"Незалежність очима ТСН": Спогади Алли Мазур про "перший Майдан" (3 фото)

До 20-річчя Телевізійної служби новин телеканал "1+1" представляє нову книжку.

"Незалежність очима ТСН" - видання, яке стане своєрідним антипідручником: жива історія, яку творили ми самі. Про головні події в історії незалежної України за останні чверть століття у книжці розповідають люди, які пам'ятають всі ці події на смак, колір і навіть на запах: ведуча "ТСН. Тиждень" Алла Мазур, генеральний директор "1+1 медіа" Олександр Ткаченко, журналісти і редактори ТСН - Олена Мацюцька, Наталя Нагорна, Олександр Загородний, Ганна Бока, Василь Костюк, Дмитро Святненко, Алла Хоцянівська, Ольга Кошеленко, Олег Гулик.

Із фрагментом видання пропонуємо ознайомитися на сайті ТСН.ua:

***

1990-й… Радянський Союз уже близький до розвалу, але ще про це не знає… А на вулицях Києва, як би зараз сказали — такі собі радіо зомбі. Небувала картина. Перехожі не відриваються од дешевих кишенькових приймачів: у черзі, дорогою на роботу, на лавках в обідню перерву… Новий хіт — пряма радіотрансляція засідань Верховної Ради. Те, про що заговорили з головної трибуни, звучить як фантастика для Радянської України. Бо вперше після весняних виборів до Ради потрапили легенди дисидентського руху: ті, кого комуністична влада хотіла згноїти в таборах. Левко Лук'яненко, Степан Хмара, Михайло Горинь… Думки та ідеї, які нещодавно лише нишком читали у самвидаві, тепер відкрито лунають на весь Хрещатик! Разом із цими новими вітрами міняється стиль журналістики. Мені пощастило прийти на роботу на "Українське радіо" вчасно. Із початком 90-х там стартує своя революція. Основні випуски головного радіо країни замість дикторів починають вести журналісти. Це, звісно, викликає опір. Старші колеги, досвідчені диктори в курильнях і начальницьких кабінетах розтирають у порох наші не дуже поставлені голоси і не завжди чітку вимову. Але власна думка, особливий погляд, прориваються в прямий ефір. І все, що відбувається в країні, стає ближчим. "Це — наша справа" — ось відчуття, що починає наростати. Так мені, принаймні, бачилося тоді з радіостудії.

Але вже до літа підкралося розчарування. Стає зрозуміло: самі лише палкі промови ситуацію суттєво не міняють. Ми не раз із друзями потім сперечалися: чому такий потужний Народний рух не взяв у 90-х до рук реальну владу? Чому готові були підписувати новий — лиш трохи видозмінений — Союзний договір? І тільки з відстані розумієш. Річ не тільки в тому, що владу ніхто особливо й не збирався віддавати: радянський КДБ своє діло знав добре, і сам Рух, як розказували мені потім, був просякнутий агентами спецслужб. Біда України в тому, що її незалежність штовхали вперед люди справді яскраві — письменники, поети, палкі промовці. Але — не менеджери. Не управлінці. Таких у середовищі патріотів було вкрай мало. Винищили справжніх господарів в Україні ще в часи Голодомору: недарма саме український "середняк" першим потрапив під удар. А самими лише промовами країну не зміниш. Ті, хто мав реальний доступ до механізму влади, дуже швидко отямились. І зрозуміли: можна й далі набивати власні кишені, лише підхопивши новомодні гасла.

Переламати перебіг подій спробували молоді. Студентська "Революція на граніті" — фактично перший Майдан — романтика, запал, упертість! У те, що цих хлопців і дівчат могли лупити кутими підборами і кийками й згребти та кинути за ґрати, як їхніх однолітків у 2013-му, тоді не вірилось. Хоч і були сутички з міліцією в перший день протесту під Верховною Радою. Хоч і стояли на сусідніх вулицях десятки міліційних автобусів. "Територію, вільну від комунізму" — так її назвали — на тодішній площі Жовтневої революції огородили просто стрічками і мотузками. Ми бігали робити репортажі про голодувальників, і щоби потрапити в наметове містечко, досить було просто переступити цю невисоку огорожу. Хоч охорону студенти таки зорганізували. Ситуацію рятувало ще й те, що Київрада протест фактично узаконила. Пізно вночі, уже постфактум, дозволила проведення несанкціонованих заходів одразу на чотирьох центральних площах столиці. Діти говорили те, про що думали їхні батьки. І столиця підтримала їх. Чаї в термосах і теплий одяг зносили на площу всі хто міг. Майдан потопав у квітах: їх дарували дівчатам. Пісні під гітару, мітинги, молебні. Це було б схоже на студентський фестиваль, якби не політичні вимоги його учасників. Мами найбільше переживали, чи не застудяться діти на холодному камінні: жовтневі ночі вже бували з приморозками, і як не грійся — а з високою температурою там сиділи майже всі. І коли через шістнадцять днів Рада таки пішла на поступки і пообіцяла виконати більшість вимог, а 23-го жовтня відправила у відставку прем'єра Масола — оце був справжній тріумф! І відчуття того, що Україна — може. Мирно і без крові змінювати себе. І тільки з часом ми зрозуміли: то було лише відчуття. Реальність набагато суворіша.

Алла Мазур
ведуча програми "ТСН. Тиждень"

Залиште свій коментар

Останні

Більше новин

Популярні

Більше новин

Коментують

Більше новин

Новини партнерів