При надії. Дев’ять особливих місяців

При надії. Дев’ять особливих місяців

Це книжка про досвіди й стани, відчуття й емоції жінки, яка очікує народження дитини.

Дев’ять українських авторок — Любов Якимчук, Ірена Карпа, Маріанна Кіяновська, Лариса Денисенко, Галина Петросаняк, Христина Козловська, Ольга Деркачова, Тетяна Мельник, Ірина Шувалова — розповідають у виданні від Discursus свої й літературно переосмислені історії вагітності: від загальновідомих двох смужок на тесті, перших рухів, УЗД і до глибоких емоцій та станів, що неминуче проступають, коли жінка вже не одна, а носить у собі цілий новий всесвіт.

Фрагмент тексту Ірени Карпи "Пузяка як двигун прогресу"

Не знаю, як кому, а мені вагітною бути подобається. Як там було в мультику? Хочеш — морозиво, хочеш — пірозиво. Бо все тобі можна, навіть трошки кави з чорним шоколадом, якщо тиск упаде, як Берлінська стіна. І всі за сценарієм ходять і дують на тебе, а ти собі потай посміхаєшся і займаєшся всім, чим звикла — з чистою совістю відмовляючись від неприємної роботи. Бо ж ти тепер не просто ти, а та, котрій навіть місцем у громадському транспорті диктор наказує поступатися. Ти Вагітна.

Ну ясно, що найбільше тим самим місцем поступаються жінки — їм, так би мовити, легше ввійти в твоє становище. Хочеться сподіватися, що мужніх «воїнів», котрі вперто не здають своїх позицій на сидіннях у метро чи тролейбусах, стане менше — у зв’язку з зимою 2014-го. А все ж моїм улюбленим контингентом лишаються бабусі — такі собі янголи-захисниці вагітних. Вони ось такого бевзя, що не рухає дупою, аби сіла дівчина з пузякою, можуть і парасолькою кольнути, і сумочкою траснути, якщо що. Втім, я рідко коли прагнула сісти в метро — завжди приязно дякувала й відмовлялася: моя Пузяка мене не обтяжує. Omnia mea mecum porto.

Даруйте, але так я вже й називатиму цей священний кокон, де щодня все більше розвивається Нове Життя, з нетерпінням чекаючи дня, коли покине темні затишні Води й зустрінеться з разючим Світлом: Пузяка. Була вона у мене немаленькою. Обидва рази поспіль причому. І — так — я знаю, що лінгвістично правильно було би називати Пузяку «він», як і «собаку». Та це, крім того, що нелогічно, ще й дискримінативно: якщо в Пузяці сидить дівчинка, хай уже й коробочка від дівчинки буде жіночого роду.

Традиційного відторгнення «чужого» в моєму організмі не сталося: мене не нудило, не пробивало на огірки чи полуниці — помітила свою вагітність я доволі пізно. І першого, і другого разу це сталося при Кумові. Тобто давньому другові, котрий тим кумом урешті й став: сиділи ми, їли щось, і раптом мені світ закрутився. І все — більше жодного тобі токсикозу. Хіба що дивна слабкість на гімалайському переході — сумарно 150 км з перевалами заввишки понад 5000 м і з нелегальним перетином китайського кордону в день мого ювілею… Чого то, думала, я раптом так охляла? Щось іду остання, у хвості групи, весь час тягне прилягти на траву під соснами, помилуватися таким близьким у горах небом. Аж у Катманду тест вказав на несподівану вагітність. Та ну його, махнула рукою тоді, китайський якийсь тест. Перероблю в Україні.

Переробила. Довго намагалась візуалізувати себе як мама не однієї, а вже двох дітей. Із різницею в одинадцять місяців. Враховуючи те, що я все життя в принципі не планувала дітей, візуалізація давалася нелегко…

