Пола Гоукінз: Глибоко під водою

Письменниця Нел Еббот, зачарована моторошними переказами та легендами, починає писати роман про Затон Утоплениць і сама опиняється в його пастці.

Пола Гоукінз – авторка гучного бестселера "Дівчина у потягу", який отримав визнання в усьому світі. Новий її роман "Глибоко під водою" вже став одною з найочікуваніших прем'єр року, а голлівудські продюсери одразу після виходу книжки в США почали підготовку до екранізації.

В Україні її видало видавництво "КСД".

Пропонуємо ознайомитися із уривком на сайті:

*** 

2015 рік

Джулс Ебботт

 

Було щось таке, що ти хотіла мені розповісти, правда? Що ж це було? У мене таке відчуття, немовби мене винесло з цієї розмови давним-давно. Я вже не могла зосередитися. Я думала про щось інше, намагалася з усім розібратися, не слухала, втрачала нитку бесіди. Що ж, тепер ось тобі вся моя увага. Тільки я не можу позбутися думки, що випустила з поля зору щось більш помітне.

Коли до мене прийшли й розповіли, я розсердилася. Спочатку відчула полегшення, бо коли двоє поліцейських з'являються на порозі саме тоді, коли ти шукаєш квиток на потяг і ось-ось побіжиш на роботу, то боїшся найгіршого. Я хвилювалася за важливих для мене людей — за друзів, колишнього, колег. Але річ була не в них, сказали вони, а в тобі. То на мить мені стало легше, а потім мені сказали, що сталося, що тебе вже немає, сказали, що ти була у воді — і тут я розлютилася. Розлютилася й злякалася.

Я міркувала про те, що ж мені сказати, коли прийду, що я знала: ти це зробила мені на зло, щоб мене засмутити, злякати, зламати мені життя. Привернути мою увагу, витягти мене куди тобі заманулося. Ну ось, Нел, тобі це вдалося: ось я там, куди ніколи не хотіла потрапити знову, маю доглядати твою дочку, розгрібати твій срач, будь він проклятий.

 

Понеділок, 10 серпня

Джош Віттейкер

 

Щось мене розбудило. Я сів на ліжку і помітив, що кімната мами з татом була відчинена, а коли придивився, то побачив: мами в ліжку немає. Тато, як завжди, хропів. Годинник з радіо показував 4:08. Я подумав, що вона, певне, внизу. У мами бувало безсоння. Тепер безсоння в них обох, але він п'є таблетки, такі сильні, що хоч стань і закричи в нього над вухом — не прокинеться.

Я пішов вниз по-справжньому тихо, бо зазвичай в таких випадках вона вмикає телевізора й дивиться оті занудні реклами про апарати, які допомагають схуднути, або прибирати, або чистити овочі по-всякому, і тоді засинає. Але ні телевізор не працював, ні на дивані її не було, то я зрозумів, що мама десь вийшла.

Вона кілька разів так робила — принаймні наскільки мені відомо. Я не можу стежити за всіма одночасно. Першого разу вона сказала мені, що вийшла просто провітритися, але іншого ранку я прокинувся, а її вдома не було, а коли я визирнув у вікно, то її машина не стояла перед будинком, де вона зазвичай стоїть.

Гадаю, вона, можливо, їздить гуляти на річку або відвідує могилу Кейті. Я теж так інколи роблю, але ж не серед ночі.

Мені було б страшно ходити поночі, та й не по собі мені було б, адже саме це зробила Кейті: встала посеред ночі, пішла на річку й не повернулася. Але й розумію, чому мама так робить: так вона зараз може бути найближче до Кейті, крім, хіба що, коли сидить в її кімнаті, що вона, я знаю, теж інколи робить. Кімната Кейті поряд з моєю, і мені чути, як мама плаче.

Я сів на диван і став на неї чекати, але, певне, заснув, бо коли почув, що відчиняються двері, надворі вже було світло, а коли глянув на годинник на каміні, була чверть на восьму. Я почув, як мама зачинила двері — і побігла просто по сходах.

Я помчав за мамою нагору. Стояв біля спальні й дивився в щілину. Мама стояла на колінах біля ліжка, і обличчя в неї було червоне, як від бігу. Вона важко дихала й казала:

— Алеку, вставай. Вставай! — і трусила батька. — Нел Ебботт загинула! Її знайшли у воді. Вона стрибнула!

