Дебютна книжка Юлії Чернієнко - "Помста". Про підлітковий булінг та помсту за зіпсоване життя

Юлія Чернієнко порушує складну та актуальну тему  – підліткового булінгу, дорослої байдужості, що можуть мати невиправні наслідки.

Письменниця народилася у Херсоні. Навчалася на філологічному факультеті у Херсонському державному університеті  Два роки викладала українську мову і літературу школярам, а потім обрала професію бібліотекаря. Наразі працює у міській бібліотеці для дітей ім. Дніпрової Чайки, де, окрім усього, опікується літературною студією "Контур".  Часто бере участь у літературних фестивалях і конкурсах як член журі.

Книжка "Помста", яку випустив Видавничий центр "Академія" - про старшокласницю Міру, яка одного дня зважується відплатити кривдникам за роки знущання. Однокласники день у день знищували в ній упевненість, відчуття важливості й потрібності для когось, що не могло пройти безслідно для її самоусвідомлення. За кілька днів до випускного Міра прийшла в клас зовсім іншою – рішучою й безкомпромісною, якою її не звик бачити ніхто. 

***

Уривок

"— На порядку денному питання третє, — спокійно сказала Міра, ніби тільки що не вибухала в суперечці з Петром. — Ваш шанс на порятунок.
Ці слова дали надію і дещо здивували. До мене відразу дійшло, що в них — підступ.

— Скажіть, хто з вас готовий узяти провину на себе? — Міра вдивлялася в кожне обличчя, які хмурнішали й відверталися. — Бути чесним хоч раз у житті — перед очима смерті. Це все, що зараз мені треба. Чесність із собою — те, чим я жила всі ці страшні роки поруч із вами. Готова буду пробачити всім заради однієї чесної й сміливої людини…

Я затамував подих: невже Міра нас відпустить?

— Але єдина умова… Після зізнання я відпущу всіх, і ми залишимося вдвох із сміливцем.

Ніхто з нас не хотів бути на його місці, кожен сподівався на інших.

— Він має знати… — Міра підняла вгору детонатор, — …я неодмінно натисну цю кнопку.

Ці слова ще раз приголомшили всіх. Ніде сховатися від загрози життю. Чи знайдеться відчайдуха і викупить собою двадцять дев’ятеро інших? Соромливі зрадницькі позирки: ну зважтеся хтось на це… І підступна надія, що ми таки будемо жити.

Нарешті підняв руку Макс. А Міра продовжувала своє, наче не помічала цього. Він почав енергійно махати рукою, привертаючи до себе її увагу.

— Максе, опусти вже руку! — стримала його.

Він підняв руку ще вище.

— Я з тобою погоджуюсь: ти винен, — спокійно промовила Міра. — Але винен найменше від усіх. Твоя провина — невтручання. Ти бачив, як мене цькують, але не парився цим. Був зайнятий своїми справами. Тому… ти не можеш замінити собою всіх.

Макс невпевнено озирнувся й опустив руку, а Міра продовжила:

— Я чекаю усвідомлення своєї провини тими, хто завжди вважав, що має право нагло втручатися в чуже життя, лізти в душу і плювати, топтати, знищувати.

Міра йшла між партами, зазираючи в очі кожному з нас. Я нишком ловив погляди товаришів — злі й благальні, безпорадні й самовпевнені. Коли черга дійшла до мене — не витримав й опустив голову, а Міра позіхнула й пішла до наступної жертви. Я ледь не матюкнувся: не міг подумати, що мене може так збентежити її погляд.

— Зазираючи в заліплені брудом дзеркала ваших душ, розумію, наскільки все сумно. Ви самі себе прирекли, бо ви — боягузи, і тому сьогодні ми всі загинемо.

Вона повернулася на вчительське місце й відкинулася на спинку стільця.

— І куди поділася ваша шакаляча хижість нищити слабшого? Овва! Вона вас зрадила — ніколи не стати сильним духом тому, хто нишком завдає ударів. Ніколи не літати тим, хто здатний плазувати перед іншими. Звідки вам це знати? Книги для вас — фігня. Даремна трата часу. Доведіть, що серед вас є хоч один не такий! Мовчите? А мені вже починає набридати це, і я скористаюся єдиним своїм козирем.

Міра поцілувала чорну пластикову коробочку, і всі зіщулилися від страху.

— Нарешті ми помінялися місцями, — хижим холодом повіяли слова Міри. — Неперевершене відчуття — мати силу над вами. Це варте тих років, які мені вже не доведеться прожити. Які вам не доведеться прожити. Скажете: забрати життя в людини — гріх. Так, гріх. Однак гляньте на ситуацію інакше.

У класі загули, а Міра продовжувала:

— Вас дратує, що я не така, як ви. Ви ґвалтуєте мене морально, бо я не піддаюся вам…

Міра замовкла, стежачи за нашою реакцією. Очі однокласників блимали страхом, палахкотіли ненавистю. І жоднісінького слова від них. Міру, здавалося, бавила ця ситуація — складочки в кутиках її вуст виказували потайну посмішку.

— Що гірше? — знову звернулася до нас. — Забрати у негідних життя чи… переступити через власні образи, пробачити жорстокість і морально знищити саму себе, дозволивши й далі жити тим, хто звик знущатися зі слабших? Якому з цих гріхів дати здійснитися, а яким поступитися?

Якби темрява наших очей могла перетворитися на зброю, Міра була б уже мертва. Але вона стояла перед нами й ненависно дихала.

— Краще відпусти нас, — почувся слабкий голос Віки.

Видно було, що Віка бореться з відчаєм і страхом, але, попри це, продовжувала говорити:

— Ми підемо кожен своїм шляхом, і ніхто з нас більше не завдасть шкоди ні тобі, ні іншим. Ти допомогла нам побачити себе й замислитися над своїм життям — після цього ми вже не будемо такими.

— Та ти що? — Міра засміялася в повен голос.

Ще ніколи вона так не сміялася. — А я сумніваюся в таких швидких змінах! Якщо відпущу вас, то переважна більшість тільки впевниться у власній безкарності, як і в тому, що будь-яка ницість запросто може зійти з рук. Скажи, Вік, як мені бути?

— Я не можу тобі наказувати, Міро, — по її щоці проклала стежинку самотня сльоза. — Але не можу й мовчати: ти — не суддя, щоб з нами так…

— Так, не суддя, — погодилася Міра. — Я всього-на-всього потерпіла!"