Повість "Чужий" Сергія Гридіна. Історія життя після війни на Донбасі

Повість "Чужий" Сергія Гридіна. Історія життя після війни на Донбасі

Твори автора двічі ставали переможцями конкурсу "Краща книга Рівненщини": у номінації "Краще видання для дітей" (2013) та "Краще видання для юнацтва та молоді" (2015).

Письменник родом із Рівненщини Сергій Гридін у своїй повісті описав поствійськові проблеми бійців та екзистенційні питання життя.

Повість "Чужий", яку випустив Видавничий центр "Академія" - про найжорстокіші випробування бійців на війні, довгоочікуване повернення додому та реалії цивільного життя.

Сергій Гридін – популярний український дитячий письменник. Автор десятка книг для підлітків та юнацтва "Сапери", "Віраж".  Книга "Не такий" увійшла до короткого списку номінантів щорічної премії "Дитяча книга року ВВС-2013".

Служив у зоні АТО.

ТЕКСТ МІСТИТЬ НЕЦЕНЗУРНУ ЛЕКСИКУ.

***

Уривок

"… Правду лейтенант казав перед дембелем, що часи змінюються. Це рік тому з квітами, оркестром та хлібом-сіллю на вокзалі зустрічали, а зараз усім наплювати — звикли.

Старий "мерседес" із назвою його міста на табличці був на четвертій платформі. Гаврилюк зручніше закинув наплічник і впевнено попрямував до нього. У салоні сиділо декілька людей, ззаду всі місця були вільними. Дістав з нагрудної кишені посвідчення учасника бойових дій, озирнувся, шукаючи водія. Судячи з усього, ним був огрядний дядько, який спрагло затягувався цигаркою, ковтаючи якийсь напій із пластикового стаканчика.

— Бажаю здоров’я! — привітався Гаврилюк.

— І тобі, служба, не хворіти! — буркнув дядько, глибоко втягнувши дим і випустивши його носом.

— По посвідченню візьмете? — розгорнув книжечку перед дядьковим носом.

— Як ви мене вже задовбали! — несподівано визвірився той. — Ходите і ходите! Всім їхати, і всім на халяву! А бензин у мене з неба замість дощу падає чи мої діти їсти не хочуть? — глипнув сердито .

Гаврилюк мимоволі стиснув кулаки. Десь унизу живота вмить зібрався розжарений клубок, швидко пробіг по тілу й дістався мізків. Згорнув посвідчення, сховав його в кишеню і ступив один крок уперед. Рука інстинктивно потягнулася до правого стегна. Там зазвичай носив великий ніж, знайдений на покинутих сепарами позиціях. От і маєш, ні тобі АКСа, ні ножа. Всадити б у горло цьому салотрусові фінку й провернути кілька разів, аби захарчав кров’ю…

— Ти чого, боєць? — злякано відступив на кілька кроків водій, певно, щось вловивши в Миколиних очах.­— Та пожартував я! Сідай, вибирай собі місце!

Гаврилюк кілька разів голосно видихнув, розганяючи червоне марево, що накрило його ніби мокрим рядном, мовчки повернувся і легко заскочив у салон маршрутки. На нього, мов на мавпу в зоопарку, поглядали пасажири. Інші втупилися у вікна, зацікавившись тим, що відбувалося на автостанції, або в мобільники. Ні на кого не дивлячись, пройшов у кінець салону, кинув наплічник під сидіння, забився в куток і теж втупився у вікно… Спогади знову підкралися настороженими кроками. Ось і зараз пам’ять послужливо видала образ побратима.

Федько Даринчук у цивільному житті був звичайним маршрутником. Їздив собі щодня одними й тими ж вулицями, знав свій графік і постійних пасажирів як облуплених. Лівачив як усі. Частину грошей віддавав господареві, а до кінця дня і сам мав хороший прибуток. Купив собі стару "беху" на литовських номерах і навіть дачу в найближчому селі. Раз на два тижні вантажив у "беху" дружину, двох доньок і вивозив на природу повітрям подихати, городину зібрати.

