Ігор Штікс: Стілець Еліяху

Головний персонаж несподівано знаходить пристрасне кохання у місті, оточеному війною.

Автор роману - Ігор Штікс - народився в Сараєві, зараз мешкає в Единбурзі. Його романи "Палац у Романьї" (2000) та "Стілець Еліяху" (2006) були відзначені преміями і перекладені п‘ятнадцятьма мовами світу. Останній українською представляє Видавництво 21. З уривком ви можете ознайомитися на сайті.

Головний герой - відомий австрійський письменник - знаходить листа, якого його мати надіслала невідомому чоловікові. Так Ріхард дізнається, що той, кого він вважав своїм батьком, насправді чужа йому людина. А от його справжній батько зараз, можливо, живе у місті, де йде війна. Ріхард вирішує з'ясувати подробиці свого походження і в ролі воєнного кореспондента потрапляє в оточене ворожою армією місто.

***

Мене здивує зовсім інша думка про цю війну, яку нам повідомить Альма Філіпович і якої я спершу не зрозумів, хоча вона і справила на мене велике враження. З плином часу я все більше переконуюся, наскільки Альма, на жаль, мала рацію, тупцяючи в тому мороці, в якому раніше чи пізніше відшукалися б усі розумні пояснення того, що тут відбувається.

Альма Філіпович. Я пропускаю низку подробиць, пов'язаних із днями зйомок, які ми провели в будівлі театру. Пропускаю і поспішаю, бо мені не терпиться написати про Альму і мені більше не вдається стримувати оповідь і сповільнювати перебіг подій, наче я міг би таким чином змінити речі, наче можу собі вигадувати, що маю здатність керувати дією, як у якомусь власному романі. На жаль, тут ми маємо обернену ситуацію, бо дія – та, яка водить нашого персонажа, тобто самого письменника. У момент писання він ходить сліпий крізь неї і не може передбачити, що вона йому приготує. І коли сараєвська серія закінчиться, історія триватиме далі. Інколи йому здається, що він це все записує під примусом фабули, яка його вела, починаючи з того квітневого дня, і яка остаточно поставить крапку на своєму кінці, коли для цього настане час.

Може, після мого від'їзду з Сараєва Івор закінчив фільм і, може, одного дня наш невеличкий витвір транслюватиметься, і люди зможуть побачити, що ми цими днями робили, мій друг і я. Не знаю. Я втік занадто рано, тому не дізнався, що зробив Івор, зайнятий у ті фатальні дні монтажем на державному телебаченні. Для мене той фільм залишиться тільки шляхом, яким я дійшов до неї, прочинені двері, крізь які я ввійшов, і які згодом непомітно зачинилися. Може, нічого б не сталося, якби ми хоча б щось одне, бодай найменше, зробили по-іншому, Альма і я. Одне, бодай найменше рішення могло все змінити, і сьогодні я не сидів би тут, посеред віденського літа 1992 року, і піт не стікав би на друкарську машинку, яка є єдиним свідком болісних (ганебних?) речей, які я маю намір описати. Кажу, щось по-іншому: збіг обставин, інша пора дня, випадкова зустріч, вибух снаряда в якомусь іншому місці і в якийсь інший час, запізнення на домовлену зустріч, менше поспіху, питання, поставлене властивій людині (Симону? Про нього ще тільки збираюся написати), може, лише трішки менша сила притягання, інший колір волосся, інші руки, уникання поглядів, гірше підібрані слова, будь-що…

Нема сенсу далі робити припущення. Ми відвідали Альму у домовлений час, за день до прем'єри. На щастя, вона мешкала неподалік від нашої квартири. Ми мусили підніматися вгору з устаткуванням, уникаючи занадто відкритих місць. Нам здавалося, що з камерою в руці ми є справжньою лакоминою для якогось мотивованого снайпера. Івор мене кілька разів попередив, щоб я пильнував, що сьогодні говоритиму, аби не поводився, як він висловився, як "старий впертий баран", аби не був прикрим, як першого дня, що я покірливо пообіцяв. Він був досить збуджений, хотів, щоб усе вийшло так, як він задумав, – поставили певну кількість заготовлених запитань і дали Альмі можливість самій говорити, бо без неї, судячи з Іворових слів, ми аж ніяк не могли зняти фільму. Гаразд, кивав я головою, не знаючи вже, хто тут режисер, а хто асистент, що для нас зрештою не було важливо від самого початку. За мить до того, як ми подзвонили у двері Альминої квартири, Івор мені сказав:

– А взагалі-то, вчора вона мене про тебе питала.

– Справді? – я був здивований. – Що питала?

– Чому ти приїхав до Сараєва, звідки я тебе знаю, як і так далі…

– І? Що ти сказав?

– Що ти не маєш розумнішого заняття, ніж тинятися Сараєвом…

– Паскуднику!

– …і що робиш це, щоб писати тексти про все, що тут відбувається, щоб розбурхати світову спільноту, і тому подібне… що, хоча тебе й інколи важко витримати, все-таки віриш в те, що робиш, що ти відомий письменник…

– Добре, добре…

– Це вона вже знала.

