Ландшафти скрути й територія надзвичайної літератури: яким був західний край.
20 липня у "Видавництві 21" побачить світ книжка австрійського письменника та журналіста Мартіна Поллака "До Галичини. Про хасидів, гуцулів, поляків і русинів. Уявна мандрівка зниклим світом Східної Галичини та Буковини".
"До Галичини" (Nach Galicien) – перша книжка цього автора, вона вийшла 1984 року. У ній письменник подорожує ландшафтами скрути й нужди, де нафтові магнати та рабини співіснують із бідними єврейськими штетлями, де русини, поляки, румуни, гуцули, вірмени, караїми, німці, роми ледь виживають у корумпованому й неписьменному краї.
Перша презентація майбутнього українського видання "До Галичини" відбулася на цьогорічному Книжковому Арсеналі 19 травня.
ТСН.ua пропонує вам ознайомитися із уривком книжки на сайті:
***
КОЛОМИЯ, ЗВОРУШЛИВА ІСТОРІЯ АННИ ЧІЛЛОҐ
(уривок із розділу)
Коломия була брудним містом. Вузькогруді будинки, цілі квартали без каналізації й освітлення, дороги погано висипані щебенем, глибокі ями. На Рінґплаці чотирикутна вежа старомодної ратуші, кілька другорядних готельчиків і ресторанів – "Narodowy", "Grand", – харчевня Фріца, винарні та перекусні Бережницького й Шпербера, книгарня Хаїма Цімблера, хутра Шапзе Зака; у повітовій столиці діяли одна польська й одна русинська гімназії, школа домоводства для єврейських дівчат, земельне училище різьбярства та школа садоводства; повітова податкова управа, окружний суд і ощадна каса, у прийомному залі якої на Масляну влаштовували бали й маскаради. У Коломиї стояв драгунський полк, на вулиці Франца Йосифа був військовий шпиталь – смутний старий барак з малесенькими віконцями, схожий на в'язницю.
19 серпня щороку відзначали велике церковне свято, і в цей день селяни з далеких і близьких сіл стікалися в місто, гуцули пишалися барвистими строями й торгували вигадливими різьбленими виробами, бринзою й вурдою. А ще це було свято для кишенькових злодіїв, які з'їжджалися сюди з Черновіц, Тарнополя і Станіслава. І для старців, яких у місті на Пруту жило більше, ніж у будь-якому іншому куточку Східної Галичини. Принаймні так стверджувала місцева "Gazeta Kołomyjska".
1900 р. Коломия налічувала 32 000 жителів, понад половина з них були євреї. Попри те, що значний відсоток мешканців не вміли ні читати, ні писати, а більшість не мали грошей навіть купити газету (наприклад, "Gazeta Pocutska", видання маленького формату на вісім сторінок, під кінець ХІХ ст. коштувала 10 крейцерів, тобто десь третину денного заробітку робітниці на сірниковій фабриці), не кажучи вже, щоб почитати її в ресторані чи кав'ярні, у Коломиї виходило на диво багато газет. Поляки, євреї, русини, вчителі, чиновники, школи барона Гірша в Галичині, бджолярі – всі вони мали власні друковані органи. Газети займалися політикою; з іншого боку, кожен місцевий редактор був нереалізованим поетом.
Найцікавішою рубрикою була хроніка: мешканці вулиці Ерцгерцога Рудольфа скаржилися на співи і галас, що долинали з тамтешнього борделю; "Kurjer Kołomyjski" взявся розслідувати справу, і батьки міста закрили сумнівний заклад. Редактори щотижня виходили на барикади: проти орд жебраків, які влаштовували оргії в міському парку; проти велосипедистів, що безцеремонно ганяли рідкісними тротуарами й зіштовхували жінок і дітей у канави; проти кишенькових злодіїв та іншої наволочі, котрі на очах у поліції коїли свої темні справи; проти червоноштанних драгунів, які, навіть не вивчивши мови місцевих, вчиняли нічні бешкети та били шибки доброчесним міщанським донькам; проти "янголотвориць", які замучували невинних діток до смерті.
18 липня 1909 р. "Kurjer Kołomyjski" писав, що поліція заарештувала "янголотворицю" Олену Анюк, жінку шахтаря Миколи А. з вулиці Банковського; вона довела до голодної смерті двох шестимісячних немовлят, двійняток, яких їй віддала мати-нелюд, котру поліція напевне також незабаром знайде, і та отримає по заслузі. Тим, що злочин вивели на світло, ми завдячуємо випадку, нарікав "Kurjer Kołomyjski", а безліч інших "янголотвориць" і далі безкарно займаються цим ганебним ремеслом.