Головний плюс вагітності для мене полягав у тому, що я нарешті почала займатися спортом. Ну, не зовсім спортом, але чимось навіть дещо кращим — йогою. Просто робиться настільки страшно, що після пологів пузяка відвисне до колін і цицьки з нею змагатимуться, хто дотягнеться далі, що береш ноги в руки і газуєш до йога-студії. Ноги в руки, до речі, часто береш у буквальному сенсі: залежно від асани. Стаєш чи сідаєш на килимок і вигинаєшся, розтягуєшся, привчаєш свою рідну шкіру і сухожилля до того, що їм слід бути еластичними. Ніколи, скажу я вам, не було в мене такої доброї розтяжки і такого спокійного розуму — бо, на відміну від фітнесу в спортзалі, йога працює на два фронти: вмикає взаємодію тілесного, зовнішнього світу — з внутрішнім. Плюс вас учать правильно дихати. Не факт, що знадобиться під час пологів — особливо перших, як правило, складніших за другі, — але точно допоможе зайве не панікувати і загалом бути хоч трохи більше підготовленою, ніж та, що махнула на все рукою, лежала на канапі, крехтіла і заїдала «ету ужасную бєрємєнность» печеньками.

Жінки в нас, бідолашні, ніяк не можуть відвикнути від того, що не слід себе без кінця порівнювати з іншими.

Я, варто сказати, не одну свою вагітну подругу тягала на ту йогу — і це вже маючи добрий приклад, як виглядаю після першої дитини, — не кожній підійшло, на жаль. Жінки в нас, бідолашні, ніяк не можуть відвикнути від того, що не слід себе без кінця порівнювати з іншими. Мовляв, оно як Лєнка тягнеться, а я так не можу, а Танька на голові стоїть на такому терміні, а мене срака весь час до землі тягне… Не знаю, може, річ у генетиці і в простому везінні, але мені допомогли вийти сухою з води три прості правила: максимум зелені, тричі на тиждень йога і мащення Пузяки олією макадамського горіха. На шкірі лишилася одна-єдина розтяжка, та й то там, де раніше був пірсинг, із коренем вирваний під час слему на рок-концерті, біля пупця. А от подружки мої, дозволивши собі пуститися берега, як набрали за вагітність по 20 кілограмів, так дуже мало й поскидали за наступні три роки. Шкода, бо ж дівки молоді, з красивими лицями і повні життєвої сили. І наче кажуть, що їм самим непогано живеться, а все ж хода не та, що була, та й зайва вага таки зайва — не лише в сенсі естетики, а і в сенсі здоров’я і легкості пересування.

Звісно ж, моя історія не надто поетична — немає цих захватів щодо «життя, що народилося в тобі», відчуття містичного причастя до світобудови тощо, — але хороший прес замість відвислого капшука це теж свого роду поезія. Ну але це вже таке — постфактум. Імовірно, мені просто дуже пощастило, що не було запаморочень і нудоти, а лише колосальний приплив енергії. Ніколи я ще так завзято не рухалася і не прагнула бути з природою, горами, вітром, водою, з тваринами й цікавими людьми, як під час вагітності. Я лазила скелями, жила в наметі, літала в Індію і в Непал, медитувала, лежала на траві, збирала ягоди, ходила в театр і в музеї. Бо якщо УЗД після заняття йогою показало, що майбутня Кора в животі й собі склала пальчики так, наче медитує, то, хотілося вірити мені, й відвідини найбільшої у світі експозиції картин Фріди Кало залишить якийсь відбиток на її рецепторах прекрасного.

Тут іще, скажу вам, така штука працює (чомусь!), що стиль життя під час вагітності позначається на характері, якщо не долі дитини. Із першою, Корою, я отак-от гасала лісами і парками, любувалася кіньми в рододендронових гаях у Гімалаях, купувала столики з мангового дерева на нічному Делійському базарі і взагалі мало сиділа на місці. То така Кора й вийшла — куди вітер, туди вона. Легка, добра і дуже пелехата зі своїми непокірними кучерями. А з Каєчкою під серцем, яка з’явилася на світ лишень за одинадцять місяців після Кори, я вчила іспанську мову, сиділа коло Середземного моря і билася не на життя, а на смерть на Барселонських літніх розпродажах. І Кая росте хитрою, розумною, за секунду відрізнить дорогі туфлі від дешевих (хоч на других зазвичай більше блискіток та інших примітивних атракцій), може гратися бірочкою «соня рікель» і вбивати мене у свої неповні три роки фразою про хатню робітницю: «Мама, я їй сказая пиїсосити, а вона не пиїсосить!» Та й до природи, якщо чесно, наша, як її називає хрещена, майбутня «жона дипломата» ставиться без особливого захвату. Якось хотіли ми поставити намет і переночувати з дітьми на Дніпрових кручах. Спускаємося в зарості, вже вечір вечоріє, комарі над вишнями гудуть, і тут раптом грім і крупні краплини дощу, поривчастий вітер сипонув нам їх просто в лице. Я хутко розгорнула каримати: дітки, зараз ми робимо хатку! А он там, гляньте, над самою водою і дощик, і сонце, і веселка!