Не пам'ятаю, чи я щось сказав, але, певне, чимось себе видав, бо мама подивилася на мене й зірвалася на ноги.

— Ой Джоше! — промовила вона, йдучи до мене. — Ой Джоше.

По її обличчю текли сльози, вона мене міцно пригорнула. Коли я звільнився з обіймів, вона й далі плакала, але і всміхалася.

— Мій хороший! — промовила вона.

Тато сів у ліжку. Він тер очі. Йому хтозна-скільки часу треба, щоб прокинутися як слід.

— Не розумію. Коли... вчора? Звідки ти знаєш?

— Я по молоко пішла,— сказала вона. — Усі про це говорили... у крамниці. Її зранку знайшли.

Вона сіла на ліжко і знову заплакала. Тато її пригорнув, але не дивився на мене, і вираз обличчя в нього був дивний.

— Куди ти ходила? — спитав я. — Де ти була?

— У крамниці, Джоше. Я ж кажу.

е неправда, — хотів сказати я. — Тебе вже кілька годин не було вдома, ти не просто по молоко ходила". Я хотів це сказати, але не зміг, бо батьки сиділи на ліжку, дивилися одне на одного і вигляд у них був щасливий.

 

Вівторок, 11 серпня

Джулс

 

Пам'ятаю. Ми на задньому сидінні у трейлері, подушки звалено в центрі, щоб позначити кордон між твоєю і моєю територією, їдемо в Бекфорд, на наш Млин, на літо, ти збуджено метушишся — не можеш дочекатися, коли ж ми там будемо — я вся зелена, мене закачує, я стримую нудоту.

Я не просто пам'ятала, я відчувала це. Я відчувала ту ж саму нудоту сьогодні надвечір, зігнувшись над кермом, як стара баба, вела машину швидко і погано, мене заносило на поворотах, так що я вилітала аж на середину дороги, занадто різко била по гальмах, занадто скрупульозно вирівнювалася, побачивши зустрічний автомобіль. У мене було воно, оце відчуття, як тоді, коли бачиш, що на тебе на повній швидкості несеться білий фургон такою вузенькою доріжкою, і думаєш: мене зараз занесе, зараз буде, зараз занесе просто на нього, не тому, що я хочу, а тому, що така моя доля. Наче в останній момент я втрачаю всю свободу волі. Це схоже на відчуття, коли стоїш над урвищем або на вокзалі на краю платформи, і відчуваєш, ніби тобою рухає якась невидима рука. А що, коли?.. А що, коли я просто зроблю крок уперед? А що, коли я просто поверну кермо?

(Ми з тобою не дуже й відрізняємося, врешті-решт.)

 

Що мене найдужче вразило, то це наскільки добре я все пам'ятала. Аж надто добре. Чому так, чому я можу так чудово згадати, що трапилося зі мною, коли мені було вісім років, а при тому гарячково пригадувати, чи розмовляла зі своїми колегами про те, що перенести замовлення клієнта на наступний тиждень неможливо? Те, що я хочу запам'ятати — не можу, а те, що я так намагаюся забути — просто не полишає мене. Що ближчий Бекфорд, то більше відчувається, як минуле просто вилітає на мене, як горобці з кущів, разюче й невідворотно.

Уся ця буйна, неймовірна зелень, цей яскравий, аж кислотний, жовтий дрік на пагорбі, обпікали мені мозок і запускали кінострічкою спогади: мені чотири чи п'ять років; тато несе мене до води, я верещу і звиваюся від захвату; ти стрибаєш зі скелі в річку, щоразу з більшої висоти. Пікніки на піску біля затону, смак сонцезахисного крему на язиці; спіймана у лінькуватій, каламутній воді нижче від Млина дебела рибина. Ти йдеш додому, а по нозі тобі тече кров після того, як не досить точно стрибнула, кухонний рушник, який ти закусила, коли тато промивав рану, бо щосили стримувала плач. Тільки не переді мною... Мама у блакитній сукні без рукавів босоніж на кухні варить вівсянку на сніданок, підошви її ніг темні, іржаво-коричневі. Тато сидить на березі річки, малює. Пізніше, коли ми були старшими, ти в джинсових шортах і футболці поверх ліфчика від бікіні поночі вислизаєш з дому на побачення з хлопцем. І не просто з хлопцем, а з хлопцем. Мама, дедалі худіша й крихкіша, спить у кріслі в вітальні; тато зникає на довгі прогулянки з пухкою, блідою дружиною вікарія, яка носить крислаті капелюхи від сонця. Пам'ятаю гру в футбол. Гаряче сонце на воді, все погляди спрямовані на мене; я часто моргаю, не випускаючи з очей сльози, на моєму стегні кров, у вухах дзвенить сміх. Мені досі чути його. А під цим усім — звук плину швидкої води.

