Джошуа Купер Ремо: Сьоме чуття

2018 року вона втретє вийшла у США — у форматі кишенькового видання (mass-market edition).

Джошуа Купер Ремо - керівний директор Kissinger Associates, однієї з найвідоміших в світі геостратегічних консалтингових компаній.

У своїй книжці він представляє власний погляд на добу, в яку ми зараз тільки вступаємо. На його думку, вона відрізнятиметься від наших днів так само, як доба Просвітництва відрізнялася від Середньовіччя, і лише ті, хто володіють так званим "сьомим чуттям", не залишитимуться на узбіччі історії.

Через низку приголомшливих відкриттів та прикладів він намагається показати, як йти в ногу з часом та бути успішним в епоху мереж.

Із уривком книжки від видавництва Yakaboo Publishing можна ознаомитися на сайті:

НОВА КАСТА

В якому ми знайомимося із впливовою групою, що її визначає, уможливлює та збагачує панування над мережами.

1

1965 року науковець із Массачусетського технологічного інституту на ім’я Джозеф Вайценбаум дещо несподівано навіть для себе опинився перед проблемою, пов’язаною з власним комп’ютером і його користувачами. Вайценбаум саме працював над начебто безневинним експериментом: писав програму, яка мала робити те, що нині назвали б обробкою природної мови. По суті, йдеться про шматок коду, який мав перекладати те, що людина каже машині, на щось таке, з чим машина могла б працювати. Скажімо, коли хтось запитує комп’ютер: «Яка зараз погода?» — машина здійснює спеціальну обробку даних, щоб перетворити ці слова на набір команд. Аби відповісти на низку подібних запитів, треба здійснити чимало цифрової роботи, доки комп’ютер збагне, що ви маєте на увазі та як відповісти на ваш запит. Саме так працював комп’ютер у 1965 році.

Програма Вайценбаума, яка могла вирішувати прості комунікаційні завдання, стала проривом. Розробивши ці алгоритми так, що вони справді почали якось розмовляти з людиною, він шукав, як продемонструвати силу свого нового підходу. Його напозір безневинна ідея полягала в тому, щоб створити таку систему, яка зможе вести хай дуже обмежену, та все ж особисту розмову. Програма прийматиме вхідну інформацію від користувача, а далі, спираючись на те, що зрозуміла, ставитиме йому запитання. Вайценбаум запозичив цей простий розмовний підхід в американського психотерапевта Карла Роджерса, який уважав, що найкращий спосіб розмовляти з пацієнтами — не використовувати всілякі фройдівські «трюки», а ставити прості, відкриті запитання. Вайценбаум написав дві програми. Одну назвав «Доктор» (DOCTOR): вона мала зрозуміти вхідний сигнал і вирішити, що казати. Також він написав другу програму, яка мала використовувати ці дані, щоб розмовляти з користувачем. Цю другу програму він назвав «Еліза» (ELIZA), на честь героїні «Пігмаліона» Бернарда Шоу.

Ось розмова між ЕЛІЗОЮ і Вайценбаумом, записана 1965 року:

Пацієнтка: Усі чоловіки однакові.

ЕЛІЗА: В якому розумінні?

Пацієнтка: Вони завжди щось від нас хочуть.

ЕЛІЗА: Можете навести конкретний приклад?

Пацієнтка: Ну, мій хлопець змусив мене сюди прийти.

ЕЛІЗА: Ваш хлопець змусив вас сюди прийти?

Пацієнтка: Він каже, що в мене надто часто депресія.

ЕЛІЗА: Мені прикро чути, що у вас депресія.

Пацієнтка: Це правда. Я нещасна.

ЕЛІЗА: Ви думаєте, що прихід сюди допоможе вам перестати бути нещасною?

Пацієнтка: Мені потрібна допомога, в цьому я не маю сумнівів.

Вайценбаумова програма швидко здобула популярність у МІТ. (Ходив жарт, що ЕЛІЗА була кращим співрозмовником, аніж більшість «шуґейзерів» із Кембриджу). ЕЛІЗА робила саме те, що й хотів Вайценбаум: давала користувачам нагоду відчути, як це — мати справу з машиною, що має власний розум. Невдовзі програма поширилася й на інші кампуси, в інші дослідницькі установи, але з кожним новим успіхом отримані відгуки тривожили Вайценбаума дедалі більше. Проте турбувала його не так ЕЛІЗА, які ті, хто нею користувався.

Поступово всі, хто мав доступ до ЕЛІЗИ, підпадали під чари розмов із комп’ютером. Вони доходили висновку, що сила машини здатна їм допомогти. Навіть професійні психологи писали Вайценбауму, що, мовляв, одного дня його диво-машина перебере на себе функції діагностики й консультування. Людям це здавалося логічним кроком у невпинному прогресі, до якого вони звикли в інших сферах життя: потужніші холодильники, надійніші паси безпеки в машинах, швидші літаки, більше пластику. Чому ж тоді комп’ютер не може стати терапев том? Це звучало доволі захопливо. «Чимало психіатрів із великим практичним досвідом поважно поставилися до ідеї, що комп’ютерна програма ДОКТОР зможе стати такою собі автоматизованою формою психотерапії», — написав Вайценбаум кілька років потому в своїй незвичайній книжці «Можливості обчислювальних машин і людський глузд» («Computer Power and Human Reason»). Він був наляканий. Вайценбаум знав, що емпатія, яку начебто проявляла ЕЛІЗА, була несправжньою. Це був просто код. «Для мене це було важливо як передумова самої можливості однієї особи допомогти іншій, використовуючи при цьому помічника і посередника». Але врешті він констатує: «Поступово наука перетворилася на повільну отруту».

«А чи не могли б ви вийти з кімнати?» — попросила мене якось секретарка, заглиблена в розмову з ЕЛІЗОЮ. «Така реакція на ЕЛІЗУ, — писав потім дослідник, — переконливіше, аніж будь-що, бачене доти, підтвердила мені, що навіть вельми освічена публіка схильна (ба навіть прагне) приписувати технологіям страшенно перебільшені можливості, яких не розуміє». І це його схвилювало. То хто врешті розумів цю технологію? Мабуть, не користувачі. Хай там як, навіть його секретарка, маючи найтуманніші уявлення про принципи роботи машини, готова була вести з комп’ютером найвідвертішу бесіду. Довіряти їй. Надзвичайна влада цих машин — як і людей, які зможуть їх контролювати, — потрясла Вайценбаума. «Програміст, — дійшов він висновку в нелегкому прозрінні, — творить усесвіти, законодавцем у яких є лише він».