Крістіан Крахт: Імперіум

Роман відзначений премією Вільгельма Раабе.

2017 року автор цієї книжки став лауреатом Літературної премії Германа Гессе – нагороди міста Карлсруе. Журі визнало творчість Крістіана Крахта унікальним голосом сучасної німецькомовної літератури, відзначивши досконалість стилістики його прози.

Наразі твори Крістіана Крахта перекладені 15-ма мовами. Українською "Видавництво 21" публікує роман "Імперіум". В ньому йдеться про Августа Энгельхардта, який на початку 20 століття зірвався з місця і вирушив до тихоокеанських німецьких колоній.

Із фрагментом можна ознайомитися на сайті:

ІМПЕРІУМ

(уривок із ІІ розділу)

У Порт-Саїді піввічності (а насправді лише кілька тижнів) тому, коли помилково вивантажили його заокеанські одинадцять ящиків із тисячею двомастами книжками, що, як він підозрював, зникли назавжди, Енґельгардт заплакав востаннє, зронив одну-дві майже не солоні сльозинки з відчаю та тупого відчуття, що ось його вперше полишає мужність. Під час марних пошуків начальника порту він скористався з нагоди й заніс на пошту листа своєму доброму другові з Франкфурта, написаного ще в Середземному морі й замотаного в бавовняну хустинку, аби вберегти від вологи, а потім ще півтори години пив м’ятний чай без цукру на терасі в Симона Арцта, а в цей час німотний нубієць витирав білим рушником склянки, крізь які розсипався на друзки краєвид із каналом у сліпучому сяйві пустелі.

Увесь Торо, Толстой, Штірнер, Ламарк, Гоббс, і Сведенборґ також, і мадам Блаватська з теософами – усе пішло, усе зникло. Ох, можливо, так воно було й на краще, гаплик усьому непотребу думок, відправлених кудись далі. Але ж він так від цього залежав! Понурий, він повернувся до молу та до свого корабля на Цейлон. Енґельгардту спало на думку, що, напевно, варто дати портовим робітникам кілька піастрів, тож вінпошукав по кишенях і заговорив з якимось моряком, чиє походження (грек? португалець? мексиканець? вірменин?) було неможливо визначити через, на жаль, параліч половини його фізії. Він дав йому гроші й слухав, як той, прицмокуючи, ховає купюри. Але ж, прошу, ефенді, то були його книги! У нього попросили вибачення та без особливих зволікань і складнощів знову завантажили ящики на борт, це ж усього-на-всього непорозуміння, просто дурна помилка через те, що Гербертові Висоти, виявляється, десь в іншому місці — на узбережжі Німецької Східної Африки. А Енґельгардтів лист до друга, в якому йшлося про «отруєння Європи» та «Едемський сад», за котрийсь час знайшовся в бюро французької пошти Порт-Саїда з недостатньою кількістю марок, залишився там лежати, а відтак і упокоївся. Він припадав пилом у спеціальній коробці для подібних конвертів, що стояла під столом, потім його прикидали іншими листами, а через багато років, упродовж яких відбулися дві світові війни, коптський торговець макулатурою склав усе у два великі пакунки, перев’язав мотузкою та на візку, запряженому віслюком, доправив до бідняцької хижки на краю Синайської пустелі, про що Енґельгардт, чий корабель із ним та його ящиками з книжками на борту ввечері взяв курс на Цейлон, ніколи не дізнався.

У Коломбо було аж два аристократичні гранд-готелі – розміщений на просторому майдані «Ґалле Фейс» та збудований за містом на пагорбі трохи південніше «Маунт Лавінія». Енґельгардт, котрий за інших обставин вирушив би до скромнішого місця, на Цейлоні вирішив дозволити собі дещо більше, взяв рикшу, давши перед тим бою в уніформі кілька монет, щоб той прослідкував за його багажем, який мали вивантажити в гавані. Зручно влаштувавшись на незвично широкому сидінні, Енґельгардт наказав неспішно доправити себе до готелю «Ґалле Фейс». Та той повіз напрочуд швидко! Босі ноги маленького старого цейлонця з музичним ритмом ляпотіли голосно й монотонно десь перед та під ним; Енґельгардту спало на думку, що, мабуть, рикша біжить так швидко через розпечений асфальт або ж що швидкості вимагають пасажири, які хочуть якнайхутчіше дістатися до цілі. Він нахилився, щоб торкнути чоловіка за плече та сказати йому, що через нього не потрібно аж так поспішати, однак той його не зрозумів і побіг іще дужче й перед входом до гранд-готелю, мокрий від поту, хапаючи ротом повітря, впав біля своєї рикши.

Портьє в уніформі, огрядний сикх із розкішною білою бородою, підбіг, вигукуючи на адресу бідного рикші звинувачення та прокльони, взяв, безупинно перепрошуючи, в Енґельгардта його ручну поклажу, кинув захеканому старому, який простягся на дорозі, монету під ноги, а потім повів нашого любого друга до прохолодного і схожого на печеру вестибюля, щоб там звичним рухом вдарити по спеціальному срібному дзвіночку, закріпленому на стійці портьє.