– Серйозно?

– Хочеш вір, а хочеш ні, в домі її батьків є якась твоя книжка німецькою…

– Отже, мене в цих краях читають.

– …вона зізналася, що тебе не читала…

– На класиків ніколи не пізно, дорогий мій Іворе…

Я не встиг закінчити речення, а Івор уже подзвонив. Альма практично в ту ж мить відчинила, наче очікувала за самими дверми, тому я навіть переживав, чи вона, бува, не чула нашої розмови. Привіталася зі мною німецькою, якою розмовляла з невеличкими труднощами, а з Івором обмінялася кількома, здавалося мені, привітними словами боснійською.

Вона завела нас у вітальню. Мешкала сама у квартирі, в якій книжки змагалися з відеокасетами. Івор мені вже раніше натякнув, що її чоловік – відомий режисер Фарис Філіпович, а невдовзі нам і Альма підтвердить, що війна розлучила її з чоловіком, який на початку року поїхав на стипендію у Берлін. "Good timing!" – вигукнув я. "Як для кого", – відповіла вона холодно. Хоча, відколи вибухнула війна, чоловік постійно кличе її приєднатися до нього, вона відмовляється їхати. Чому? Тому що в такий момент не від'їжджають, вірила вона. Я не міг стриматися і сказав, що інколи загальна суспільна чи політична ситуація дає людям добре алібі, або певним чином поєднується з якимись рішеннями зовсім особистого характеру. Івор пронизливо поглянув на мене.

– Ви говорите про себе, пане Ріхтере? – запитала вона.

– Не обов'язково.

– Щоб людина зрештою реалізувала ті приватні рішення, про які ви говорите, вочевидь, не потрібно залишатися в місті під бомбами, хіба ні?

– Не обов'язково, – відповів я, і ми вперше один одному всміхнулися трохи прихильніше. Івор полегшено відітхнув.

З Альминої квартири відкривався прекрасний вигляд на стару частину міста і високу гору над ним, але вона нас одразу ж попередила, щоб ми з обачності не підходили до вікон. Провела нас по-сучасному облаштованою і просторою квартирою. В руках ми тримали напої, Івор жартував, я спостерігав за ними, розглядаючи речі у квартирі. Її сміх, темне волосся, забране у хвіст, тонке тіло, затягнуте в джинси, літня сорочка, домашня розслабленість, гарної форми груди, макіяж, імовірно, накладений нашвидкуруч, дорогі парфуми, босі ноги на темно-коричневому паркеті… скільки ж років та дівчина може мати, питав себе я, без сумніву, я міг би бути її батьком… я почуваюся таким старим тут, поруч з ними…

– Звідки ви хочете почати, пане Ріхтере? – почув я її запитання наче здалека, мовби видужую від тимчасової глухоти. – Пане Ріхтере? Ви з нами? Пане Ріхтере?

В якусь мить мені здалося, що мені знову крутиться голова, я також подумав, із соромом, що занадто пильно її розглядав, що це помилковий крок, що вона відчула і що зрештою я все менше контролюю враження, яке на мене справляє шарм молодих жінок (скільки вона може мати років, знову питав я себе, висновуючи, що вона не може мати більше тридцяти), а це неспростовний доказ зникнення навіть тих останніх атомів молодості у нас, спаду зосередженості, нудного старіння і, відповідно до цього, болючої відмови від ілюзії, що їх можливо звабити.

– Ріхарде? – тепер це вже був голос Івора.

– Прошу, друже? – отямився я. – Вибачте. Я цілком і повністю з вами. Просто й сам роздумував, звідки почати,

тому відлетів трохи далі. Пані Філіпович…

– Називайте мене Альмою, пане Ріхарде.

– Називайте мене Ріхардом, Альмо. З тим "пане", не знаю, ви дивним чином сприяєте тому, що я почуваюся старим, наче я друг вашого батька по суботніх шахах.

– Неможливо. Мій тато значно старший за вас, тому до вас я в найгіршому випадку можу ставитися як до дещо старшого пана. А в шахи, взагалі-то, він грає по неділях.

– Ви мене потішили, Альмо, справді. Я це ціную. А що ви скажете на те, щоб ми облишили мої роки, які, на жаль, могли би перевищити суму ваших з Івором років?

– Не перебільшуй і не жалійся постійно власне як якийсь стариган, – крикнув Івор, а тоді обернувся до Альми. – Він намагається видаватися невиннішим, ніж є насправді. Не вір йому. – Альма засміялася.

– Але не будемо зволікати, що скажете на те, щоб сісти тут, у вашій вітальні, і розповісти нам про себе.

– Може, і на тахту лягти? – запитала Альма.

– Якщо буде потрібно, мусимо вас попросити, щоб винам розповіли щось про стосунки з батьком. Усе для фільму. Зрештою, ви такі теми любите, той homo faber тощо, тому мені це здавалося навіть підозрілим. Звичайно, суто для фільму.

