу, знадобилися зусилля двох вантажників та перевізника. І думаю, навіть вони не могли б з ним упоратися, якби одному не спало на думку накинути на ніздрі коняки хустинку і запалити їй під носом шматок паперу. Я взяв квиток і, гордо несучи свій сир, ви йшов на платформу. Люди шанобливо розступалися переді мною. Потяг був переповнений, і мені довелося сісти в купе, де вже було семеро пасажирів. Один старий сварливий джентльмен запротестував, та я однаково зайшов. Поклавши сир на полицю, я втиснувся між ними на лаву і з усмішкою сказав, що надворі сьогодні тепло. За кілька хвилин старий джентльмен почав неспокійно соватися на місці. — Тут душно, — сказав він. — Нема чим дихати, — підтвердив чоловік біля нього. Потім вони удвох втягнули носом повітря, затримали його і за мить мовчки вийшли з купе. За ними встала літня дама, сказавши, що сором так поводитися з поважною заміжньою жінкою. Вона взяла валізу, вісім пакунків і теж вийшла. Ще чотири пасажири залишалися на місцях, доки якийсь похмурий пан у кутку, який, судячи з одягу й вигляду, був трунарем, не сказав, що йому мимоволі згадалися мертві діти. Інші троє спробували одночасно ви йти і вдарилися об одвірок. Я усміхнувся похмурому джентльменові й сказав, що ми, здається, зостались удвох. Він приязно засміявся та сказав, що іноді люди здіймають такий галас через дрібниці. Та коли потяг рушив, він теж став якийсь пригнічений, тож щойно ми дісталися до Кру, я запропонував йому піти й випити зі мною. Він погодився, ми проштовхнулися до буфету, в якому чверть години кричали, тупотіли та махали парасолями.