Коли прийшла повістка, мовчки забрав документи на роботі. Записів у трудовій йому ніхто не робив, офіційного трудового договору теж не було, тож кадровичка, здивовано глянувши на Федька, віддала все йому потрібне і навіть не побажала удачі, вибита з колії його рішенням. Дружині до останнього дня теж нічого не казав: не хотів турбувати завчасно. Тихцем пройшов усі медкомісії, спакував сумку й нарешті сказав нови ну рідним. Не встигла дружина по-справжньому заплакати, як Федько поцілував доньок, міцно її обійняв і ступив у військове життя.

У підрозділ прийшов майже одночасно з Гаврилюком. Посадили його водієм на старий "Камаз", з-під якого у спокійні години він майже не вилазив, щось там перебираючи й змазуючи. Людиною Федько був спокійною, зваженою. Ніхто ніколи не чув, аби він кричав чи сварився з ким-небудь. Якщо виведуть його із себе, відійде вбік, запалить цигарку й за кілька хвилин уже знову всміхається — до свого "Камаза". Навіть спав у кабіні, поки холодно не стало.

З Федьком Гаврилюк не дружив, хоч при зустрічі вітались справно. Одного дня командир роти відправив їх за боєприпасами до базового табору. Удвох на такі завдання зазвичай не їздили, однак капітан на прохання збільшити кількість людей глянув роздратовано, промимрив щось на кшталт "всяке їб…нуте мене тут учити буде" і вказав рукою на машину. Туди доїхали без пригод. Поки Гаврилюк ще з двома "місцевими" бійцями вантажили зелені ящики, Федько вициганив на кухні дві палки сухої ковбаси та буханець хліба. Хліб був запашний, з тмином і хрумкою скоринкою, ще теплий. Федько чесно поділив його на чотири частини і був дуже задоволений тим, що йому вдалося дістати такий смачний харч.

Стояла тепла погода. Гаврилюк, натягавшись ящиківдо тремтіння в руках, зняв бронік і закинув його в кузов. Спина нила неймовірно. Здавалося, хтось витягує обценьками хребці.

— Ти, Микольцю, ризиковий хлопець! — кивнув на бронік Федько.

— Та на біса він мені. Терпіти його не можу — так на плечі давить. А скільки там їхати? Зовсім недалеко.

— Ладно, поїхали! — увімкнув передачу Федько, а потім і радіо. В ефірі тут доступна була тільки радіостанція "Шансон", тож одразу зазвучала пісня про зону, лебедів над нею і розчулених зеків, які за ними спостерігали з-за "колючки". Федько почав фальшиво підспівувати, Гаврилюк задрімав.

— Бл…, Микольцю, якась "дев’ятка" нас пасе, здається! Уже хвилин двадцять за нами тягнеться, не відстає й не обганяє, — вирвав його зі сну напружений голос Федька.

— Може, здалося? — знизав плечима Гаврилюк, глянувши у дзеркало заднього виду.

І справді, час від часу синя "дев’ятка" то вигулькувала з-за кузова, то знову ховалася за ним.

— Та ні хріна! — заперечив Федько. — Там четверо, і ніби зі стволами!

— Може, наші? — все ще не вірив у погане Микола.

— Здається, в цивільному, двоє передніх — точно, — видав свої розвіддані Федько.

— Сука, точно сепарам хтось злив, що боєприпаси веземо, — скреготнув зубами Гаврилюк. — Що робимо? — повернувся до Федька.

— Що-що? Газуємо! — натиснув той на педаль.

— Та ніфіга ми "Камазом" від них не втечемо, — не підтримав ідею Гаврилюк. — Поки не чіпають, то й добре, а може, це галюцинації в нас.

— Накаркав! — визирнув у бокове скло Федько.

"Дев’ятка", сигналячи, вийшла на зустрічну смугу. Праве пасажирське скло було опущене, і звідти хижо стирчало дуло автомата. Пролунала коротка черга, яка, на щастя, нікого не вразила.

— Тарань їх нахрін! — вигукнув Гаврилюк, знімаючи автомат із запобіжника.

Федько рвучко повернув кермо ліворуч, але легковик устиг ухилитися від зіткнення, обігнати вантажівку і вже їхав попереду. Із віконець задніх дверей знову визирнув ствол, плюнув вогнем. Цього разу куля влучила у лобове скло, залишивши невеличку дірочку з промінчиками навколо неї, і шаснула повз них.