Енґельгардт спав довгим сном без сновидінь у великій білій кімнаті. Сучасний електричний вентилятор дзижчав на стелі в нього над головою; час від часу лунало шипіння шлюбної пісні саламандри, вона висувала свого язика за комаром, коли той, шмигаючи, наближався хоча б на міліметр. Близько четвертої ранку загуркотіли віконниці, знявся вітер, і цілу годину лив дощ. Проте Енґельгардт нічого не чув, лежачи цілком розслаблено на спині, занурений у глибокий сон на свіжих накрохмалених простирадлах, склавши руки на грудях. Його довге волосся, яке він перед сном звільнив від практичної гумової зав’язки, що протягом дня тримала його у хвості на потилиці, темно-русявими хвилями обрамлювало його голову на білій подушці, наче у ваґнерівського юнака Зіґфріда.

Наступного дня в купе неймовірно повільного потяга до Канді, дорогою до давнього міста цейлонських королів, навпроти нього сидів літній джентльмен-таміл, чия чорна із синім полиском шкіра дивно контрастувала із цілковито білим волоссям, що стирчало з вух обабіч голови, наче шматочки цвітної капусти. Повільна сонлива поїздка тривала поміж заростей кокосових пальм та смарагдових рисових полів. На панові був чорний костюм із високим білим комірцем, що надавало тому пишноти судді чи адвоката. Енґельгардт читав легкий романчик (Діккенса), а за вікном проминали один за одним круті звиви дороги і відкривався краєвид із чайними плантаціями на схилах – чайні кущі рядками, між яких на стежках виднілися строкато вдягнені темношкірі збиральниці з кошелями на спинах, наповненими зеленим листям.

Пан звернувся до нього із запитанням, і Енґельгардт, притиснувши прочитану сторінку книги наслиненим пальцем, увічливо попрохав повторити питання: пан мав настільки незвичний англосаксонський акцент, що Енґельгардт, мабуть, краще зрозумів би австралійця, навіть техасця, аніж цього високодостойного таміла. Коли пил, що піднявся по обіді, затанцював у світлі прочинених вікон потяга, вони розмовляли так добре, як це тільки було можливо (і зійшлися на тому, що обоє використовують ідіому мови-посередниці дуже обережно і вдумливо), про реліквії святого лорда Будди та, оскільки Енґельгардт скерував розмову в цьому напрямку, про кокосовий горіх.

Джентльмен своїми м’якими жестами пояснив, що, як таміл, він сповідує індуїзм, однак, згідно зі священним текстом «Бгаґават-Пурани», Будда є аватаром Вішну, двадцять четвертим, якщо точно, і саме тому він (подорожній несподівано відрекомендувався як пан К. В. Ґовіндараджан і потиснув руку, його долоня здалася Енґельгардтові міцною та приємно сухою) прямує тепер до Канді, щоб оглянути там зуб Будди, що його виставляють для вшанування в місцевому храмі. Ця реліквія – dens caninus, верхній лівий різець. Елегантним рухом Ґовіндараджан підняв кінчиком темного підмізинного пальця з каблучкою верхню губу і наочно продемонстрував місце розташування саме того зуба; Енґельгардт подивився на його білосніжні зуби в напрочуд здорових рожевих яснах, і його пройняв дрож приємності. Прості, протяжні та водночас зворушливо патетичні форми висловлення його співбесідника раптово сповнили його потужним відчуттям інтимності.

Він миттю схопив долоню Ґовіндараджана та щиросердо запитав, чи той, бува, не вегетаріанець. Звісно, що так, вегетаріанець, – була відповідь; він сам та його родина вже дуже давно харчуються виключно плодами. Енґельгардт заледве міг осягнути всю випадковість цієї зустрічі: навпроти нього сидів не просто його брат по духу, сродна душа, а чоловік, чий спосіб харчування підніс його на божественні висоти. То чи ж темні раси не випереджали білі на цілі століття? І хіба ж не був індуїзм – чиїм вершинним проявом, своєрідною формою любові стало вегетаріанство, – тією силою у світобудові, всеохопний світлий поступ якої повинен стати сліпучою кометою й освітити ті країни, котрим християнство хай і подарувало любов до ближнього свого, та все ж залишило поза нею тварин? Хіба Руссо та Бернетт, слідуючи за вегетаріанцем Плутархом та даючи необхідну відповідь на Гоббсового «Левіафана», не наголошували, що первісний природний інстинкт людини – це відмова від м’яса? А чи його страхітливий дядько Куно не намагався присмачити йому, Енґельгардтові, шинку тим, що, вишкіряючись та сміючись, згортав тоненький шматочок свинини в рожеву сигару, вкладав малому до рота та й жартома підносив запаленого сірника до вільного кінця? І врешті-решт, чи не було вбивство тварин, точніше, приготування м’яса та годування людей тваринними субстанціями, взагалі своєрідним підготовчим етапом до антропофагії? Енґельгардтових знань з англійської мови часом було не зовсім достатньо, щоб чітко сформулювати такі питання – однак їх треба було поставити; де йому не вистачало абстрактних термінів, він допомагав собі жестами, наповнюючи повітря хмарами ідей, кометами, чиї хвости тяглися від його пальця через осяяне світлом купе.

Залиште свій коментар