У ситуаціях, які кидають нам виклик, неоднозначність може допомогти нам розвинути в собі винахідливість і досягти успіху, переконаний автор.
Ця книжка — дебют американського письменника. У ній Голмз намагається пояснити, як люди пізнають світ й ухвалюють рішення. Він не обмежується загальною теорією, а на конкретних прикладах розглядає, які небезпеки приховують невизначеність і неоднозначність, та як можна використати їх собі на користь.
Джеймі Голмз —науковий співробітник фонду "Нова Америка" і колишній науковий координатор економічного факультету Гарвардського університету. Здобув ступінь магістра з міжнародних та громадських справ у Колумбійському університеті. На сайті ми пропонуємо ознайомитися із уривком книжки "Нонсенс: осягнути і перемогти", виданої "Нашим форматом".
***
Два гарвардські психологи 1949 року опублікували результати важливого експерименту про реакції на парадоксальні ситуації. Джером Брунер та Лео Постман були переконані в тому, що людське світосприйняття і, більше того, осягнення світу не були пасивними. На той час більшість теоретиків почали сприймати розум людини як комп'ютер, уважаючи, що наш мозок просто запрограмовано відповідає на різні подразники. Ця думка і до сьогодні усталена в різних галузях психології. Натомість Брунер і Постман наполягали, що осягнення світу має активний характер, а не просто є реакцією на щось. Вони вирішили перевірити це на практиці – за допомогою гральних карт з особливої колоди, в якій були переплутані чорний і червоний кольори.
Спочатку Брунер спробував залучити американську компанію, що виробляла гральні карти, до видання карт зі зміненими кольорами. Потім, щоб не видатися звичайним картярським шахраєм, який дурить людей, він планував скористатися послугами Гарвардського канцелярського магазину. Та, незважаючи на його найкращі наміри й зусилля, компанія не захотіла йому допомогти. "З ними я мав справжній клопіт", – пригадував він згодом. Зрештою, він вирушив до мистецької крамниці, яку утримувала невістка Т. С. Еліота, що колись давала йому уроки малювання, аби купити фарби для створення незвичайних карт.
Карти зі зміненими кольорами з першого погляду збивають із пантелику. Червона винова карта може нагадувати чорну винову або ж червону чирву. Чорну чирву можна сплутати з червоною чирвою або чорною виновою. Брунер і Постман припустили, що незвичайні карти, коли лише кинути на них оком, викличуть різні здогади. Упродовж експерименту вони просили людей назвати гральні карти, які мигтіли в них перед очима. Упереміж зі звичайними картами були й такі, яких у традиційній колоді немає: наприклад, червона винова карта, червона трефа, чорна чирва і чорна бубна. Кожну карту спершу показували лише на мить, тоді трохи довше, майже секунду, або ж поки люди нарешті правильно не визначали карти.
Дивовижно, що спочатку 96 % учасників досліду ідентифікували фальшиві карти як нормальні. Люди бачили те, що сподівалися побачити, відкидаючи будь-які можливі аномалії. Один з опитуваних шістнадцять разів визначив три чорні чирви як червоні. Другий описав цю ж карту як винову двадцять чотири рази. А третій зробив те саме сорок чотири рази. Психологи дійшли висновку, що звичайні карти люди розпізнавали на двадцять восьмій мілісекунді. Вони могли назвати число і масть звичайної карти майже миттєво. Змінені карти вимагали вчетверо більше часу, але навіть упродовж цілої секунди 10 % опитуваних не вдавалося визначити змінену карту.
Коли ж карту показували довше, Брунер і Постман побачили, що учасники експерименту починали висувати два припущення. Деякі люди описували кольори червоних винових і трефових карт так:
коричневий,
чорно-червоний змішаний,
чорний з червоними краями,
чорний з червоним відтінком,
багряний,
чорний з домішками червоного,
рудуватий,
поржавілий чорний,
чорний на червонуватій карті,
брудно-оливковий,
сірувато-червоний,
видається червонуватим, а потім темнішає,
чорно-коричневий,
брудно-червоний,
майже чорний, але не зовсім,
чорний з відтінком жовтого.
50 % респондентів у якийсь момент починали з недовірою ставитися до баченого. Проте, навіть коли вони частково здогадувалися, що карти незвичайні, їхня свідомість усе ж не спрацьовувала фотографічно. Спотворену реальність опитувані намагалися припасувати до знайомої й очікуваної. Збиті з пантелику, вони були змушені описати те, що було в них перед очима. Неоднозначність підроблених карт викликала незадоволення у більшості з них. Один із респондентів після споглядання червоної винової карти сказав: "Я не можу визначити масть. Це вже наче й не схоже на карту. Я не знаю, якого вона кольору, вино це чи чирва. Я вже навіть узагалі сумніваюся, якою на вигляд є винова карта! Боже мій!".
Інша людина теж засмутилася: "Прокляття! Я навіть не знаю, червона вона чи яка!" У 57 % учасників була аналогічна реакція.