Принадливі ж речі були серед оголошень. Ресторація готелю "Angielski" пропонувала гарячий сніданок за якихось 10 крейцерів; а ще щочетверга й неділі тут подавали флячки, потрушки по-польськи; похоронна контора братів Сивинських біля греко-католицької церкви нагадувала незаможним: "Неймовірна пропозиція! Щотижня один похорон для бідних безкоштовно!" 23 липня 1906 р. в Коломиї, на плацу, гастролі відомого Буффало Білла – "найбільша дивовижа світу, не пропустіть нагоду побачити!" Лише один день!
Грубо оформлені оголошення пробуджували зухвалі сподівання й розповідали натхненні й зворушливі історії, які, мабуть, могли конкурувати з легендами про Олексу Довбуша. Однією з найкрасивіших була історія про Анну Чіллоґ. Вона зачіпала й серця поетів.
На великому аркуші in folio було зображено жінку з радше міцними і присадкуватими формами та енергійним досвідченим обличчям. З голови цієї дами розпливався величезний волосяний кожух, що ваговито скочувався з плечей і кінчиками товстих сплетінь волочився по землі. То був якийсь неймовірний вибрик природи, складчастий і просторий плащ, що його наче випряли з коренів волосся, і тяжко було уявляти собі, ніби такий тягар не завдає дошкульного болю й не обезвладнює перевантажену ним голову. Однак володарка цієї краси носила її, здавалося, з гордощами, а видрукуваний поруч жирним шрифтом текст оповідав історію цього дива і починався так: "Я, Анна Чіллоґ, народилася в Карловицях у Моравії; моє волосся росло дуже погано…"
Це була довга історія, за розвитком схожа на історію Йова. Анна Чіллоґ волею Божою страждала на поганий ріст волосся. Ціле містечко журилося цим її упослідженням, яке їй пробачали з огляду на бездоганне життя, хоч бути цілком безвинним воно й не могло. І от наслідком палких молитов сталося так, що з її голови було знято закляття. Анна Чіллоґ сподобилася ласки просвітлення, отримала знаки та вказівки і приготувала цілком особливий чудодійний засіб, який подарував її голові врожайність. Вона почала заростати волоссям, ба більше – її чоловік, брати і кузени з дня у день так само вкривалися тугим чорним хутром заросту. На другій стороні аркуша Анну Чіллоґ було зображено після шеститижневого користування її рецептом в оточенні братів, шуряків та небожів – усі як один мали бороди до пояса й вуса. З подивом приглядалося до цього справдешнього вибуху непідробної ведмежої чоловічості. Анна Чіллоґ ощасливила все містечко, на яке зійшло справжнє благословення у вигляді розхвильованих чуприн і довжелезних грив, а його мешканці могли, мов широкими мітлами, замітати землю бородами. Анна Чіллоґ стала апостолицею волохатості. Ощаслививши рідне місто, вона запрагнула ощасливити увесь світ і просила, вмовляла, благала прийняти як порятунок той Божий дар, той чудодійний засіб, таємницю якого знала лиш вона.
Бруно Шульц, "Санаторій під клепсидрою":
"Книга"
Я, Анна Чіллоґ, із довгим волоссям,
Завжди така сама, солодко усміхнена,
Тридцять років стою між шпальтами
Газет твоїх, наче свята.
Як лілію, тримаю гілку з зірками,
Час моєї ангельської вроди не змінює:
Пухнастий волосся розпущеного килим
Гучним каскадом до стоп моїх спливає,
До босих стоп богині волосистості.
Я, Анна Чіллоґ, за ці тридцять років
Не знала смутку, не знала болю,
А що діялося з тобою, о, мій сину,
Що дивишся на мене – і сльози тобі течуть?
Мені, Анні Чіллоґ, навіть у ті роки,
Коли кров'ю твоїх братів стекло півсвіту,
І кров – чорнило друкарське залляла,
І смерть із сусідніх шпальт на мене кричала, –
Жоден не посивів волос,
Жоден не впав з голови волос.
О, Анно Чіллоґ, газетний свідку
Наших юних, проминулих днів!
Я ходжу світом і збираю сміття,
Сам скоро буду по собі згадкою.
(І писатиму ще дурнуватіші вірші
À la recherche,
À la recherche
Du temps perdu).
