Останні

Більше новин

Популярні

Більше новин

Коментують

Більше новин
Костянтин Чабала: Вовче

Книжка про війну і про людей, які з нею стикнулися.

Ветеран АТО Костянтин Чабала написав свою першу книгу "Вовче" (видавництво "Діпа"), в яку входить однойменна повість та оповідання. Її головний герой - солдат піхоти.

Із уривком можна ознайомитися на сайті:

Додому

Потяг «Війна—Дім». Скільки разів уже ним їхав… Чотири? П’ять? І не згадає.

Змінювалися місця відправлення, але всі вони були на тій території, що називається «Зона проведення АТО». А дім…

Справжній дім там, де знаходився його баул. І є ще «дім» — місце, де (він знав) його чекала «сім’я».

Зараз сім’я — це люди, чиї баули знаходилися поруч. З ними він їв, спав, ходив у караули. З ними він вбивав і ризикував бути вбитим.

А та, інша сім’я… Вони стали просто голосами з мобільного. І він їхав до них. «Додому, до сім’ї». Цього разу (сподівався) — надовго. Так, щоб встигнути згадати — як це, коли ти приходиш увечері і відчиняєш своїм ключем двері своєї квартири. Підходить дружина, вибігають із кімнати діти. Обоє. Тетянка і Кирюшка. Обіймаєш, цілуєш. На столі вже чекає вечеря — улюблені борщик та олів’є. Миєш руки теплою водою з-під крана. Ідеш на кухню, під час ремонту якої мало не розлучилися ко-
лись. Довкола тебе — щебет домашніх. Розповідаєш про свій день, слухаєш.

Увесь цей час у телефонних розмовах він обмежувався необхідним мінімумом. «Живий, здоровий, усе в порядку. Поїв і в шапці. Хлопці? Теж у всіх усе добре. Цілую — люблю — бувайте…».

Бо що міг розказати? З чого сьогодні сміялися з хлопцями? Оце, наприклад:
— База, база, я — Кобра, прийом.
— На прийомі.
— Двісті вправо, сто далі.
— Прийняв, спостерігай.
— База, я — Кобра. Чітко в ціль. Бачу займання, там почався шухер. Я попрацюю?
— Так, Кобра, працюй. Нормально горить?
— Ага, прекрасно. Ще пару хвилин — і можна телефонувати пожежним на тому боці — хай виїжджають.
— Кобра, я — база, що там у тебе?
— У мене — чотири-п’ять-нуль. Ви пожежних викликали? То ще й швидку туди до купи — у них там мінус два.
— Ти там що, тир собі влаштував?
— Ага, прикольно ж: вони так підсвічуються — спробуй тут втриматися.
— База, я — Кобра, у них мінус три. Роботу закінчив — ховаюся в нору, бо тут трошки шумно стає.
— Давай, відпочивай, красавчик! Завтра прийдеш — я тобі премію видам.
— Сто мільйонів доларів?
— Нє, краще — жменю золотих.
— Клас! Сєпари — чули? У нас тепер премія золотом!

І ти такий увесь щасливий, бо все вийшло, бо сьогодні «був ефективним» (то ще з довоєнних тренінгів пам’яталося — треба «бути ефективним»). А завтра можна буде ще й цукерок на базі на брати (якщо залишаться).

вовче

Як таке можна розказати отій своїй «телефонній сім’ї»? У кращому випадку — не зрозуміють… От обживеться трошки — можна буде розповідати про смішних котиків, про комп, що невчасно виключився, з’ївши півгодинну роботу, тощо…

Везе, везе потяг. Навкруги люди. Поглядають на бородатого дядька у військовому з пустими очима, який під час зупинки на пероні прикурює одна від одної вже третю цигарку. Їм цікаво. Їм лячно. Їм… Ай, пусте. Нехай собі дивляться, як на прибуль-
ця. Бо він і є таким. Сам себе тут таким відчуває. От приїде додому — спершу форму скине. Випере і заховає десь так, щоб якомога рідше на очі потрапляла.

Не зрозуміти тих, хто «у миру» в камуфляжі ходить (якщо не військовий, звісно). Від кого той камуфляж у мирному місті? На переході від машин маскуватися? Чи щоб можна було в кущах непомітно пляшку випити?

От тактичний одяг — інша справа. Оцінив за війну й накладні кишені на стегнах, і матеріал софтшелівський. Та й берці — кльова штука. До війни все ніяк у гардероб не вписувалися. А тут — подобаються. Та й звик за два роки. Мабуть, буде й надалі в них. Зручно. От злива пройшла, наприклад. Усі калюжі обходять, а тобі й байдуже — іди собі, поки через край не почне набиратися.

