Останні

Більше новин

Популярні

Більше новин

Коментують

Більше новин
Історія одного з найвідоміших живописців довоєнної Японії у романі "Художник хиткого світу" Ішіґуро Кадзуо. Уривок

Переклад здійснила Савчинська Тетяна, а дизайн обкладинки Йориш Оксана.

У лютому в українському перекладі вийде роман "Художник хиткого світу" Ішіґуро Кадзуо, повідомляє пресслужба "Видавництва Старого Лева". 

За сюжетом Друга світова війна забрала у славетного художника Оно Масудзі сина і дружину. Митець постарів і вже не малює. Він, мов привид, блукає "кварталами насолоди" своєї молодості, де вже немає гейш і не чути натхненних голосів його учнів. Оно заново проживає свою особисту, часом суперечливу історію.

Єдине, що залишилося Оно зараз, — видати заміж дочку, але задля цього він мусить зректися минулого, в якому так важко зрозуміти, де межа між зрадою та відданістю і наскільки велика відповідальність митця перед викликами історії. Та чи можливо переосмислити спогади і через забуття віднайти щастя? Чи корегує час "правильність" вчинків та дій і чи може перетворити праведника на зрадника, коли хиткий світ навколо змінюється і змінюються його ідеали?

Художник хиткого світу, ВСЛ, лютий 2020
starylev.com.ua

Уривок

*** 
Квітень 1949 року

[…] Гадаю, варто згадати, що після війни я бачився зі своїм колишнім протеже, Куродою, лише раз. Випадково зустрів його одного дощового ранку в перший рік окупації — ще до того, як "Міґі-Хідарі" й інші будівлі у кварталі знесли. Того дня я кудись собі йшов, пробираючись крізь румовище, що лишилося від нашого кварталу насолоди, і розглядаючи з-під парасольки скелетні останки цього району. Пригадую, того дня там тинялося безліч робітників, отож попервах я навіть не звернув уваги на людину, яка стояла і дивилася на одну з випалених будівель. І лиш проходячи мимо, помітив, що ця людина обернулася й дивиться на мене. Я зупинився й роззирнувся, а відтак вдивився крізь краплі дощу, які стікали з моєї парасолі, і з неабияким здивуванням розгледів, що це Курода дивиться в мій бік порожнім поглядом.
Він стояв під парасолькою, без капелюха і в темному плащі.

Обвуглені будівлі позаду нього стікали водою, а з уламка якоїсь ринви неподалік від нього шумно струмував цілий потік дощової води. Пригадую, як між нами проїхала вантажівка, в якій була сила-силенна будівельників. І я помітив, що одна зі спиць на Куродовій парасолі зламалася, й вода з неї збігала вниз і розхлюпувалася просто біля його ноги.

Куродове лице, досить круглясте до війни, тепер запало, вилиці випнулися, а біля підборіддя і горла з’явилося щось схоже на грубі лінії. І я подумав, прикипівши до місця: "Курода вже немолодий".

Він злегка ворухнув головою. Не певен, чи це був початок поклону, чи він просто намагався сховатися від цівки води, що стікала з його зламаної парасолі. Відтак він повернувся й пішов геть.

Зрештою, я не мав наміру розповідати тут про Куроду. Насправді я б узагалі про нього не думав, якби його ім’я несподівано не спливло минулого місяця під час випадкової зустрічі у трамваї з доктором Сайто.

Це сталося того пообіддя, коли я нарешті повів Ічіро подивитися той фільм про чудовисько — той самий, на який ми не пішли напередодні через упертість Норіко. Ми з онуком вирушили на фільм лише вдвох, позаяк Норіко відмовилася до нас приєднатися, а Сецуко знову захотіла залишитися вдома. Норіко, звісно ж, повелася геть по-дитячому, але Ічіро витлумачив поведінку жінок по-своєму. Коли того дня ми сіли обідати, він знай повторював:

— Тітка Норіко і мама на кіно не підуть. Воно занадто страшне для жінок. Вони перелякаються до смерті, правда, Оджі?
— Гадаю, що так, Ічіро.
— Вони надто злякаються. Тітко Норіко, цей фільм для тебе застрашний, правда?
— О, так, — з наляканою гримасою відповіла Норіко.
— Навіть Оджі страшно. Поглянь, бачиш, навіть Оджі боїться.
І він чоловік.

Того пообіддя, коли я стояв у кінці передпокою, чекаючи, поки ми нарешті підемо, то побачив дивну сцену, що розгорталася між Ічіро та його матір’ю. Поки Сецуко зав’язувала моєму онукові сандалі, він безнастанно намагався щось їй сказати. Але щоразу, коли Сецуко казала: "Що-що, Ічіро, я не почула?" — він кидав на неї гнівний погляд, а відтак зиркав на мене, щоби подивитися, чи я почув. Зрештою, зашнурувавши сандалі, Сецуко нагнулася, й Ічіро зміг прошепотіти щось їй на вухо. Вона кивнула головою й зникла в глибині дому, а за хвилю повернулася, тримаючи в руках складений плащ, який і подала Ічіро.