Юзеф Віттлін, "À la recherche du temps perdu"
САДГОРА – "МАЛЕНЬКИЙ ВАТИКАН"
(уривок із розділу)
Як і багато інших містечок у Буковині та Східній Галичині, Садгора також розміщувалася за кілька кілометрів від залізниці, що проходила через села Рогожна, Стара Жучка, Бояни аж до Новоселиці на російському кордоні. Під час спорудження залізниці багато місцевих управ висунули вимогу відповідним службам, щоб ті, якщо їхня ласка, прокладали колію на пристойній відстані від межі населеного пункту, аби свистки локомотивів не тривожили сну жителів. Однак виборений спокій вочевидь аж ніяк не сприяв розвитку торговиць і міст: через відрізаність від залізниці економіка занепадала, а торгівля переміщалася в місця з кращим сполученням.
Фіакри й підводи з Черновіц зупинялися в Садгорі у кварталі "Коло мосту", названому так завдяки кам'яному мосту через річечку Мошків – транспортну артерію міста. На одному боці вулиці – заїзд Ітціга Лайба Ґранірера, навпроти ще один – Мотьє Брукенталя, поряд менші шинки, конюшні й возівні. Фурмани мешкали у кварталі "Баронівка", який завдячував своєю назвою тій обставині, що розміщувався біля замкового парку та резиденції баронів фон Мустяца – румунських бояр, яким колись належали Садгора й усі села в окрузі. На Баронівці всюди пахло кіньми і стійлом; крім дворів для візниць і "балеґулес" – найманих візників-євреїв, – тут розміщувалися численні кузні, що спеціалізувалися на возах і підковах; та й пропінацій і дешевих перекусних не бракувало, адже кучери й гендлярі кіньми – народ охочий до пиття. Садгора була відома як торговиця для конярів і конокрадів, а її мешканці (майже винятково євреї) мали на Буковині дуже лиху славу: їх називали крутіями, баришниками й ошуканцями. Найбільше контрабандою сюди приганяли відомих орловських рисаків із Російської імперії, які через великі садгірські кінні ярмарки потрапляли в Галичину, Угорщину й Австрію. Найбідніший квартал у народі називали не інакше як "Міцраїмським" (Міцраїм – біблійна назва Єгипту) за те, що багато його мешканців були жертвами огидної зарази, яку, за алюзією до біблійних лих, часто називали "хворобою фараона". У Міцраїмському кварталі жили водоноси, шевці та кравці-полатайки, поденники, жебраки та "ефірні люди", які животіли в злиднях і нестатках винятково з милості своєї громади.
Нужда Міцраїмського кварталу гостро контрастувала з розкошами "вулиці ребе", як називали квартал навколо бундючного палацу садгірського рабина-чудотворця. 1842 р. хасидський цадик Ізраель Фрідман під тиском російської влади утік з рідного Ружина в Україні й осів зі своєю великою сім'єю та цілою купою послідовників у Садгорі, де збудував собі великий палац у псевдомавританському стилі, з численними прибудовами, молільнями й кімнатами для членів родини та прислуги. За короткий час Садгора перетворилася на неофіційний центр хасидизму, за що емансиповані черновіцькі євреї прозвали її "маленьким Ватиканом". Ружинський цадик (так ребе Фрідмана стали називати після його переїзду до Буковини) проголосив головними принципами хасидизму багатство, розкіш, радість та насолоду та влаштував придворне життя, яке зробило б честь будь-якому князеві доби Ренесансу. "Маємо зустрічати Господа пишнотою й блиском", – проповідував Ружинець, який утримував при своєму "дворі" власну музичну капелу, вдягав слуг у багато розшиті лівреї й узагалі використовував кожну нагоду, щоб подивувати світ своїм придворним розкошуванням. Цадиків титул передавався у спадок у його сім'ї: старшому сину відійшов палац в Садгорі, інші сини перебрались у Східну Галичину (Чортків і Гусятин) та в Молдову, щоб там і собі позасновувати "рабинські двори". А Ружинський цадик із резиденцією в Садгорі залишався очільником хасидизму, до якого щороку з'їжджалися тисячі послідовників з Росії, України, Східної Галичини й Бесарабії та часто місяцями мусили жити в якомусь із численних притулків поблизу палацу, поки їх нарешті допустять на коротку аудієнцію. Великий молитовний зал, названий "великою келією", вміщав тисячі вірян, і коли рабин заходив у "келію", його послідовники виструнчувались і тамували віддих.