Горан Петрович: Крамничка "З легкої руки"

Автор книжки поряд із Мілорадом Павичем вважається одним із найважливіших сучасних авторів Сербії.

Головний персонаж роману сербського письменника - редактор Адам Лозанич. Одного дня він отримує завдання – втрутитись у загадкову книжку, про яку немає інформації навіть у Національній бібліотеці. Розмірковуючи, навіщо комусь вносити зміни в текст, який навіть не містить сюжету, а є лише описом розкішної вілли і пишного саду, юнак знайомиться з іншими читачами, переживає дивовижні події. Із уривком книжки від видавництва "Комора" пропонуємо ознайомитися на сайті.

***

Це було речення сербською. Як, зрештою, і друге. Набране вручну. Видрукуване кирилицею. Між рядками проступав відбиток зворотного боку аркуша. Первісно досконало білий, папір місцями по­жовтів від усюдисущого часу…

Чекаючи, щоб юнак оглянув першу сторінку книжки, загадковий чоловік удавав, ніби оглядає кабінет — давно не білену кімнатку в самому кінці вузького, як лійка, ко­ридору. Приміщення спільного користування (воно було дуже тісним) містило лише списану шафу для архівних документів, замки якої багато разів зламували, вішак, два розхитаних стільці, робочий стіл і горщик із сумо­витим стеблом божого дерева. Невеличкий письмовий стіл з нерівними краями й облізлим лаком, якого ледь вистачало на шість довоєнних томів Словника Матиці сербської, повоєнне видання Правопису й купу свіжо­видрукуваних газетних текстів за цей тиждень.

Світло в кімнатці було слабеньким, погляд з вікна за­ступали подзьобані плечі сусіднього адміністративного будинку, тому на рум'яний окраєць сонця треба було чекати до полудня, який тут ніколи не триває довше ніж чверть години за умови, що немає хмар, а цей кінець листопада був хмарним. Напевно, саме тому юнак низь­ко схилився, майже торкаючись обличчям розгорненої книжки. Прочитавши першу сторінку, він обережно пере­горнув аркуш, але тільки пробіг поглядом по наступних рядках, а потім згорнув книжку й почав пильно вивчати палітурку із сап'яну холодного червоного відтінку, палі­турку, безумовно, занадто вишукану як на теперішні часи.

— Отже? — сказав чоловік, жодна риса обличчя якого не ворухнулася так, щоб це було варто описати.

— Отже?! — тягнув час юнак, хоча й припускав, чого від нього очікують, намагаючись забезпечити собі ще кілька митей для роздумів.

— Отже, вирішуйте, погоджуєтеся ви на це чи ні? — ледь помітно нахмурився чоловік.

— Я не впевнений… — почав Адам Лозанич, студент останнього курсу філологічного факультету спеці­альності "сербська мова та література", позаштатний кореспондент часопису "Наш край", присвяченого ту­ризму й природі. — Я не впевнений… Не знаю, що ска­зати, адже це книжка, це вже не рукопис.

— Звичайно, що не рукопис. Важливо, щоб ви дотри­мували умов. А це означає, що ви не будете залиша­ти жодних записів або інших письмових слідів, окрім тих, що стосуються предмета вашої роботи. Конфіден­ційність передбачається. Якщо ви вважаєте, що оплата недостатня, я готовий запропонувати… — довірчо на­хилився до нього чоловік.

Адам був вражений уже першою сумою, яку йому назвали. На суму, що тепер збільшили вдвічі, він міг безтурботно прожити п'ять-шість місяців, не думаючи про плату за квартиру, щоб нарешті спокійно закінчити дипломну роботу й завершити навчання. Разом з го­нораром за роботу в часописі "Наш край" цього якраз вистачало, щоб прикрити денце безгрошів'я.

— Щедро. Але моя робота має сенс лише в тому разі, якщо, як би це точніше сказати, її застосувати до рукопису. Книжка вже надрукована, справа завер­шена, і тут коректурою чи редактурою нічого особли­во не виправиш. Крім того, я не знаю, що сказав би на це автор, отой… — не міг наважитися юнак, знову розгорнувши палітурку із сап'яну, на внутрішній ти­тульній сторінці якої нависав великий напис "МОЯ СПАДЩИНА.", а дещо нижче дрібнішими літерами: "Написав і видав власним коштом пан Анастас С. Бра­ніца, літератор".

— Я впевнений, що він не матиме нічого проти, його немає в живих уже добрих п'ятдесят років, — якось на­тягнуто посміхнувся чоловік. — Наголошую, родичів у нього немає. Але, якби він їх і мав, цей примірник — приватна власність, і я вважаю, що маю право внести певні виправлення. Я міг би, якщо мені заманеться, під­креслювати рядки, писати на полях, я міг би навіть ви­рвати сторінки, які мені не подобаються. Однак я хотів би, щоб ви внесли певні невеличкі зміни за моїми вка­зівками й рекомендаціями моєї дружини. Ваш Редактор казав мені, що ви дуже старанний. Моя професія теж трохи близька до вашої, і я вважаю, що це найкраща рекомендація для людей нашого ремесла…

Адам Лозанич поклав долоні на палітурку. Коли він готувався до іспитів, коли вирішував, яку книжку з довгих списків рекомендованої літератури має насамперед прочитати, йому здавалося, що таким чином він може відчути пульс кожного тексту. Перед тим як братися до читання, він завжди застосовував цей безневинний забобон. Усупереч холодній палітурці зі шкіри, званої сап'яном, ця книжка була теплою, тремтяче живою, її прихований пульс бився під юнаковими пучками. Тепла, ніби нещодавно написана, вона не відрізнялася від недавно закінчених рукописів, ще гарячих від пись­менникових гарячкових острахів і сподівань. Можливо, ця теплота і змусила Адама наважитися.