Брунер і Постман розкрили природну схильність людського мозку пристосовувати незвичайне до речей повсякденних. Крім того, вони виявили, що нам не до вподоби не однозначність, якщо на нас хтось тисне, – на кшталт ситуації в описаному дослідженні, коли від респондентів вимагали назвати карти. Стрес під час експерименту, спровокований зміненими картами, зумовлював неприємні суперечності у свідомості опитуваних. Загалом Брунер і Постман чітко продемонстрували, як наш розум механічно заповнює прогалини, розв'язує неузгодженості та як упередженість спотворює наш безпосередній досвід.
Наші настанови визначають, як ми пояснюємо для себе навколишній світ, як ми плануємо окремі дії чи робимо якісь вчинки. Щодня ми автоматично покладаємося на якісь "магічні ритуали", за якими функціонує наш світ. І називаються вони причинно-наслідковими асоціаціями, що й визначають наші вчинки, – між об'єктами, діями, подіями, людьми та ідеями. Наприклад, коли ми їдемо в автомобілі, то свідомі того, що червоне світло означає заборону руху. Відкриваючи кран на кухні, ми певні, що з нього потече вода, а не пиво. Ми переконані, що понаднормові години праці принесуть нам додатковий заробіток. Ми також віримо в те, що винова масть чорна, а не червона. І що сильніші ці установки, то з більшою готовністю наша свідомість реагує на них. Ось чому респонденти в дослідженні Брунера й Постмана бачили червоні винові карти як чорні або як червону чирву. Образи гральних карт закарбувалися в нашій свідомості так глибоко, що ми називаємо їх, навіть на них не дивлячись.
Мабуть, найяскравішим прикладом очікуваного викривлення нашого сприйняття став так званий ефект МакҐурка, вперше описаний у 1976 році. Уявіть собі німе відео, в якому губи вимовляють склад "ва". Якщо синхронізувати це відео з аудіорядом, де звучить склад "ба", побачене домінуватиме над почутим. Тобто, якщо ви дивитиметеся на губи, то розпізнаєте "ва". Заплющте очі – і ви знову почуєте правильне звучання "ба". Наше очікування того, що склад, який ми чуємо, і порухи губів, які ми бачимо, мають збігатися, таке сильне, що спотворює наше сприйняття звуку. Перевірте це на YouTube – ви будете здивовані.
Геррі МакҐурк і Джон МакДональд відкрили цей ефект випадково, адже вони досліджували щось інше. Тоді МакДональд уперше побачив відео і вирішив, що лаборанти сплутали звук і порухи губів. Як мені зізнався МакДональд, звукорежисери не зауважили цього, оскільки, поки йшло відео, вони зосередилися на обробці звукового ряду. Пошукайте BBC McGurk на YouTube, і ви побачите зразкову демонстрацію цього ефекту.
А ось ще один приклад. У цьому випадку ми свідомі, що перед нами проблемна ситуація, й одразу ж розв'язуємо її на підсвідомому рівні:
Вдіопівндо до дслоіждення Кмербиждськгоо уівнесриетту нспарадві не має заннченя, в яомку пряокду рзошатаонві ліетри у сволі; єндие, що вжалвио, – це те, щоб пршеа й отснная ліерти блуи на соївх мцсіях. Усе ішне мжое бтуи цлкоім слпуанте, але ми всо ондо почриатмєо з лгкестію.
Вражає, чи не так? Те, що ми сьогодні називаємо "ефектом Кембриджського університету", починалося як розіграш. Слова зі сплутаними літерами траплялися в мережі з 2003 року, але жодні дослідження щодо цього в Кембриджі не проводилися. І лише цей розіграш змусив нас замислитися.
Ми маємо бути вдячні за те, що наш розум працює в такий спосіб. Щодня ми натрапляємо на величезну кількість інформації, а тому не маємо змоги сприймати її докладно. Ми змушені узагальнювати. "Основна проблема нашого життя, – на думку психолога Джордана Петерсона, – це його надзвичайна складність". Для того, щоб вижити, ми весь час змушені не зважати на дрібниці, тобто, за його словами, "відсіювати безліч інформації", яка не стосується нашої мети. Петерсон захоплюється цією здатністю мозку і визначає її як "диво спрощення". Єдиний спосіб, у який ми можемо управляти потоком сприйняття, полягає у створенні та несвідомому порівнянні робочих теорій із наявним досвідом, а в ширшому значенні – з уявленнями про світ. "Віра, – писала Фланнері О'Коннор, – це двигун, що забезпечує роботу сприйняття". Наші сподівання та припущення (шляхетні чи сповнені надій, немилосердні чи невтішні) постійно викривляють або цілковито перекручують світ навколо нас. Саме так ми даємо раду тому, що Вільям Джеймс назвав "розквітлим, настирливим збентеженням" життя. Ми весь час зводимо суперечливе до визначеного, і в цілому система працює непогано.