Останні

Більше новин

Популярні

Більше новин

Коментують

Більше новин
Внутрішній конфлікт сучасної жінки у новому романі Гаськи Шиян  — "За спиною"

2014 року вийшов дебютний роман авторки Hunt, doctor, hunt!. 2019 року світ побачив роман “За спиною”.

У новому романі Гаська Шиян зачіпає багато болісних і потрібних до обговорення у наших реаліях тем - військовий і моральний обов’язок, стереотипи суспільства, відчуття безпеки в сучасному світі, патріотизм, націоналізм, ставлення до переселенців, двомовність, порівняння культур і зрештою роль жінки, її сексуальності та її прав і свобод. 

Роман "За спиною", який вийшов друком у видавництві "Фабула", насамперед для жіночої аудиторії та для тих, хто прагне зрозуміти внутрішній світ сучасної жінки, чоловік якої йде на війну, її переживання, сумніви та нелегкий вибір.

27-річна Марта із покоління солом’яних сиріт — понуре дитинство у маленькому містечку, мама, яка покинула сім’ю заради заробітків в Італії. Але це лише стало поштовхом до того, щоб зробити успішну кар’єру HR в IT-галузі. Марта щиро насолоджується комфортом та добробутом, який створює для себе і для свого бойфренда Макса, і намагається триматися осторонь політичних новин.

Аж ось в один момент її затишний світ перевертається догори ногами. Макс бере повістку в армію. Марта намагається відповідати суспільним очікуванням і прийняти такий крок, але внутрішній конфлікт і образа за те, що він не залишився з нею, не дають їй спокою. Їй здається, що це дуже хибний спосіб довести свою маскулінність, і це відчуття загострюється із наростанням сексуальної фрустрації.   Гострий внутрішній конфлікт, який намагається подолати головна героїня, спровокований переоцінкою цінностей і тілесністю, яку не завжди вдається приборкати. Як вона долає депресію? Які рішення приймає? І головне: куди її приводить намагання втечі?

Гаська Шиян — перекладачка, письменниця, бізнесвумен. Єдина лауреатка від України Літературної премії Європейського союзу. Сповідує філософію гедонізму, успіх в якому, як виявилось, досягається лише кропіткою і наполегливою працею. Понад усе цінує спільність духу з сестрою і акцептування батьками свого життєвого вибору, а також добре товариство, плинність, усамітнення, та відвертость між людьми. 

***

Уривок

Білий вигин наївного дитячого сердечка, наче з дівчачої анкети, розпливається у всепоглинаю­чій мряці і губить половину. Рябить в очах. Навіть у намальованому на асфальті "Я Мері" читається "С МЕРТ". Сніг лягає на стару дерев’яну шатківницю, якою вчора квасили якісь нескінченні літри капусти і мені здається, що я витягаю з грудей серце, погризене блохами, при нарізанні на скибочки воно охолоджується і знеболюється. Скибочка тобі, скибочка мені, скибочка засушити в дорогу. Покласти під сідло. Сховати між сторінок листів. Хоч які листи. Ніхто тепер не пише листів. Так, скупі есемески, максимум складені з трьох повідомлень, дозволеного оператором обсягу. За звичкою, латинкою, щоб було дешевше, хоч в гроші давно не впирається. Блохи наших гризот невгодовані і непригріті, вони дрібні і жваві. Підстрибують, наче корівки до водопою, до озерець свіжої крові, які бубнявіють багряними гумовими краплями і застигають у чудернацькі покручі на нарізці з мого пружного серцевого м’яза. Таке м’ясо погано жується і не смакує без приправи для бастурми.

Я ніби розтинаю собою мряку. Дихаю, як риба. Волочу важку сумку. Ступаю на розкислий сніг. Хапаю повітря. І, як дитина, тупцяючи щільними маленькими крочками, вичовгую на напіврозталому багні другу половину сердечка.

Ситуація довкола дратує, як ідіот, який їздить узимку на літній гумі, п’яний і без правил. Ти можеш безсило махати кулаками і сигналити. Можеш навіть встигнути зняти на відео, як він рвонув на червоне і викласти це в соцмережі. Але від того безсилля розростеться ще більше, бо ані кількість поширень, ані прокльони в коментарях групи ВАРТА-1, ані теґання публічних представників нової поліції нічого не змінять.

Я несу якісь банки квашеної капусти і морожені вареники. Сушені фрукти і овочі. Шкарпетки і білизну. У мене вища освіта і добра робота. Я б могла сісти

на машину і завезти значно більші кількості. Швидко й ефективно. Ще й позбирати по місту і у волонтерок з дітьми, які тільки те й роблять, що ліплять, сушать, варять і перекидають гроші між картками. Їм нічим більше себе розрадити. Вони загрузли у другому декреті, не вийшовши із першого, тож розгортають свою діяльність, наче з ув’язнення.

