Філ Найт: Взуття-буття. Історія Nike, написана її засновником

Це видання увійшло до списку найулюбленіших глави Microsoft Біла Ґейтса.

Засновник відомої компанії спортивного одягу та взуття Філ Найт у підлітковому віці не мав змоги купити собі якісні кросівки. Його книжка — історія про величну взуттєву компанію, що почалася з півсотні позичених доларів. Він зміг зібрати команду професіоналів і за роки роботи втратив лише двох топ-менеджерів. 

В Україні її представляє "Наш формат". Із уривком книжки можна ознайомитися на сайті:

***

Життя було прекрасне. Життя було грандіозне. У мене навіть з'явилася дівчина, хоча я майже не мав часу на зустрічі з нею. Я був щасливий, можливо, навіть більше, ніж будь-коли досі, та щастя буває небезпечним. Воно притлумлює твої почуття. Тож я зовсім не був готовий до жахливого листа, який мені надійшов.

Це був лист від тренера з реслінгу з якогось глухого містечка далеко на сході Америки, крихітного поселення на острові Лонг-Айленд, яке називалося чи то Валлі-Стрім, чи Масапіква, чи Ман-хассет.

Я двічі перечитував листа, поки зрозумів, про що там ішлося. Тренер заявляв: він щойно повернувся з Японії, де мав зустріч із керівництвом компанії "Оніцука", і вони призначили його своїм ексклюзивним дистриб'ютором в Америці. А тепер, коли він почув, що я продавав кросівки "Тайґер", отже, незаконно втручався у його бізнес, він наказував мені — наказував мені! — припинити свою діяльність.

Серце ледь не вискакувало в мене з грудей, коли я телефонував до свого кузена, Даґа Гавзера. Він закінчив юридичний факультет Стенфордського університету і працював у авторитетній фірмі. Я попросив його пробити по базі цього пана Манхассета, дізнатися, на що він може бути здатний, і написати йому листа з пропозицією відступитися.

— Що саме ти хочеш, щоб я йому написав? — поцікавився кузен Гавзер.

— Що будь-які спроби завадити діяльності компанії "Блу Ріббон" призведуть до невідкладних контрзаходів з боку закону, — відповів я.

Моєму "бізнесові" було всього два місяці, а я вже виявився вплутаним у конфлікт із юридичними наслідками? Це було покарання за те, що посмів назвати себе щасливим.

Мій наступний крок був таким: я сів і настрочив обуреного листа в компанію "Оніцука". "Шановні панове, я був дуже стривожений, коли цього ранку отримав листа від одного чоловіка з міста Манхассет, штату Нью-Йорк, який заявив..."

Я чекав на їхню відповідь.

Ще чекав.

Я знову їм написав.

Нані мо.

Нічого.

 

Кузен Гавзер дізнався, що пан Манхассет був у певному сенсі знаменитістю. Перш ніж стати тренером з реслінгу, він працював моделлю — одним із головних Мальборо-менів, які рекламували продукцію компанії "Мальборо" (Marlboro). Він, напевно, красень, подумав я. Тільки цього мені й бракувало: словесної боротьби з міфічним ковбоєм.

Я поринув у глибоку хандру. Я став таким буркотуном, таким кепським співрозмовником, що моя дівчина від мене втекла. Щовечора я сидів за столом разом із родиною та колупав виделкою тушковане м'ясо з овочами, яке мама готувала на вечерю. А потім я сідав поряд із татом і похмуро дивився в телевізор. "Баку, — казав тато, — у тебе такий вигляд, ніби тобі хтось зацідив кийком по потилиці. Ну годі вже хандрити!"

Але я не міг нічого вдіяти. Я прокручував подумки свою зустріч із керівниками компанії "Оніцука". Адже тоді вони продемонстрували мені свій знак кей. Вони мені кланялись, і я їм теж. Я був із ними абсолютно відвертий, чесний — ну, майже чесний. Авжеж, формально я не був представником компанії з назвою "Блу Ріббон". Але ж це такі дрібниці.Тепер я насправді представляв інтереси такої компанії, і саме завдяки їй кросівки "Тайґер" з'явилися на Західному узбережжі. Ба більше, ця компанія могла би продавати такі кросівки в десять разів швидше, якби "Оніцука" дала мені хоча б крихітний шанс. Натомість компанія збиралася мене позбутися? Замінити мене тим бісовим Мальборо-меном? Піти туди, де "відчувається смак"?

 

До кінця літа я так і не отримав жодної звістки від "Оніцука" і взагалі ледь не відмовився від продажу взуття. Однак настав День праці, і мої наміри змінились. Я не міг здатися. Не зараз. А не здаватися — це означало, що я повинен був знову летіти до Японії. Я повинен був вивести компанію "Оніцука" на чисту воду.

Я розповів про це татові. Йому досі не подобалося, що я клеїв дурня з тими кросівками. Однак ще більше йому не подобалося те, що хтось так вчинив із його сином. Він насупився й сказав:

— Напевно, тобі варто полетіти туди.

Я обговорив свої плани з мамою.

— Ніяких "напевно", — сказала вона.

І цього ще замало: вона сама відвезла мене до аеропорту.

 

Відтоді минуло п'ятдесят років, а я мовби й досі бачу, як ми з мамою їдемо в тому автомобілі. Я пам'ятаю все до найменших подробиць.

Був ясний сонячний день, температура сягала 26-ти за Цельсієм. Ми сиділи мовчки, я милувався тим, як сонячне проміння вигравало на лобовому склі. Наше мовчання було таким же, як і в ті дні, коли мама возила мене на змагання. Я був надто зайнятий спробами заспокоїти свої нерви, щоби говорити, й мама розуміла це краще за будь-кого. Вона ніколи не порушувала меж, окреслених кожним із нас у його найважчі часи.

Але коли вже під'їхали до аеропорту, мама порушила мовчанку.

— Просто будь собою, — сказала вона мені.

Я визирнув у вікно. Бути собою? Серйозно? Хіба це найкраще, що мені лишається? "Щоб вивчити своє "я", потрібно забути про своє "я"".

Я подивися на себе в дзеркало. У цьому одязі я однозначно не був собою. Я був у новому костюмі пристойного темно-сірого кольору, а поряд зі мною лежав невеличкий портфель. У бічній кишені була нова книжка "Як вести бізнес із японцями". Одному лише Богові може бути відомо, як і де я почув про неї. І скривившись, пригадую останню деталь мого образу: на голові я мав чорний капелюх-казанок.

Я придбав його спеціально для цієї подорожі, сподіваючись, що в ньому здаватимуся старшим. Насправді я здавався божевільним. Цілковито схибленим. У мене був такий вигляд, ніби я втік із Вікторіанської божевільні, зображеної на картинах художника Маґрітта.

 

Більшу частину польоту я намагався запам'ятати рядки книжки "Як вести бізнес із японцями". Відчувши що очі вже стомились, я закрив її та почав дивитись у вікно. Подумки намагався поговорити з собою, підбадьорити себе. Я сказав собі, що маю забути про всі образи, відкинути всі думки про несправедливість, інакше піддамся впливові емоцій, а це завадить чітко мислити. У моїй ситуації емоції були би згубними. Я мав залишатися незворушним.

Я пригадав той час, коли займався бігом в Орегоні. Я змагався з бігунами, набагато сильнішими, швидшими за мене. Вони були в кращій фізичній формі. Багато з них у подальшому стали олімпійцями. І все ж таки я змушував себе забути цей неприємний факт. Вважається, що змагання — це завжди щось добре, адже вони виявляють у людях найкращі риси. Однак це стосується лише тих, кому до снаги забути про змагання. Бігова траса відкрила мені, що мистецтво конкурування — це насправді мистецтво забуття, і тепер я собі про це нагадував. Ти маєш забути про свої обмеження. Ти маєш забути про свої сумніви, про свій біль і своє минуле. Ти маєш забути, як твій внутрішній голос кричить, благає: "Ні кроку далі!". А якщо забути неможливо, ти мусиш вступити у перемовини зі своїм внутрішнім голосом. Я прокручував подумки всі забіги, під час яких мій розум хотів одного, а моє тіло — зовсім іншого, чергові кола бігової траси на яких я мусив казати своєму тілу: "Так, твої зауваження дуже слушні, але в будь-якому разі продовжуй...".

Попри всі спроби провести перемовини зі своїм внутрішнім голосом, це завжди давалося мені надзвичайно важко, і тепер я боявся, що зовсім розучився це робити. Коли мій літак почав стрімко знижатися над Міжнародним аеропортом Токіо, я сказав собі: або швидко себе опановую і застосовую свою давню звичку забувати, або програю.

Я не міг терпіти навіть думки про поразку.

Залиште свій коментар

Наступна публікація