– Гаразд, докторе, – вона добре сприйняла мої жарти. Це мене підбадьорило. – До речі, ця роль вам значно більше пасує, ніж роль судді, яку ви, очевидно, часто граєте. Але від того ви все одно не можете втекти, чи не так?

Суддя? Альма була першою людиною в Сараєві, яка згадала значення мого прізвища, тобто прізвища, яке мені подарував Гейнріх. (Пізніше ним жонглюватиме й мій дивакуватий сараєвський приятель Симон, з яким я от-от познайомлюся, а вік якого, як мені здавалося, перевищує суму всіх наших років. Скільки йому могло бути років: такий мудрий, посічений зморшками, ранами і, здавалося мені, незнищенний. Симон суддя! Справжній суддя у цій історії!) Альма мені тоді вперше після довгого періоду, протягом якого я відмовлявся серйозно думати про своє велике відкриття, нагадала про маминого листа, про Якоба, про причини, через які я тут, про непередбачувану подорож, в яку мене спорядило моє віденське рішення. І раптом те, що я перебуваю в її квартирі, з Івором, що я взагалі в Сараєві, на війні, в облозі, видалося мені вкрай дивним. Насправді я сам собі дивувався і, очевидно, знову занурився в думки, бо наступне, що я побачив, було Альмине стурбоване обличчя. Вона перепрошувала…

– Вибачте, все гаразд? Я сказала щось не те? Мені справді шкода…

Здавалося, що вона справді перелякалася, чи не образила мене, бува, своїм незлобивим жартом. Зненацька вона втратила всю твердість. Вона мені здалася напрочуд привабливою, а також чутливішою і ближчою… Вперше я це усвідомив, може, саме в момент, коли вона свою шовковисту руку поклала на моє плече, а я здригнувся, наче збуджений підліток:

– Справді все гаразд? Ви себе добре почуваєте, Ріхарде?

– Думаю, я просто втомлений, Альмо, – повернувся я до розмови, вирішивши силоміць спинити хід своїх розбурханих думок і зібратися, тому плеснув у долоні. – Берімося до роботи! Вже!

Альма сиділа перед камерою і говорила по-боснійськи. Так ми домовилися. Івор мені перекладав. Вона досить добре розуміла німецьку, тому він не мусив перекладати і в зворотному напрямку. Я розглядав її, не соромлячись, налаштовуючи об'єктив, а до мене долинали Іворові слова. Говорила про те, як живе сама в оточеному місті, як щодня збирається на роботу, як репетирує ролі, інколи у підвалі, переповненому сусідами, вночі зі свічками, говорила про вулиці, якими щоденно проходить, про події, свідком яких є, про обмежене щодення, про здатність до звикання. Альма говорила, а груди її, як у дитини, піднімалися кожного разу, коли вона починала речення, обличчя набувало червонуватої барви; її руки супроводжували кожне її промовлене слово, і я міг здогадуватися про зміст лише за їхніми рухами. Частиною її воєнних обов'язків є турбота про старого батька, до якого вона дуже прив'язана. Це не дивує, бо мати її померла кілька років тому, і зараз тільки вони залишились один в одного. Вона народилася, коли батько вже був у досить солідному віці. Він у дуже добрій формі, хоча йому вже майже вісімдесят років, і багато читає, як вона зауважує, зокрема, німецькою. Навчався у Граці, ще до війни. Їй шкода, що він переживає й цю війну, після того як йому ледь вдалося залишитися живим у тій попередній, під час якої він навіть був у концтаборі.

Альма має чорну кішку, яка називається Калі, але її чорна шерсть чи ім'я не приносять нещастя, як того побоювалися деякі сусіди в будинку, трохи ознайомлені з індійською міфологією. Ми дозволили, щоб кішка сиділа в неї на колінах і вертілася перед камерою. Перед кожним бомбардуванням Калі першою біжить у підвал і там чекає свою власницю і решту мешканців будинку. Ми всі сміємося з кішки, яка байдуже витріщається в об'єктив, а тоді обертає голову до вікна, наче прислухається, що в цей момент готує ворожа артилерія. А тоді жартуємо, доки камера й далі працює. Івор, може, дивиться сьогодні всі ті кадри і чує наші голоси і сміх. Без сумніву, питає себе, що зі мною сталося, через що я поїхав, що я взагалі за людина. Одного дня він мені вибачить, сподіваюся. Однозначно, раніше, ніж Альма.

Потім вона розповідала про проекти театру. Про своє акторство, про ролі, які готує, книжки, які читає. Наприкінці зйомки я запитав її те, що мене цікавило від самого початку і відповідь на що не міг знайти:

– Чому ви вирішили інсценізувати і поставити на сцені, в оточеному Сараєві, Фрішів роман "Homo Фабер"? Чому саме той твір? Зв'язок з цією ситуацією не зовсім очевидний.

Альма знову глибоко вдихнула перед тим, як почати свій монолог, а її слова й досі відлунюють мені у вухах, тепер значно зрозуміліші, ніж тоді.

Залиште свій коментар

Наступна публікація