Книжка поєднала в собі нонфікшн-елементи й авторський погляд на концерт гурту U2, який сам Боно вважає найважливішим в історії музикантів.
У "Видавництві 21" в перекладі Андрія Любки вийшла книжка боснійського письменника, журналіста Мухарема Баздуля "Концерт". Вона присвячена концерту ірландського рок-гурту "U2", що відбувся 23 вересня 1997 року на стадіоні у Сараєві. На ньому зібралося 45 тисяч людей, таким чином виступ об’єднав та примирив різні погляди, інтереси, релігії.
Мухарем Баздуль є одним із найпопулярніших балканських письменників, що ввійшли в літературу після розпаду Югославії.
Із уривком із книжки можна ознайомитися на сайті:
Розділ 0002
Наприкінці травня, коли завершилися лекції, Марко домовився з господинею, що за червень, липень і серпень заплатить половину суми. Він був задоволений орендованою квартирою й планував прожити в ній і наступний навчальний рік. Але час, коли пар немає, не збирався проводити в Сараєві. На екзамени буде їздити автобусом. Попри це, за вересень вирішив заплатити повну ціну. Вже тоді він знав, що дві вересневі ночі переночує власне на цій квартирі: ту, що перед, і ту, що після концерту.
Марковому батьку не подобалася звичка їздити на іспити автобусом. Та й загалом йому не подобалося, що Марко на кожні вихідні приїздить додому. Він говорив, що поки сам був студентом, то додому приїздив максимум раз на два місяці й досі жалкує, що після університету взагалі повернувся в Травник, а повернувся він тільки тому, що в Сараєві цілий рік не міг знайти роботу. Та коли все ж змирився з уподобаннями сина (хай там як, а ощадливість – це ощадливість), не міг зрозуміти, чому той за вересень вирішив платити повну ціну, особливо з огляду на факт, що академічний рік закрив ще в червні й хвостів не мав. Марко сказав, що на концерт збирається поїхати днем раніше, бо не хоче, щоб його плани поламав якийсь випадковий корок, поломка автобуса чи щось подібне. То були майже ті самі аргументи, що батько використовував, коли вичитував Марка, який на екзамени вирушав за п’ять дванадцята. «Невже концерт для тебе важливіший за екзамени?» – вражено запитав його батько. Марко глянув на нього, не вірячи, що будь-кому, навіть його рідному батьку, може взагалі спасти на думку можливість порівнювати іспити, цю квінтесенцію тривіальності, з концертом, та ще й з яким концертом!
Отож двадцять третього вересневого ранку Марко прокинувся у своїй маленькій студентській квартирі на цокольному поверсі одного з будинків у районі Мейташ. То була сто тринадцята ніч, яку він тут переночував. Знав про це, бо провадив своєрідний підрахунок. На підвіконнику, що виступав над узголів’ям його ліжка, Марко щоночі перед вимиканням світла малював риску. Чотири короткі вертикальні він перекреслював однією довшою горизонтальною: це означало один період у п’ять ночей. Попереднього вечора Марко поставив третю риску в новій серії й нарахував двадцять дві «п’ятірки». Підрахунок почався випадково. У нудьзі своєї першої сараєвської ночі Марко подумав про в’язницю: йому здалося, що він засуджений до чотирирічного ув’язнення, і, спонуканий силою цієї аналогії, він накреслив риску як символ першого відлежаного дня. Пізніше це продовжувалося за інерцією, хоча нудьга поволі розвіювалася. Та все ж навіть після веселих пиятик, коли він повертався додому в передранкові години, Марко не забував дряпнути риску. Як і не забував щоп’ятниці йти на автовокзал.
Батько спершу думав, що Марка тягне додому через дівчину. На першому курсі університету він крутив з однією Іриною, випускницею гімназії. Але й після розриву цих стосунків частотність Маркових приїздів не зменшилася. Невдовзі після Ірини з’явилася Адіса, після неї – та мала сусідка, а потім і Дженіта, майже тридцятирічна медсестра, та батькові ставало все ясніше, що син приїжджає не через них. Чи маєш дівку в Сараєві, запитав одного разу батько, а Марко лише зневажливо фиркнув. На козаку немає знаку, жодних зобов’язань, додав він дещо пізніше.
А Марка додому тягнув сам дім. Точніше – його горище. Адже безпосередньо перед війною (Марко був у сьомому чи восьмому класі) батько перетворив з усіх поглядів ніяке горище на власну кімнату Марка. У даху пробили чотири вікна, стіни обшили ламберією, занесли ліжко, стіл, чотири солом’яні крісла, старий телевізор і Маркові речі. Переселення на це піддашшя Марко вважав своєю першою ініціацією, абсолютно безсумнівним доказом власної зрілості. Цигарки чи пияцтво, атестат зрілості чи перший секс, вступ в університет – нічого з цього не могло зрівнятися з переселенням.
На піддашші Марко прочитав першу книжку, позичену з «великої» бібліотеки. До того сім років він був записаний у дитячу секцію, де прочитав чи не всі книжки. Переселення на піддашшя додало йому хоробрості записатися у «справжню» бібліотеку, де він став наймолодшим читачем. Також на піддашші Марко вперше наважився слухати музику дещо голосніше. За кілька місяців він переконав батьків перенести до нього і відеопрогравач, який вони майже не використовували. Так напередодні війни Марко розпочав «мандрівку довкола власної кімнати». І так, першою річчю, прикріпленою до стіни піддашшя (вона на тому ж місці й через сім років), був великий плакат U2: Rattle and Hum.
