Марина та Сергій Дяченки: Темний Світ. Рівновага

Українською переклад зробив Олекса Негребецький.

Видавництво "Фоліо" підготувало нову серію - "Світи Марини та Сергія Дяченків" - у якій будуть опубліковані майже всі твори (понад 20 томів) письменників, перекладені українською. Зокрема, у ній представлене видання "Темний Світ. Рівновага"

На сайті також можна ознайомитися із уривком із роману "Ключ від королівства".

Фрагмент із "Темного світу...":

Коло прохідної Головної будівлі стояла «швидка допомога».

Я протислася крізь юрбу, хоч зазвичай цього не роблю. Я ніколи не витріщаюся на нещасні випадки і їхні наслідки: якщо не можу допомогти, просто йду геть. Але зараз я була не ґавою: я була при виконанні обов’язків, хоч боюсь уявити, який  вигляд це мало збоку.

На ношах лежала дівчина. Блондинка, з волоссям до плечей, дуже бліда. Я стисла в долоні свій амулет, уже приблизно знаючи, що побачу: знак Тіні на скроні, кров на губах, можливо, очі із закоченими зіницями...

Я помилилася. Ця дівчина була не схожа на інших жертв. Її голова була як кокон. Як муха, сповита павуком. Лице майже повністю ховалося під білястими нитками: вони вилися навколо її голови, впивалися в шкіру, щільно прилягали одна до одної. Я відчула, як шлунок підступає до горла.

Чиясь рука лягла мені на плече. Я обернулася; поруч стояв Піпл, дуже похмурий. Його ніздрі нервово тремтіли:

— Що ти бачиш?

— Не розумію, — зізналася я. — Вона вся така...

— Її не піратять, — жорстко сказав він. — Її просто вбивають. Інший процес, сам не можу зрозуміти.

Водій «швидкої» відчинив задні дверцята, в цю мить коло тротуару з вищанням зупинилася машина, неосяжних розмірів блискучий чорний «Лексус». Відчинились пасажирські дверцята, вискочив чоловік у костюмі — краватка з’їхала набік, м’ясисте лице матово-біле — і рвонув до «швидкої».

 — Пропусти!— він грубо розштовхував людей зі свого

шляху. — Відійди!

Так само безцеремонно він відіпхнув лікаря. Кинувся до дівчини на ношах:

— Машенько! Доцю! Я тут, подивись... Тато прийшов!

І, як божевільний, почав термосити її за плече.

Лікар обурився:

— Перестаньте її трясти! Ви що, з глузду з’їхали?! Сідайте в машину, ми повеземо її в чергову...

Чоловік у костюмі схопив водія за комір:

— Повезеш, куди я скажу! Ясно, сука?!

Він іще щось кричав, з рота йому виривалися крапельки слини й падали лікареві на лице. Той мовчав, тільки ледь помітно морщився. Я

була вражена його витримкою — хоч кому,  як не лікареві «швидкої», мати залізні нерви...

— Подивися на нього, — сухо велів Піпл.

Внутрішньо ціпеніючи, я намацала свій амулет і знову стисла його в долоні. І ледь не закричала на все горло.

Чоловік у костюмі мав страшний вигляд. Його лице було вкрите шаром крові, частково зсілої, частково свіжої. На скроні огидним шкірястим наростом сиділа та сама, вже знайома мені печатка — знак Тіні.

Фігура лікаря була сіра, наче наповнена зсередини сигаретним димом. Над його головою танцювали іскри люті. Чоловік

у костюмі нападався на нього й кричав:

— Я тебе згною! Я тебе посаджу! Ти в мене кишки свої виплюнеш!

Я озирнулась, не випускаючи амулета з руки. Обличчя навколо розпливалися перед очима — хтось зловтішався, хтось  співчував, але Тіні серед них не було...

У голові мені закрутилося.

— Вона зранку вже була хвора, — сказали за два кроки від мене за спиною. — Сама не своя. І ще ці долари...

Я обернулася. Поруч стояла Лера — от кого я найменше прагнула зараз бачити.

—  Долари? — механічно перепитала я. — Ти знаєш, що з

нею сталося?

—  Хочеш поговорити про чуже горе? — Лера прижмурилася.

Я згадала залізну витримку лікаря зі «швидкої» і теж стрималася:

— Я хочу їй допомогти.

— Ти лікар? Покажи диплом!

Я знову стрималась, але питати більше не стала. Якщо знає  Лера, то мають бути ще свідки: однокурсники, друзі, сусіди.

— За минулі два дні вона двічі міняла парфуми, — замислено сказав Піпл, дивлячись услід Лері, коли та пішла.

— Ти про що?

— Вона відчуває в тобі суперницю. Боїться втратити свого хлопця, а як його втримати, не знає.

— Не потрібен мені її хлопець, навіть з доплатою... І знаєш що? Домовимося, що ти не будеш доповідати про все, що винюхав. Хто міняв парфуми, у кого який день циклу...

Ноші вже поставили в машину. Чоловік у костюмі надривно кричав у телефон:

— Зараз! У цю ж секунду! Це моя дочка, ясно? Який, к чорту, діагноз, я не знаю, вона непритомна!

Так само горлаючи, він заліз у машину «швидкої», і вона одразу ж рушила. Я зробила кілька кроків за машиною:

— Ми що, їх відпускаємо?!

— Знайдемо, — Піпл був незвично пригнічений. — Знайти їх у лікарні не проблема... Проблема — знайти Тінь. Вона, судячи з усього, непроста...

Юрба почала розсмоктуватися: заняття вже йшли. Піпл стис мій лікоть: на лаві коло входу сиділа дівчина й ридала, не напоказ, а тихенько, вдаючи, що пише есемес на телефоні.

— Подивись, у що вона взута, — сказав Піпл.

На ногах у дівчини були кросівки — на вигляд дуже недешеві, але загалом цілком звичайні.

— І що?

— Це кросівки жертви. Отже, вони подруги або близькі знайомі. Давай, може, це наш єдиний шанс...

— Чому не ти?

— З тобою вона легше піде на контакт! Ну, давай, час дорогий...

Не можу сказати, що мені легко заговорювати з незнайомими людьми, особливо коли вони плачуть. Але вибору не було. Я зітхнула — і пішла до дівчини в кросівках.

Залиште свій коментар