— Через метрів двісті на дорозі бетонні блоки лежать, колись сепарський блокпост був. Там швидко не проїдеш, а по боках можуть міни бути — треба зупинятись. Я до них своїм боком повернуся, у мене бронік є, пальну по них з вікна. А ти швидко з машини і збоку або з-під неї лупи! — кинув Федько, стиснувши кермо, що аж посиніли пальці.

Ті, що були в "дев’ятці", судячи з усього, про блоки поперек дороги знали теж. Протаранити їх означало залишитись без автомобіля, а щоб об’їхати змійкою по вузькому проходу, потрібен був час. Тож легковик продовжував їхати спереду, очікуючи, що буде далі. Даринчук різко загальмував, вивертаючи кермо, аби з його боку була "дев’ятка", одним рухом опустив бокове скло і влупив коротку чергу з АКСа. Кулі зачепили багажник і розбили задній ліхтар.

Гаврилюк швидко вискочив із кабіни, впав під переднє колесо й звідти цілив по вікнах. Заднє скло розлетілося на друзки, і з машини вивалилося четверо чоловіків у темному одязі з "калашами". Вони теж сховалися за автомобіль, і розгледіти їх уже було неможливо. Стріляти по машині — ніякого сенсу, та й патронів був лише один магазин. Ще три були в нагрудних кишенях броніка, залишеного в кузові.

Над дорогою нависла важка тиша. Усі вичікували дій противника. Раптом Гаврилюк різко зірвався й побіг до заднього борту "Камаза". Ворог зреагував короткою чергою, кулі свиснули десь поряд. У відповідь відгукнувся автомат Федора, і все знову стихло. Гаврилюк видерся на борт, схопив тубус РПГ й обережно зістрибнув униз. Непомітно, повзком, перебрався на зручну позицію, налаштував гранатомет і натиснув спусковий гачок. "Дев’ятка" підскочила, як оповита вогнем бляшанка, й голосно вибухнула.

На кілька десятків секунд Гаврилюк завмер. У вухах дзвеніло. Потім обережно звівся на ноги, направив поперед себе автомат і неквапом пішов до залишків "дев’ятки". Почув, як відчинилися двері "Камаза", але Федір чомусь не виходив.

Чотири брудних тіла лежали неподалік. В одного уламками "дев’ятки" було пошкоджено ребра, і його чорна футболка щомиті ставала темнішою від крові. Інший лежав поруч обличчям униз, теж без ознак життя. Ще двох відкинуло вибухом трохи далі. Гаврилюк ступив кілька кроків уперед. Один з нападників несподівано застогнав і перевернувся на спину.

Обличчя в нього було брудне від сажі (горіли шини) і чиєїсь крові. Їхні погляди зустрілися. У його очах Гаврилюк побачив переляк. Коротко натиснув на курок — одна куля потрапила прямо в око, залишивши криваву діру в черепі, інша — в щелепу, викрешуючи зуби і дроблячи кістку. Смертельно поранене тіло сіпнулося кілька разів і застигло. Для певності Гаврилюк випустив чергу й по інших тілах. Автомат замовк. Патронів більше не було.

Гаврилюк повернувся до машини і побачив блідого як альбінос Федора, який, скривившись, тримався за правий бік. Під застиглою на бронежилеті долонею повільно розросталася темна пляма.

— Брате, сильно зачепило? — підскочив до Федора Гаврилюк.

— Херня, Микольцю, доїдемо. Сідай, — бадьорився Федір. — Я туди вже перев’язочний пакет затрамбував.

До підрозділу добралися за годину. Гаврилюк турботливо спостерігав за Федором, але той навіть знаходив сили всміхатися, хоч рясний піт і бліда шкіра свідчили, що дається те йому нелегко. А ще за годину солдат Федір Даринчук помер у медпункті батальйону від втрати крові. Прощатися з ним Гаврилюк не прийшов — не зміг. Не наважився глянути в його застигле обличчя. Картав себе за знятий бронежилет…

Гаврилюк ще раз глянув на водія маршрутки. Той спіймав на собі його погляд, зіщулився і відвернувся в інший бік, ніби уважно спостерігав за пасажирами.

— Я не можу тут сидіти, — почув Микола роздратований шепіт".

Повʼязані теми:

Наступна публікація