Останні

Більше новин

Популярні

Більше новин

Коментують

Більше новин
Кейтлін Аліфіренка, Мартін Ґанда: Я завжди писатиму у відповідь

Історія, заснована на реальних подіях, стала бестселером The New York Times та Amazon.com.

Роман, що вийшов у видавництві # книголав, засновано на реальних подіях ‒ історії дружби американської дівчинки та африканського хлопчика. Їх познайомить випадок, що змінить долі підлітків. Книжка стала бестселером The New York Times та Amazon.com.

Усе почалося з домашнього завдання: вчителька попросила Кейтлін та її однокласників знайти друзів за листуванням з інших країн. Більшість обрали Європу, а Кейтлін написала до екзотичної африканської країні, про яку нічого не знала. Її лист одержав Мартін із Зімбабве. Підлітки шість років листувалися через океан. Підтримуючи одне одного в біді та в радості, вони стали найкращими друзями. У книжці Кейтлін і Мартін діляться спогадами про спільне дорослішання й про те, як цей досвід змінив їхні життя.

Із уривокм можна ознайомитися на сайті:

Квітень 1998 року

Мартін

Мені завжди хотілося побачити американський долар. Люди часто казали, що в Америці гроші ростуть на деревах. Побачивши хрустку зелену купюру всередині листа від Кейтлін, я подумав, що, мабуть, так і є. Вона виглядала такою новою, такою сповненою надії, як листочок навесні. Щойно я поклав її на ліжко, як у будинок увійшов Нейшн. — Ого! — вигукнув він. — Де ти це взяв? — Кейтлін надіслала, — відказав я. Ми обоє схилилися над купюрою, щоби краще її роздивитися: вона була більша за наш зімбабвійський долар — втім, їх ми теж бачили рідко. Наші батьки користувалися переважно монетами. — Як думаєш, яка його вартість? — запитав я. Нейшн знизав плечима. Ми обидва знали, що він вартував значно більше, ніж зімбабвійський долар, особливо в умовах інфляції, яка щодня зростала. Раптом кімнату наповнило сонячне світло. Я обернувся й побачив у дверях невеличкий силует мами. — Чого це ви тут стовбичите? — запитала вона. — Батько скоро прийде додому!

— Ма’, — сказав я, простягаючи їй долара. — Кейтлін надіслала мені ще один подарунок. Очі мами стали величезні, наче в дитини, яка побачила слона. — Нащо вона його прислала? — запитала вона, однак її слова прозвучали наче звинувачення. Її запитання мене налякало — я раптом захвилювався, чи не було моє прохання про долар недоречним. Щиро кажучи, мені просто було цікаво. Ми розказували одне одному про наші національні культури, але з виразу маминого обличчя я зрозумів, що попросив забагато. — Я попросив її надіслати, — відповів я. — Не думав, що це так серйозно. — Ну, ще й як серйозно! — мовила вона, все ще суворим голосом. — Напевно, твоя подруга дуже багата. Збережи ці гроші, Мартіне. Коли того вечора я показав купюру батькові, його обличчя засяяло. — Вона справжня, — сказав він. — Скільки вона вартує? — запитав Нейшн. Батько похитав головою. — Візьму її завтра на роботу, спитаю в боса, — сказав він. — Він точно знає. Мама здригнулася. — Гляди, принеси її назад, — сказала вона. — Це Мартінові гроші. Батько обернувся до мене й підморгнув. — Ох уже ця мама, завжди вона хвилюється. Наступного вечора батько прийшов радісніший, ніж я його бачив упродовж багатьох місяців.

— Твоя подруга надіслала тобі дуже щедрий подарунок, — пояснив він. — Можливо, він вартий двадцяти зімбабвійських доларів. Я був шокований. Мені це здавалося завеликою відповідальністю, тож я попросив маму заховати купюру в надійному місці, доки не придумаю, що з нею робити. Той долар протримався два тижні. На той час ми вже багато днів їли саму садзу — без квасолі й навіть капусти.

І мелена кукурудза закінчувалася. Я бачив, який тягар опинився на плечах мами. Щоранку вона готувала каструлю каші й ми з’їдали все до крихти. Вечорами наші порції були менші, ніж зазвичай. Сімба скаржився, що не наїдався. — Ма’, — сказав я одного дня, коли в животі бурчало від голоду. — Давай витратимо гроші Кейтлін на харчі. Вона похитала головою. — Це на твоє майбутнє, Мартіне. — Наше майбутнє зараз, — відповів я. Вона неохоче погодилася, а тоді залізла на ліжко й дістала з коробочки долар. Ми пішли на пошту, щоби його обміняти. Працівниці навіть не знадобилося перевіряти таблиці чи брати калькулятор. — Один американський долар — це двадцять чотири зімбабвійських, — сказала вона. Мама виглядала такою ж здивованою, як почувався я. Моє серце загупотіло. Я кивнув їй, і вона обміняла долар. Ми відразу ж пішли на ринок і купили харчів на два тижні. Того вечора з садзою ми їли і квасолю, і капусту.

А наступного ранку — хліб і чай, вперше за багато місяців.

У Зімбабве був квітень, але ця смачна їжа створила нам різдвяний настрій — все завдяки моїй новій подрузі з Америки.

Наступного вечора, з повним шлунком, я написав Кейтлін листа. Подякував їй за дуже щедрий подарунок і пообіцяв, що скоро надішлю їй щось у відповідь. Я думав надіслати їй зімбабвійський долар, але знав, що на нього можна купити цілу денну порцію меленої кукурудзи на садзу. Тож натомість дав єдину обіцянку, яку міг дотримати: що завжди писатиму їй у відповідь, хай там що.

Залиште свій коментар

Вибір редакції