Першою піснею U2, яку почув Марко, була, либонь, With or Without You. Він почув її по радіо на піку її тріумфального походу світовими топами хітів. Йому було десять років і було cool цікавитися зарубіжною музикою. Найчастіше музичні ґрафіті на сніжно-білих стінах новобудов у Травнику волали: U2. The Joshua Tree була першою платівкою, яку Марко купив (має її й нині). Так усе почалося.
Наступного року він купив Rattle and Hum, не лише платівку, а й футболку, великий постер і відеокасету (а вдома ще не мав відеопрогравача). Після цього він ретроактивно скупить і всі попередні альбоми: Boy і War як касети, а решту платівками. Вже з того часу в школі U2 став його differentia specifica. (Був принаймні ще один Марко в їхньому поколінні, їх часто плутали, а тепер разом з його ім’ям часто говорилося той, що слухає U2.) Перший альбом, що він купив як мешканець піддашшя, був Achtung Baby. Невдовзі почалася війна.
На початку війни Марко виграв свою першу битву за піддашшя. Батьки збиралися заборонити йому перебувати й – особливо – спати нагорі. Тоді вважалося, що бомби найбільше люблять верхні частини будинків. У спазматичному нападі юнацького бунту Марко лякав утечею з дому, самовбивством, самоспаленням, грозився покалічитися, тож батьки відмовилися від своєї ідеї. На піддашші Марко (завжди схильний до підрахунків) прочитав точно сімсот дев’яносто сім книжок, левову частку з них – якраз під час війни. Без сумніву, переглянув і понад тисячу фільмів (тут точної цифри не було). Та якби весь час, згаяний на читання й перегляд фільмів, скласти докупи, то все одно навіть близько він би не рівнявся часу, проведеному за слуханням U2.
Усі свої любовні переживання й радості; всі моральні дилеми, нічийну землю між атеїстичним гедонізмом і цнотливою метафізикою неінституціолізованого Бога; одночасну тугу за множиною й одниною; патріотизм як любов до рідної сторони і власних спогадів (любов до батьківщини), а не як різку й набряклу національну патетику (останній прихисток негідників); політику як боротьбу за слабшого; смерть як відсутність містерії й банальності; техніку як близькість відчуження; життя як амальгаму піднесених думок і брудної практики, – усе це Марко знайшов у піснях U2. І не лише це! Літературу і кінематограф він сприймав спочатку через призму U2, знаходячи випадкові й не зовсім випадкові зв’язки. Присвяти з пісень U2, скажімо, привели Марка до Вендерса, що став його улюбленим режисером. Присвяти Буковскі й Делмору Шварцу спонукали прочитати «Сендвіч із шинкою» і «На ліжку голому, в печері Платона». Рядок з пісні The Ocean відкрив йому Оскара Вайльда, а назва A Sort of Homecoming – Пауля Целана. Єйтсові рядки з вірша The Winding Stair, які Борхес узяв за епіграф дооповідання «Біографія Тадео Ісідоро Круза (1829−1874)»: I’m looking for the face I had / before the world was made, – цитували-ся в новій пісні Mofo. І якраз ці випадкові збіги були для Марка особливо дорогими. Борхес, наприклад, каже: «Темрява – це кров поранених речей», а Боно співає: The night is bleeding like a cut. Або коли Сарамаґо пише, що «власні сумніви можуть для людини стати світлом, що йде попереду неї», Боно виспівує: Uncertainty can be a guiding light. Вигук Salvation in the blues ідентичний до К’єркеґорового «Моя туга – моя фортеця» (зрештою, з К’єркеґором варто пов’язувати й попередній рядок: Angel in Devil`s shoes). Або улюблений приклад Марка (бо пов’язує Боно й Маркового земляка), а зокрема відоме речення Андрича: «Пишу небагато й важко; немає нічого без нашої країни; а я не можу жити ані з нею, ані без неї». Хіба ж це не With or without you?
Вступивши в університет, Марко цілеспрямовано шукав квартиру на цокольному поверсі. Хотів мати щось якнайбільш протилежне до свого піддашшя. З раннього дитинства він вів щоденник. Відколи став студентом, сторінки, написані в Травнику, підписував словом мансарда, а сараєвські – записи з підземелля.
Ніколи він не любив і не вважав у своєму випадку здійсненною латинську фразу Omnia mea mecum porto; йому більше подобалося це прислів’я: Дім тобі може замінити світ, але світ ніколи не замінить дім. Ясна річ, любив також останні слова Цезаря, ті, через які неподалік від свого будинку в Потур Махалі написав ґрафіті: «І Цезар слухав U2». Пишався цією ідеєю. А йшлося про те, що якось виснував, буцімто докір Цезаря Бруту в англійському перекладі перетворювався в різновид заповіту, тобто Et tu, mi fili ставало U2, my son!
Після сніданку він вийшов до передпокою і взув нові кеди. Усміхнувся: то були його перші кеди з часів раннього дитинства. Він узує їх сьогодні й, мабуть, більше ніколи. На поле стадіону не дозволяли йти в черевиках. Марко ніколи не займався спортом.