— Вибачте, будь ласка…

Дівчинка, років дванадцяти. Платтячко, косички. На дочку схожа чимось.
— Так, слухаю.
— Дядю, а ви з війни їдете?..
Він роззирнувся по перону — чия дівчинка? Скоріше за все, вона з отією жіночкою, що на неї
дивиться. Бабуся, мабуть.
— Тебе як звуть?
— Катя.
— Так, Катюшко, з війни їду.
— А у вас дружина теж військова?
— Ні, — посміхається, — у мене дружина не військова.
— А в мене і тато, і мама військові, от!
— Ого! Мама, мабуть, лікар?
— Ні, мама — снайпер. І тато — снайпер. Тільки…
Заплакала. Розвернулася, побігла до бабусі. Він слідом:
— Вибачте, просто ваша Катя мені розповідала про батьків, і раптом почала плакати. Щось сталося?
— Ви їй пробачте. У неї просто батьки — військові.
— Так, вона сказала. Снайпери.
— От уже ж… То тато був півроку в АТО, потім повернувся — мама поїхала. І пропала. Кажуть, може, до полону потрапила, бо не знайшли після обстрілу нічого. Напарника її знайшли, а самої немає. Могла ж вона просто в полон потрапити, правда ж?
— Так…
— От тато Катрусин і поїхав її шукати, а я її до себе поки везу…
Він відходить, нишпорить по кишенях. Нічого такого, що можна було б малій дати…
— Катрусю, ходи-но сюди! Дивися, що в мене для тебе є.
Знімає з форми знак «Гвардія», віддає.
— Тримай! Тепер ти в нас будеш справжнім гвардійцем!
— Дякую! — розцвіла посмішкою.
— Тільки ж дивися! Гвардійці — то найсильніші і найсміливіші солдати. Їм плакати ніяк не можна!
— Добре, не буду! Бабусю, а дивись, що в мене є!
Бабуся посміхається. Але не очима…
— Дякую вам!
— Припиніть! Я вам дякую! Вибачте…
Він повертається до купе. Хочеться вити. Хочеться вийти з вагону, сісти на зустрічний потяг і поїхати назад. Туди, де Катрусина мама захищала чиїхось татусів, які ніколи, мабуть, і не дізнаються, кому завдячують ранковою кавою у своєму мирному місті…
Потяг везе бійця додому. Але війна залишиться в ньому назавжди. У ньому, у його сім’ї, у Катрусиній… І ще в тисячах сімей тих, до кого вона доторкнулася. Назавжди.

Гугл
— Окей, гугл: визначити відстань до цілі на око. На потертому, з поперечною тріщиною через увесь екран смартфоні почало крутитися «думаюче коло».
— Це надовго, бо зв’язок тут — біль і печаль, — сказав Єнот.
— А от і ні, дивись — уже є видача, — радісно відповів Сом. Сьогодні ще поки не глушать.
Верхівка терикону, осінь. Сонячно, але легенький свіжий вітерець колише пожовклу траву перед каменюками, що слугують їм укриттям.

— Дивись, визначення відстаней за кутовою величиною. Спробуємо?
— Заряджай.
— Отже: одна шеститисячна горизонту — це тисячна.
— Клас! Незрозуміло, але супер. Продовжуй.
— Так… «Щоб визначити кутову величину, необхідно знати, що відрізок в один меме, віддалений на п’ятдесят семе від ока, відповідає куту нуль-нуль-два». Тобто дві тисячних… Лінійка є?
— Дві.
— А є щось точно виміряне?
— Я не буду «щось точно виміряне» діставати і віддаляти від ока на п’ятдесят сантиметрів!
— Гусари, мовчати! Думай! Що є з відомою величиною?
— Ну що ти мене мучиш? Візьми сірники. Висота коробки — півтора сантиметра.
— Красава-мужчинка! А тепер беремо формулу: дальність дорівнює висоті або ширині об’єкта в метрах, помноженій на тисячу і поділеній на кутову величину в тисячних.
— А кутова величина в тисячних визначається...
— ...так: береш лінійку, відводиш від ока на п’ятдесят сантиметрів, наводиш на об’єкт із відомими габаритами біля цілі, визначаєш, скільки він міліметрів на лінійці займає, і отриману цифру множиш на два.
— Так, он той будинок, де вчора у вікні блискало. Біля нього — бетонний стовп. Стандартна висота стовпа — вісім метрів. Відстань між стовпами — п’ятдесят метрів. Коробками міряти довго.

Давай патрон із дашки, там гільза 108 міліметрів.

Ставимо, відміряємо п’ять гільз, підсовуємо око на півгільзи…
— Разом із головою.
— І всіма іншими частинами тіла, не збивай. Маємо приблизно одну четверту висоти коробки… Тобто, три і сім… Множимо на два — сім і чотири… Беремо сім з половиною. За формулою — вісім на тисячу і ділимо на сім з половиною… Де той
куркулятор… Тисяча шістдесят шість… Тисяча сто метрів десь. Хух! Виставляй приціл на одинадцять. Цілься під зріз вікна. Так, вітер у нас зліва, кулю закручує трошки вправо… Візьми десь піввікна ліворуч. Готовий?
— Так.
— Лупи один...
— Чудово. Майже-майже… На чверть вікна вправо, на чверть вікна вище. Давай два...
— Єнотику, ти просто супер! Давай туди ще три пари!
— Клас! А тепер беремо оцю бандуру і давай звідси вшиватися, бо якщо помітили — зараз мінами накриють.
Трошки пізніше у бліндажі під звуки далеких, метрів за триста, вибухів.
— Соме, а класну все-таки штуку нам прислали! Ти знаєш, я в неї закохався. Це ж треба — на кіло сто з другого пострілу влучив!

Залиште свій коментар

Вибір редакції