Я була настільки глибоко в тій воді, що навіть не розуміла, що вже приїхала. Я була там, в самому серці містечка; це дійшло до мене раптово, наче я заплющила очі — і мене чарівна сила перенесла на місце, і я незчулася, як уже повільно проїжджаю вузькими провулками, облямованих повноприводними машинами, і десь краєм мого поля зору проноситься рожевий камінь; у бік церкви, старого мосту, а тепер обережно. Я не зводила очей з дороги поперед себе і намагалася не дивитися на дерева, на річку. Намагалася не бачити, але нічого не могла вдіяти.

Я зупинилася на узбіччі й вимкнула двигун. Подивилася вгору. Дерева і кам'яні сходи, зелені від моху, підступні після дощу. Усім тілом побігли мурашки. Я згадала це: крижаний дощ б'є об асфальт, миготливі сині вогні змагаються з блискавкою, осяваючи річку і небо, біла пара з вуст нажаханих людей — і маленький хлопчик, білий, мов привид, — він тремтить, його веде сходинками до дороги поліціянтка. Вона стискає його руку, і її очі широко розкриті й дикі, а голова розвернута вбік так сильно, ніби вона когось кличе. Я й досі відчуваю те саме, що відчувала тієї ночі — жах і завороження. Мені досі чуються твої слова: Як би це було? Чи можеш ти уявити? Як це — бачити, як твоя мати померла?

Я відвела очі. Завела машину і знову виїхала на дорогу, потім через міст, де доріжка завертає. Я виглядала поворот — перший ліворуч? Ні, не цей, другий. Отам це було, там це старе громаддя з бурого каменю, Млин. Шкіру поколює, тут холодно і сиро, моє серце забилося небезпечно швидко, і я спрямувала машину крізь отворені ворота на під'їзну доріжку.

Там стояв чоловік і дивився в телефон. Поліцейський у формі. Він красиво підійшов до машини, і я опустила вікно.

— Я Джулс, — сказала я. — Джулс Ебботт. Я... її сестра.

— А-а, — вигляд у нього став знічений. — Так. Зрозуміло. Звичайно. Дивіться, — він озирнувся на будинок, — там зараз нікого немає вдома. Дівчинка... ваша племінниця... вона вийшла. Я... не зовсім впевнений, куди... — він витяг рацію з-за пояса.

Я відчинила двері і вийшла.

— Нормально, якщо я зайду в дім? — запитала я. Я дивилася у відчинене вікно, де колись була твоя кімната. Мені ще бачилася там ти, як ти сидиш на підвіконні, звісивши ноги надвір. Аж голова паморочиться.

Поліцейському, вочевидь, було незручно. Він відвернувся від мене і сказав щось тихо в рацію, а потім розвернувся до мене:

— Так, це можна. Можете заходити.

Сходами я йшла, мов сліпа, але чула звук води й відчувала запах землі, землі в тіні будинку, під деревами, в місцях, яких не сягає сонячний промінь, різкий сморід прілого листя — і цей запах переніс мене в минуле.

Я штовхнула двері, уже майже очікуючи почути голос моєї матері, яка гукає мене з кухні. Не замислюючись, я знала, що треба штовхнути двері стегном з того місця, де вони заїдають. Я вийшла в коридор і зачинила за собою двері, мої очі щосили намагалися щось розгледіти в темряві, тілом біжать мурашки від раптового холоду.