Але я чомусь пхаю цю сумку — як покуту і покарання. Ти пішов учора. Ми гарно попрощалися. Випили і потрахалися. Мало би вийти пристрасно. Бо ти йдеш надовго і не знати, чи взагалі повернешся. Але починали ми ліниво, ніби з обов’язку, роздягатися з домашнього одягу було незатишно, і я думала, коли ти вже, нарешті, перестанеш за відпрацьованим алгоритмом гризти мій сосок. На очі мені виступали сльози. Ти рухався ритмічно і дихав важко. Здавалося, що, аби кінчити, зосереджуєшся і думаєш про щось своє. Морщив чоло, притулившись мені до скроні, відкривав рота і гортанно скрикував. Я теж так роблю, коли недостатньо збуджена. Але цього разу й це було лінь. Я зависала в якійсь порожнечі, наповнювалася нею, глухою, в’язкою і безпросвітною. Падала і ловила сама себе.

Не відчувала нічого. Твій голос долинав звідкись здалека, так, наче мені заклало вуха. Я втупилася очима, повними сліз, у твій спакований наплічник. Обійняла тебе істерично. Вкусила за плече — намагаючись спитати своїми зубами, чи приваблива я як жінка, чи виникає у тебе непереборне бажання ляскати мене по сідницях, чи не надто випирають мої ключиці, чи не загострі коліна? Може й взимку треба фарбувати нігті на ногах? Гарніше, коли я широко розводжу ноги, чи коли піднімаю їх вгору і схрещую? Чи достатній у мене вигин спини, коли ти ззаду, чи я нагадую квад­ратний брусок? Але ти, чомусь, не розчув цих запитань — лише, витріщившись у стелю, гладив мене по голові, правою рукою, а ліву поклав собі на груди, ніби дослухаючись долонею до власного серцебиття. Як лікар.

Ніби перевіряв, чи все там в твоїх грудях на місці, чи все з усім співпадає — рішення з почуттями, вибір з бажаннями. Моїх сліз ти не зауважив. Чи зробив вигляд, що не зауважив. Тож я рвучко встала і пішла в душ. Гарячі струмені під тиском були єдиним, що мене тоді змусило знову відчути своє тіло. Тоді. Насправді учора.

Сьогодні я завезла тебе на вокзал о п’ятій. Ми минали кучугури піску і бруківки, які повивергали із землі під час ремонту колій. «Прохід до церкви. Проходу до центру творчості немає» — дорожній знак ніби сповіщав про тимчасову відсутність вибору власного шляху, адже ремонт, у зв’язку з погодними умовами, може затягнутися на невизначений термін. Після порожнього міста на Двірцевій площі виявилося вкрай жваво. Призовники в очікуванні шикування кулилися, як пуцьвірінки у густій крижаній мжичці. Ти став осторонь хаотичного натяку на шеренгу і, щойно я від’їхала, одягнув на голову свої білі бездротові навушники. Мені чомусь одразу подумалося, що у тебе їх відберуть ці загартовані селяни, які у такий час звикли порати худобу, тому не були ані блідими, ані наляканими. Курили і спльовували. Хукали червоними обличчями на червоні руки.

Думали, мабуть, дивлячись на твою світлу куртку, черевики Коламбія і новесенький наплічник, що ти один із тих, кого мама з татом не відмазали з якихось дивних причин — може, зажерся з ними, а може, в військ­коматі задохуя попросили. Я віддаляюся від тебе у цю ранкову ніч — усі вікна ніби ховають за собою чорні діри індивідуального використання, концент­рують у собі екстракти з дна людських душ. У мене

відчуття, що на потилиці маю ще пару очей, які дивляться у гучний тунель вулиць, наче у бінокль через дзеркало заднього огляду. Твоя фігурка у цій зворотній, безперспективній перспективі віддаляється, але якийсь надпотужний пристрій у моїй голові дозволяє макронаближення до твоїх нігтів без жодної задирки — блискучих, наче відполірованих, до вистрижених скронь під довшим волоссям, до подразнень від бритви на підборідді, до щетинок, що наче мобілізуються і починають ворушитися в глибині шкіри, щойно ти поголився.

Як у комп’ютерній грі, я сканую крізь шари одягу, ти обертаєшся, як 3D модель всередині моєї голови, і я мну твої підплилі ніжним жирком боки і проводжу по заросту під пупком — ці місця якісь особливо ніжні, м’які і рідні для мене, хочеться притулитися до них щокою, одночасно перебираючи пальцями нервові закінчення між вухом і рівчачком на потилиці. Але я припускаюся якоїсь помилки, й аплікуха вимагає апґрейду, несумісного з моїм iOs. На наступному світлофорі пам’ять буксує і зависає, а батарея замерзає і гасне.

31 жовтня. Перший сніг ранній і гострий. Так буває. Він разом з дощем січе по щоках, і холод пробирає настільки, що, здається, нічим не зігрієшся. Одяг незграбний й одночасно тісний та мішкуватий. Я здаюся собі не те щоб непривабливою, а безнадійно сірою, постарілою і важкою. Так, ніби за добу додалося років і кілограмів. Очі мої провалилися в ями з синцями. Груди обвисли. Живіт і сідниці втратили пружність. Шкіра посиніла і вкрилася капілярами. Таке враження, що відучора я виносила, народила і вигодувала мінімум трьох дітей. Я відкриваю рот, щоб закричати, але звідти тільки

вилітає ватною кулею німа порожнеча. Глухо розривається парою серед сніжинок і падає на землю друзками новорічної кульки. Найбільше я зараз хочу опинитися вдома під ковдрою. Накритися з головою і не виходити до весни. 

Залиште свій коментар

Вибір редакції