— Навряд чи йтиме дощ, — зауважив я, визирнувши за вхідні двері. І справді, днина була погожа.
— Байдуже, — відповіла Сецуко. — Ічіро все ж хоче взяти з собою плаща.

Мене спантеличила онукова настійливість. А коли ми вже вийшли на сонце і почали спускатися з пагорба до трамвайної зупинки, я помітив, що в його поведінці з’явилася неабияка чванливість — неначе плащ, який він ніс, звісивши через руку, миттєво перетворив його на когось штибу Гамфрі Боґарта, — і вирішив, що це він наслідує котрогось із героїв своїх коміксів.

Здається, ми вже майже спустилися з пагорба, аж Ічіро голосно заявив:
— Оджі, ти колись був відомим художником.
— Гадаю, що так, Ічіро.
— Я сказав тітці Норіко показати мені картини Оджі. Але вона відмовилася.
— Гм-м. Зараз вони всі заховані.
— Тітка Норіко неслухняна, правда, Оджі? Я сказав їй показати мені картини Оджі. Чому вона не хоче мені їх показувати?
Я засміявся й відповів:
— Не знаю, Ічіро. Може, вона просто була заклопотана чимсь іншим.
— Вона неслухняна.
Я знову засміявся й сказав:
— Може, й так, Ічіро.

Від нашого дому до трамвайної зупинки десять хвилин пішки; вниз із пагорба до річки, трохи вздовж нової бетонної набережної, і там північна трамвайна лінія пересікає дорогу якраз за місцем, де саме будується новий житловий квартал. Того сонячного пообіддя минулого місяця ми з онуком сіли там на трамвай, щоб доїхати до центру міста, і по дорозі випадково зустрілися з доктором Сайто.

Я щойно зрозумів, що досі майже нічого не розповів про сім’ю Сайто, з якою в нас тривають домóвини щодо шлюбу їхнього старшого сина і Норіко. Сім’я Сайто дуже відрізняється від сім’ї Міяке, з якою в нас були домóвини минулого року. Сім’я Міяке, звісно, були цілком порядні люди, та, правду кажучи, їх не назвеш авторитетними, а от сім’я Сайто, без перебільшення, саме такі. Насправді, хоч ми з доктором Сайто перед цим і не були добре знайомі, я завжди знав про його діяльність у світі мистецтва, і роками за кожної випадкової зустрічі ми обмінювалися ввічливими привітаннями, наче підтверджуючи, що добре знаємо про високу репутацію один одного. Але минулого місяця, коли ми випадково зустрілися, обставини вже були геть інші.

У трамваї зазвичай стає велелюдно, лише коли він переїжджає через річку сталевим мостом навпроти станції Танібаші, отож доктор Сайто, зайшовши на наступній зупинці після нас, зміг спокійно сісти на вільне місце біля мене.

Природно, що наша розмова починалася трохи ніяково; адже домóвини були на ранньому, делікатному етапі, поки що не пасувало відкрито говорити на цю тему; та водночас було б абсурдно поводитися так, ніби ніяких домóвин немає. Зрештою, ми обидва похвалили чесноти "нашого спільного друга, пана Кьо" — посередника в перемовинах — і доктор Сайто з усмішкою сказав: "Сподіватимемося, що завдяки його зусиллям вже незабаром ми зустрінемося знову".

Більше ми і словом не обмовилися на цю тему. Я не міг не помітити, як сильно відрізнялася впевнена поведінка доктора Сайто за цієї дещо ніякової ситуації від нервової, незграбної манери, властивої сім’ї Міяке від початку і до самого кінця торішніх домóвин. Хай би чим це закінчилося, маючи справу з такими людьми, як сім’я Сайто, почуваєшся значно спокійнішим.

Отож ми бесідували здебільшого про всілякі дрібниці. Доктор Сайто має привітний і добродушний характер, і коли він нагнувся до Ічіро, щоб запитати, чи йому подобається в нас гостювати і який фільм ми збираємося подивитися, мій онук відповідав йому дуже охоче.

— Хороший хлопчина, — схвально мовив мені доктор Сайто.
І майже перед його зупинкою — він уже навіть надів капелюха — доктор Сайто сказав:
— У нас із вами є ще один спільний знайомий. Такий собі пан Курода.