— Гаразд, спробую! — сказав він. — Я не хотів би бра­ти на себе зобов'язань закінчити її до певного термі­ну, вона досить об'ємна, крім того, правила правопису з того часу багато разів змінювалися, пунктуація не­відповідна, ви й самі, певно, зауважили крапку після заголовка, а потім лексика — найделікатніша частина… Власне, я не зовсім зрозумів, де саме ви бажаєте, щоб я втрутився?

— Коли можете розпочати? — загадковий чоловік удав, що не почув його.

— Завтра зранку, сьогодні ввечері я надто втомлений, газетні тексти так дрібно друкують, і в них так багато помилок. Літери мигтять переді мною навіть тоді, коли я заплющую очі. Завтра я міг би почати, зранку… — го­ворив юнак непотрібно довго, ніби намагався відво­ліктися від власного питання, у що це він уплутується.

— Тоді рівно о дев'ятій. Не запізнюйтесь. Якщо я буду зайнятий, вас зустріне моя дружина, — замовник роботи підвівся і вийшов з кімнатки.

Адам Лозанич залишився сидіти, втупившись у ка­лендар, криво прибитий до внутрішнього боку щойно зачинених дверей. Пересувний квадратик обрамлював 20 листопада, понеділок. "Вас зустріне моя дружина"?! А де?! І що все це могло означати?! Невже загадковий чоловік довідався про його маленьку таємницю? Він похолов. А втім, був переконаний, що ніколи нікому про неї не розповідав. Уже рік йому інколи видавалося, що, читаючи, він зустрічає інших читачів. Лише час від часу, але дедалі чіткіше пригадував отих інших, здебіль­шого незнайомих людей, які паралельно з ним читали ту саму книжку. Певні деталі він пам'ятав так, ніби їх справді пережив. Пережив усіма чуттями. Звичайно, він нікому не відкрив цієї таємниці. Його вважали би божевільним. У найкращому разі звихнутим. Щоправда, коли починав серйозно роздумувати про ті чудернацькі речі, він і сам доходив висновку, що небезпечно балансує на межі здорового глузду. Чи це все йому ввижалося через те, що літератури було забагато, а життя замало?

І якщо він уже подумав про читання, настав час за­йнятися тим, що досі забезпечувало йому існування. Нові тексти чекали, тому він нагострив олівець і взявся до роботи, зрідка розгортаючи Правопис і томи Слов­ника. Статей було море, але роботу йому полегшив сам Відповідальний Редактор, розпорядившись звертати увагу лише на коректуру. Ба більше, про зміну порядку слів, самих слів чи даних він не смів і думати.

— Лозаничу, майте на увазі, не витрачайте даремно сил, це не ваша компетенція, — саме так, строго, ска­зав він кілька разів, не соромлячись струшувати в його присутності лупу з плечей і комірця свого синього дво­бортного піджака.

— Пане редакторе, дозвольте, але тут вкралася фак­тична помилка, я не можу допустити, щоб було вказа­но, ніби Копаоник заввишки майже дві тисячі п'ятсот метрів, якщо офіційно висота Панчичевого піка, — я по­дивився карти, — дві тисячі сімнадцять?! — спробував одного разу опиратися молодий працівник.

— Майже? Чи вам слово "майже" щось говорить?! Воно маленьке, але якраз покриває різницю. І де тут помилка? Лозаничу, ви — сербіст, щоправда, недипломо­ваний сербіст, але аж ніяк не географ. Зсуви кори Землі й далі тривають. І взагалі, чи є у вас хоч крихта націо­нальної гордості? Невже ви заокруглили б до двох ти­сяч?! Економ! Якби мене спитали, я б записав повні три тисячі! Йдіть собі й не приходьте до мене більше з отою міщанською дріб'язковістю й отою жалюгідною мало­душністю, — Редактор на мить дав спокій лупі на комірі, щоб відпустити його нетерплячим рухом руки.

"Наш край" виходив раз на п'ятнадцять днів. Обов'язком Адама Лозанича було приходити щопонеділка, передивитися статті, які надійшли від постійних кореспондентів з усіх існуючих і неіснуючих куточків країни. Замовлення, яке він мав виконати, прийшло у відповідний момент: у його розпорядженні буде цілий тиждень, щоб виконати найкраще оплачувану в його кар'єрі позаштатного коректора й редактора роботу. Можливо, саме тому хлопець не стримався, щоб не ви­правити частину передовиці святкового числа, у якій занадто захоплено перераховувалися багаті можливості для вітчизняного полювання. Він перекреслив у тексті сумнівного "північного оленя", а збоку дописав: "Не­правильно. Як відомо, у нас немає цього виду полярних тварин".

Залиште свій коментар

Наступна публікація