Останні

Більше новин

Популярні

Більше новин

Коментують

Більше новин
Літні тінейджерські пригоди у повісті "Кібершулер" Микити Гайдамака. Уривок

Серія книжок для підлітків та юнацтва.

Микита Гайдамака - новий український письменник, видавництва "Академії", який бажає залишатись інкогніто. В невеличкій біографії, яку видавництву все ж вдалося роздобути, каже, що любить вигадувати історії, а от метушня, пов’язана з письменницькою діяльністю, – йому не до душі.

Нова повість, Кібершулер", яку випустив Видавничий центр "Академія" про літні тінейджерські пригоди, у які потрапляє компнаія підлітків, де є небезпека і драйв. 

 

повість "Кібершулер": серйозні літні розкла́ди Микита Гайдамака​​​​​​​

 

***

Уривок 

— Коль, ти хоч щось запам’ятав? — укотре перепитав мене Андрюха.

Ми сиділи на тій самій лавці в парку, куди невдовзі мав підійти той чувак. Перед тим кілька годин напружено тренувалися: Андрюха намагався зробити з мене картяра. Леся з Тетяною ніяк не могли відмовитися від такої пригоди і заявили, що будуть охороняти його скутер. Вони крутилися неподалік, їли морозиво і безупинно теревенили.

— Та запам’ятав, запам’ятав. Але мене мучить інше: як йому вдається весь час вигравати? Він точно шулер якийсь! Але як він це робить? Як? — саме це найбільше хвилювало мене.

— Не знаю як. Колода звичайна, не краплена, бо я б відразу просік. Мої руки карти знають, — Андрюха ожив, повеселішав, уже й себе прихвалює.

— Дівчатами не дуже захоплюйся — у нас ще справи за планом, і хоч пам’ять у тебе суперова, в лайно ти все-таки влип, — довелося нагадати йому.

— Розумію, не дурень! Зараз їх по домах розвезу…

Раптом він штовхнув мене в бік і кивнув на хирлявого типа, який наближався до нас. Я все зрозумів, ми замовкли.

— Привіт! Знайомтеся, це Назар, а це — Серго, — не дуже впевнено проказав Андрюха. — І той… Я сьогодні не зможу з вами зіграти. Ти ж знаєш — їду з батьками, ну, на море… Але Назар у курсі…

Протягнута для привітання рука аферюги була м’яка й холодна, як жаба. Мене аж пересмикнуло.

— Андрюх, за буйки не запливай. Коли приїдеш, набери мене — ще зіграємо, — Серго хижо посміхнувся, показавши жовті зуби.

— Ага, само собою. І цей… Бувай, — промимрив Андрюха і швидко пішов від нас.

— Малий, а ти взагалі грати вмієш? — підморгнув мені картяр, намагаючись бути щирим і приязним, але це не дуже добре йому вдалося.

— Давай спробуємо — дізнаєшся, — я вдавав самовпевненого мажора.

Серго, криво посміхаючись, дістав із фірмової яскраво-жовтої теки з логотипом "Метпостачбут" колоду карт і почав тасувати.

— І чого це ти мені "малий" кажеш? — він мене так дратував, що я ледве стримувався.

— Бо ти ще в школі вчишся, — він клеїв із себе солідного й поважного, але виходило погано.

— Вчуся, але не в школі, а в п’ятому ліцеї.

— Це який?

— Ти що — не місцевий? Наш ліцей усе місто знає, — плету, не змигнувши оком. "Ага, звати мене Назар, вчуся в ліцеї — пошукай потім", — усміхнувся подумки.

— Це типу для мажорів? — мені здалося, що його очі за скельцями окулярів зацікавлено блиснули.

— Типу… А ти сам звідки? — я вирішив, що й мені варто його розпитати, раптом щось важливе дізнаюся.

— Та народили мене предки невдало — в Козлищах. Чув про таке?

— Ні, не чув. А де це?

— Краще не знати. Ти диви — вже третю партію виграв. Та ти класний гравець! — перевів розмову Серго.

О, я класний гравець! Кидаю карти як попало, зовсім не думаючи про гру, але до карт придивляюся. "Сорочка" трохи незвична, але яких їх тільки не буває, я й обмацати намагався — нічого.

— А живеш де? — партнер не вгавав.

І чого він причепився? Щоб потім легше знайти і гроші вибити? Але, здається, його ще щось зацікавило.

— А де я можу жити, якщо вчуся в п’ятому ліцеї?

Передмістя "Манхеттен" знаєш? — намагаюся імітувати повадки синочка крутеликів.

— А-а, це там, де хатинки "маленькі" — два поверхи і вище. І скільки поверхів у твоїй?

— Три вгору, один вниз. То не в мене, а в тата.

— А хто в нас тато? — не вгавав чувак.

— Директор, — я розумів, що треба гнути свою лінію, хай собі думає, що в мене грошей кури не клюють.

— Директор? Та ну? Директор чого?

— Якщо ти пиво п’єш, то це від мого тата, бо він директор пивзаводу, — задер я носа.

Знав би мій тато, що він директор пивзаводу. Знав би директор пивзаводу, що я його син. Знав би Серго, що в директора дві доньки й обидві заміжні. Отже, він не бреше — таки приїхав у наше місто, і то, мабуть, недавно. А якщо дізнається? Якщо все це він крутить не сам, а з кимось, то завтра не прийде. Або прийде, скаже, що я "порожняк гнав", і злиняє. Здрейфить. А як проковтне все, що я набрехав, — то він сам по собі. Тоді все простіше буде. Треба карти сфоткати — для чого ж я в Тані телефон з надкушеним яблучком узяв поюзати? Зараз від "мами" має есемеска прийти. Сьогодні й завтра Леся — моя "телефонна мама". Прикольно.

"Ну і як же ти махлюєш? Окуляри в тебе зовсім дебільні — в товстелезній оправі, дірки в ній якісь і скельця затемнені. Але ще не придумали окулярів, через які можна карти наскрізь бачити. Чи придумали? І не скажеш йому: “Дай окуляри, хочу подивитися”", — мій мозок ніяк не міг заспокоїтися.

Ось і есемеска. Дістаю телефон, безшумно фотографую лавку з картами й кажу:

— Мама есемеску прислала, час додому, — показую екран "каталі", — треба закруглятися.

— А ти що — мамин синок?

Ага, це він так намагається прощупати, наскільки я самостійний, — зрозумів його хід. — Ну що ж, доведеться ще раз йому підіграти.

— І мамин, і татів. Я ж не сирота. Маму треба слухатися: сказала додому — значить, додому, а то кисень перекриє: карту заблокує, виховні години відновить, — а сам думаю: "Фіг ти мене на слабо візьмеш!".

Залиште свій коментар

Вибір редакції