Я дещо спантеличено глянув на нього.
— Пан Курода, — повторив я. — А, ясна річ, цей той самий джентльмен, який колись у мене навчався.
— Саме так. Недавно я випадково з ним зустрівся, й під час розмови він згадав ваше ім’я.
— Справді? Я вже давно його не бачив. Востаннє ми зустрічалися ще до війни. І як тепер поживає пан Курода? Що робить?
— Як я знаю, він от-от має почати працювати в новому коледжі Уемачі, викладатиме там живопис. Я власне так з ним і зустрівся.
Керівництво коледжу люб’язно попросило мене долучитися до комісії з призначення на посади.

— О, то ви з паном Куродою не дуже добре знайомі.
— Ні, не дуже. Але, сподіваюся, в майбутньому ми з ним бачитимемося частіше.
— Справді? — відповів я. — Отже, пан Курода досі мене пам’ятає. Дуже люб’язно з його боку.
— Авжеж. Він згадав ваше ім’я, коли ми з ним дещо обговорювали. Я тоді не мав можливості як слід з ним поспілкуватися. Але якщо знову з ним перетнуся, то скажу, що бачив вас.
— Так, неодмінно скажіть.

Трамвай саме їхав сталевим мостом, і колеса голосно забрязкотіли. Ічіро, стоячи на колінах на сидінні, щоб дивитися у вікно, раптом показав на щось у воді. Доктор Сайто повернувся до нього, щоб подивитися, обмінявся ще кількома словами з Ічіро і підвівся, бо вже наближалася його зупинка. На прощання він іще раз натякнув на "старання пана Кьо", вклонився й пішов до виходу.

Як і завжди, на зупинці за мостом зайшло багато людей, і далі ми їхали вже не з таким комфортом. Коли вийшли з трамвая відразу навпроти кінотеатру, я відразу ж побачив афішу з чудовиськом, що висіла просто біля входу. Мушу визнати, два дні тому моєму онукові вдалося намалювати дуже схоже чудовисько, хоча на оригінальному зображенні не було полум’я; в пам’яті Ічіро закарбувалися просто ударні лінії — схожі на блискавки, — які художник намалював, щоб наголосити на лютості величезної ящірки.

Ічіро підійшов до афіші й голосно розреготався.
— Одразу видно, що це чудовисько несправжнє, — сказав він, показуючи на нього пальцем. — Та це ж кожен зрозуміє. Воно несправжнє, — і він знову засміявся.
— Ічіро, прошу тебе, не смійся так голосно. Всі на тебе дивляться.
— Але як тут не сміятися? Чудовисько таке несправжнє. Кого можна таким налякати? Вже аж коли ми посідали на свої місця й фільм розпочався, я нарешті зрозумів, навіщо Ічіро насправді взяв із собою плащ. Через десять хвилин після початку фільму ми почули зловісну музику і на екрані з’явилася темна печера, оповита імлою. Ічіро прошепотів мені на вухо:
— Оце занудство. Скажеш мені, коли почне відбуватися щось цікаве?

Мовивши це, він накинув плащ собі на голову. За якусь хвилю залунало ревище, і з печери показалася гігантська ящірка. Рука Ічіро міцно вчепилася в мою руку, і я, глянувши на нього, помітив, що іншою рукою він щосили притримує плащ, щоб той не зліз йому з очей.
Упродовж майже всього фільму Ічіро так і просидів під плащем. Час від часу він трусив мене за руку і запитував із-під плаща:
— Ще не стало цікавіше? — і мені доводилося пошепки описувати йому, що відбувалося на екрані, і тоді в складках плаща з’являлася маленька щілинка. Та не минало й декількох хвилин — за найменшого натяку, що чудовисько от-от покажеться знову, — як щілина закривалася, й Ічіро заявляв: — Оце занудство. Не забудь сказати мені, коли стане цікавіше.

Утім, коли ми прийшли додому, Ічіро розповідав про фільм з неабияким ентузіазмом:
— Найкращий фільм, який мені доводилося бачити, — знай повторював він, а коли ми сіли вечеряти, переповідав нам свою версію сюжету. — Тітко Норіко, розказати тобі, що сталося далі? Буде дуже-дуже страшно. Розказати тобі?
— Ічіро, я вже така перелякана, що мені шматок у горло не лізе, — відповіла Норіко.
— Попереджаю, далі буде ще страшніше. Розказати тобі?
— Ой, Ічіро, я навіть не знаю. Ти вже і так налякав мене до смерті.

Я не збирався заводити за вечерею серйозної розмови й розповідати про нашу зустріч із доктором Сайто, хоча не згадати про неї, переповідаючи події того дня, теж не міг. Отож, коли Ічіро на хвильку замовкнув, я сказав:
— До речі, в трамваї ми зустрілися з доктором Сайто. Він їхав у місто на якусь зустріч.
Обидві мої доньки відразу ж перестали жувати і здивовано подивилися на мене.