На кухні, під вікном стоїть дубовий стіл. Чи той самий? На вигляд схожий, але цього не може бути: місце відтоді переходило з рук в руки занадто багато разів. Я б могла перевірити, якби пролізла під нього й пошукала знаків, які залишили там ми з тобою, але від самої цієї думки в мене прискорюється серцебиття.

Пам'ятаю, як сюди вранці заходило сонце, і якщо сісти з лівого боку, обличчям до плити "Aga" — то перед тобою опиняється ідеальний краєвид на старий міст. Як красиво, казали всі, хто сидів на цьому місці, тільки от вони не бачили по-справжньому. Вони ніколи не відчиняли вікна й не висовувалися, вони ніколи не дивилися вниз на колесо, яке гнило, стоячи на місці, вони ніколи не дивилися на сонячне світло, яке виграє на поверхні води, вони ніколи не бачили, якою насправді була вода: зеленувато-чорною і сповненою живих і вмирущих істот.

З кухні, в коридор, повз сходи, глибше в будинок. Я вийшла на це місце так раптово, що мене просто кинуло, крізь величезні вікна, що виходять на річку — просто туди, в річку, неначе, якщо їх відчинити, вода рине через широке дерев'яне підвіконня і далі, вниз.

Пам'ятаю. Кожного того літа ми з мамою сиділи на цьому підвіконні, спершись на подушки, підібгавши ноги, майже торкаючись п'ятами, з книжками на колінах. Десь стояла й тарілка з закусками, хоча вона ніколи навіть не торкалася їх.

Я не могла дивитися на це — побачивши це вікно знову отаким, як відчула, як мене охоплює біль і розпач.

Тиньк зі стін було зчищено й оголено цегляну кладку, а обстановка — геть-чисто твоє відображення: східні килими на підлозі, важкі меблі чорного дерева, великі дивани й шкіряні крісла, аж надто багато свічок. І куди не глянь — свідчення твоєї одержимості: великі репродукції в рамах: "Офелія" Мілле, прекрасна і безтурботна, з відкритим ротом і розплющеними очима, із затиснутим у руці букетом. "Потрійна Геката" Блейка, "Відьомський шабаш" Гойї, його ж таки "Пес". Цю картину я ненавиджу найдужче: на ній бідолашна тварина, тонучи, щосили намагається тримати голову над припливною хвилею.

Мені почувся телефонний дзвінок — він долинав неначе звідкись з-під будинку. Я пішла на звук через вітальню, потім трохи вниз сходинками — гадаю, там раніше була повна всякого мотлоху комора. Одного року її залило, і все, що там було, вкрилося мулом, неначе будинок сам став частиною річкового русла.

Я увійшла в кімнату, яка стала твоїм кабінетом. Вона була заповнена фотообладнанням, екранами, прожекторами, засобами для пíдсвітки, там стояв принтер, на підлозі валялися папери і книжки, понад стіною стояли шафи з картотекою. І фотографії, звичайно. Твої фотографії вкривали кожен дюйм тинькованої стіни. Незвичному оку могло б здатися, що ти обожнюєш мости: Золоті ворота, Нанкінський міст через Янцзи, Віадук Принца Едварда в Торонто. Але якщо придивитися... Річ не в мостах, це не якась любов до цих шедеврів архітектури й техніки. Подивіться ще раз — і побачите, що на стіні не тільки мости, а ще скеля Бічі-Хед, Аокіґахара, Прейкестолен. Місця, куди зневірені люди йдуть, щоб покласти край стражданням, собори відчаю.

Навпроти входу — знімки Затону Утоплениць. Знову, знову й знову, з кожного можливого кута, з кожної точки: блідий і обледенілий взимку коло чорної і суворої скелі, чи то гра сонця на воді влітку — оаза в зеленому розмаї, чи то похмурий, сірий, мов кремінь, а вгорі — хмари над головою, і ще, ще, і ще. Зображення зливаються в одне — запаморочливий удар по зору. Я відчувала, ніби я — там, у тому місці, ніби стою на вершині скелі, дивлюся вниз у воду, відчуваю цей жаский трепет, спокусу забуття. 

Залиште свій коментар

Аватар
Залиште свій коментар

Коментарі до посту

Останні Перші Популярні Разом коментарів: