Фредрік Бакман: Чоловік на ім’я Уве

Світовий бестселер - про любов і дружбу.

Фредрік Бакман – відомий шведський письменник і блогер, книжки якого розходяться мільйонними накладами.

Роман "Чоловік на ім'я Уве" – іронічна та зворушлива історія про людей, які стали непотрібні суспільству. У Швеції книжку було екранізовано, фільм за романом Бакмана входить до списку найпопулярніших стрічок країни всіх часів. Роман став бестселером за версією New York Times, отримавши схвальні відгуки як літературних оглядачів, так і читачів. Переклад українською здійснило видавництво # книголав.

ЧОЛОВІК, ЯКОГО ЗВАЛИ УВЕ, І АВТОБУС, ЯКИЙ ТАК І НЕ ДОЇХАВ

«Кожна людина має знати, за що вона бореться». Так, здається, кажуть. Принаймні це було те, що Соня якось уголос прочитала Уве з якоїсь книжки. Уве не пам’ятав, із якої саме; навколо цієї жінки завжди була сила-силенна книжок. В Іспанії вона накупила їх цілу сумку, хоча навіть не говорила іспанською. «Я вчитимусь читаючи», – сказала вона. Наче це так робиться. Уве сказав їй, що він краще думатиме своєю головою, ніж читатиме те, що повидумували всілякі телепні. Соня лише усміхнулась і погладила його по щоці. Потім він заніс її величезні до безглуздості валізи в автобус. Відчув запах вина, проходячи повз шофера, та подумав, що може, тут, в Іспанії, так прийнято, й промовчав. Коли він сів на своє місце, Соня приклала його руку до свого живота, і саме тоді він відчув, як штовхається його дитина, вперше й востаннє. Уве підвівся, пішов до вбиральні, а коли був на середині проходу, автобус раптом нахилився вбік, черкнув по центральному бар’єру, а потім на мить запала тиша. Ніби час робив глибокий вдих. Потім – вибух роздробленого скла. Немилосердний скрегіт деформованого металу. Жахливий хрускіт, коли ззаду в автобус врізались машини.

І всі оті крики. Він ніколи їх не забуде. Уве викинуло з автобуса, і він пам’ятав тільки, що впав на живіт. Він роззирався навколо, нажаханий, шукаючи її серед мішанини людських тіл, та її ніде не було. Уве кинувся вперед, весь порізався під дощем скла зі стелі, але тоді ніби якась скажена дика тварюка шарпонула його назад і швиргонула на підлогу в безтямному прагненні принизити. Це щоночі переслідуватиме його до кінця життя: його повна безпорадність у тій ситуації. Упродовж першого тижня він ні на мить не відходив від її ліжка. Поки медсестри не примусили його помитися і перевдягтися. Усі дивилися на Уве дуже прихильно й висловлювали «співчуття». Прийшов лікар і розмовляв із ним байдужим, «лікарняним» голосом про необхідність «приготуватися до можливості того, що вона ніколи не прокинеться знову». Уве викинув того лікаря через двері. Через зачинені й замкнені двері. «Вона не мертва! – ревів на весь коридор Уве. – Перестаньте ставитись до неї, як до мертвої!» Більше ніхто в лікарні не наважувався робити таку помилку.

На десятий день, коли у вікна періщив дощ, а радіо повідомляло про найсильніший шторм за кілька останніх десятиліть, Соня розплющила очі болючими маленькими щілинками, побачила Уве й тихенько вклала свою руку в його, заховавши зігнутий вказівний палець у його долоню. А потім Соня заснула й проспала всю ніч. Коли вона знову прокинулася, медсестри запропонували розповісти їй, та Уве похмуро наполіг на тому, що сам це зробить. А потім він усе їй розповів спокійним голосом, і все голубив її руки, наче вони дуже, дуже змерзли. Уве розповів їй про водія, від якого тхнуло вином, і про те, як автобус занесло й він ударився об відбійник на автостраді, і про аварію. І про запах горілої гуми. І про оглушливий звук, з яким усе трощилося. І про дитину, яка тепер ніколи не з’явиться. І вона заридала. Древній, безутішний розпач, який кричав, рвав і шматував їх обох упродовж безкінечних годин. Час, скорбота й лють сплелися в міцну, довжелезну темряву. В ту мить Уве зрозумів, що ніколи не пробачить собі, що встав зі свого місця саме в той момент, що його не було тоді поряд, щоб захистити їх. І він знав, що цей біль – назавжди.

Але Соня не була б Сонею, якби дозволила темряві перемогти. Отож якось вранці, – Уве вже й не пам’ятав, скільки днів минуло після аварії, – висловлюючись дуже коротко, вона заявила, що хоче почати курс фізіотерапії. І коли Уве подивився на неї так, ніби то його власний хребет при кожному русі кричить, мов замордована тварина, Соня ніжно притулилася головою до його грудей і прошепотіла: «Ми можемо займатися або життям, або смертю, Уве. Ми маємо рухатися далі». І так воно й сталося. Упродовж наступних місяців Уве зустрічався з незліченною кількістю чоловіків у білих сорочках. Вони сиділи за столами зі світлого дерева в різних муніципальних кабінетах, і в них, вочевидь, була безмежна кількість часу для того, щоб пояснювати Уве, які документи і для чого заповнювати, і зовсім не було часу обговорити, що саме треба зробити, аби Соні стало краще.

Із одного з органів муніципальної влади в лікарню прислали якусь жінку, і вона жвавенько пояснила, що Соню можна помістити в «спеціальний будинок для догляду за людьми, які перебувають в її ситуації». Ще щось про те, що «напруга повсякденного життя», цілком зрозуміло, може бути «надмірною» для Уве. Жінка не сказала прямо, та було ясно як божий день, куди вона хилить. Вона не вірила, що Уве за всяку ціну прагнув бути поряд зі своєю дружиною. Жінка постійно повторювала фразу «за умов, що склалися», непомітно киваючи в бік ліжка. Вона говорила з Уве так, ніби Соні взагалі не було в кімнаті. Того разу Уве таки відчинив двері, але й цю жінку виштовхав так само. – Єдиний будинок, куди ми поїдемо, – наш власний! Той, де ми ЖИВЕМО! – кричав на неї Уве, і в нападі розчарування й люті пожбурив з кімнати один із черевиків Соні. Потім йому довелося іти й питати в медсестер, у яких він мало не поцілив, чи не бачили вони, куди той черевик подівся. Що, звичайно ж, злило його ще більше. І тут, уперше після аварії, він почув, як Соня сміється. Наче сміх виливався з неї і переливався через край, і неможливо було його зупинити, наче її придавило до землі її власне хихотіння. Вона сміялась, і сміялась, і сміялась, аж поки голосні звуки не покотилися по стінах і по підлозі, ніби хотіли стерти на порох закони часу й простору…   

Залиште свій коментар