— Жодних важливих справ ми не обговорювали, — всміхнувшись, додав я. — Справді. Ми лишень обмінялися люб’язностями, от і все.
Скидалося на те, що моїх доньок ці слова не переконали, проте вони знову взялися до їжі. Норіко зиркнула на свою старшу сестру, і Сецуко запитала:
— У доктора Сайто все гаразд?
— Схоже на те.
Якийсь час ми вечеряли мовчки. Здається, Ічіро знову почав розповідати про фільм. Хай там як, а вже під кінець вечері я сказав:
— Дивна річ: виявляється, доктор Сайто днями зустрівся з моїм колишнім учнем, з Куродою, якщо точніше. Схоже на те, що Курода має обійняти одну з посад у новому коледжі.

Я підняв очі й побачив, що мої доньки знову перестали їсти.
Було ясно, що вони щойно знову обмінялися поглядами, і я знову — вкотре за останній місяць — чітко відчув, що перед цим вони мене обговорювали.

Пізніше того самого вечора ми з доньками знову сиділи коло столу, читаючи газети і журнали, аж раптом почули глухий ритмічний звук, що долинав із глибини дому. Норіко стривожено підняла очі, але Сецуко сказала:
— Це просто Ічіро. Він так робить, коли не може заснути.
— Бідний Ічіро, — відповіла Норіко. — Мабуть, йому сняться кошмари про те чудовисько. Батько утнув злу витівку, повівши його на такий фільм.
— Дурниці, — відповів я. — Фільм йому сподобався.
— Мені здається, що батько сам хотів подивитися цей фільм, — усміхнулася Норіко, дивлячись на сестру. — Бідолашний Ічіро. Мусив терпіти, що його потягнули на такий огидний фільм.

Сецуко ніяково подивилися на мене.
— Дуже люб’язно було з батькового боку повести Ічіро в кіно, — прошепотіла вона.
— Але тепер він не може заснути, — відповіла Норіко. — Вести дитину на такий фільм — цілковите безглуздя. Ні, Сецуко, ти лишайся тут, а я піду.
Сецуко провела поглядом сестру, коли та виходила з кімнати, а тоді сказала:
— Норіко вміє чудово поводитися з дітьми. Ічіро сумуватиме за нею, коли ми поїдемо додому.
— Так, справді.
— У неї завжди був підхід до дітей. Пам’ятаєш, батьку, як вона бавилася з дітьми Кіношіта?
— Так, пам’ятаю, — відповів я й засміявся. А потім додав: —
Хлопці Кіношіта вже занадто дорослі, щоб мати бажання сюди приходити.
— У неї завжди був підхід до дітей, — повторила Сецуко. — Так прикро, що вона вже в такому віці, а й досі незаміжня.
— Авжеж. На жаль, війна внесла корективи в її життя.
Ще якийсь час ми продовжували читати, а відтак Сецуко сказала:
— Це ж треба, щоб ти сьогодні в трамваї зустрівся з доктором Сайто. Судячи з твоїх слів, він поважна людина.
— Так і є. І, як усі вважають, його син цілком достойний батька.
— Справді? — замислено перепитала Сецуко.
Упродовж іще декількох хвилин ми продовжували читати. Потім моя донька знов урвала мовчанку.
— А доктор Сайто знає пана Куроду?
— Лише побіжно, — відповів я, не відриваючи очей від газети. — Здається, їм і раніше випадало зустрічатися.
— Цікаво, як тепер поживає пан Курода. Пам’ятаю, як він колись часто сюди приходив, і ви обидва годинами розмовляли у вітальні.
— Поняття не маю, як тепер живеться Куроді.
— Пробач, але, може, було б мудро, якби батько найближчим часом вирішив навідати пана Куроду.
— Навідати його?
— Так, пана Куроду. І, можливо, інших таких знайомих із минулого.
— Сецуко, я щось не до кінця розумію, що ти хочеш сказати.
— Вибач, я просто хотіла сказати, що, може, в батька виникне бажання поспілкуватися з деякими колишніми знайомими. Тобто ще до того, як із ними поспілкується детектив сім’ї Сайто. Зрештою, ми ж не хочемо, щоб виникли якісь зайві непорозуміння.
— Ні, не хочемо, — відповів я й знову взявся читати газету.
Наскільки я пам’ятаю, того вечора ми більше не поверталися до обговорення цього питання. І до самого свого від’їзду Сецуко так ні разу і не підняла цієї теми. […].

Нагадаємо, українською вийде збірка оповідань "Музичні ноктюрни" легендарного письменника Кадзуо Ішіґуро. 

Залиште свій коментар

Вибір редакції