— Де веселка? — вилізла з «хатки» Кора.

А Кая лише міцніше заплющила очі.

— Я хоцу додому! В Ківі!!!! — зарепетувала вона.

І річ тут не тільки в тому, що Кайка молодша. Можливо, все ще сто п’ятдесят тисяч разів зміниться, звісно, але, підозрюю, так воно вже кожному з нас на роду написано. Хтось гулятиме під сонячним дощем, насолоджуватиметься тим, як обличчям стікають струмені води, по-довженківськи розглядатиме небо в калюжах, а хтось любитиме цивілізацію, затишний дім і красиві квіти на доглянутих клумбах.

Дві вагітності, двоє настільки різних і таких рідних дітей, дві різні історії. Хоча згадана йога і здорова їжа середземноморського типу в обох випадках. Ну чи там умовно середземноморського — головне, аби максимум білків і клітковини. М'ясо, риба, салати, томати, червоне вино. Так-так, з мене вийшла би чудова інструкторка з йоги для тих, хто не любить ні від чого відмовлятися… У розумних дозах, ясна річ. Бо келих справжнього (не з порошку) сухого червоного вина ще ніколи нікому не завадив.

У мене є знайома, яка всю вагітність зла була, як пантера: лупила машини, била людей, надто повільним чи мінімально хамовитим водіям повідомляла, вискочивши перед капотом, що просто зараз видере їм очі… Дивлячись на її манікюр, пузо і безумний вогонь у зіницях, водії їй вірили і хутенько вшивалися. А от я була добра — така собі велика і красива мексиканська жінка. Ще й кольори носила дурнувато-соковиті, Фріда Кало би мною пишалася. Я сміялася, їла, жартувала на якихось відкриттях виставок і презентаціях, здоровкалася з ворогами і взагалі почувалася цілком безпечно — проти такої важкої артилерії, як я, мало в кого вистачить яєць поперти.

Зараз у мене таке враження, що вагітним моєму організмові бути комфортніше, ніж не вагітним. А що? Хочеш на скелю вилізти — лізь, до зміщеного центру ваги ти вже мала час звикнути. Машиною керувати? Будь ласка — недарма ж там сидіння відсувається під гіпотетично пузатого водія. А ходити пішки вам будь-який лікар порадить, якщо у вас, звісно, все гаразд із перебігом цього стану сакральної матрьошки. Тож, підозрюю, природа створювала мене потенційною бебі-машиною, що народжуватиме щороку по дитині, та ще й усіх їх тягатиме горами й долинами, а що кілометраж для задоволення базових потреб серйозніший став, порівняно з доісторичними часами, то навіть наша держава за п’яту дитину мікроавтобус видавати передбачила… (Тим мікроавтобусом мене тато і стібав, коли я повідомила, що на черзі до цього світу стоїть майбутня Кая: «О, Ірка на мікроавтобус заробляє, бу-га-га!»)

Вагітний фешн мені теж подобається. Я, правда, не з тих мамочок, що підкреслюють свою Пузяку чимось тісним, як капронова колгота, але й простирадла-штори — так, наче вагітна жінка то вже не жінка, а завішаний на зиму вінтажний автомобіль — мене теж не приваблюють. Мода а-ля шістдесяті — ідеальний варіант. Якщо йдеться про літо, звісно. Короткі сукні-дзвоники, наївні круглі комірці, доречні там, де вони доречні, ще квіточки — і можна почуватися людиною, а не лише інкубатором з виробництва нових людей.

Одне слово, вагітність, як і її законні спадкоємці діти, — це не страшно. Часто-густо це власне двигун прогресу. От як під час очікування Каї я знічев’я іспанську мову вивчила. Та і не тільки це. Діти доповнюють нашу базову комплектацію, і з цим тепер треба якось жити. Бажано, жити щасливо, повноцінно, не махаючи рукою на себе саму. Кожна з нас теж вийшла із чиєїсь прекрасної Пузяки, отже, кожна з нас безцінна в принципі — розмножилася вона чи ні, народжує людських дітей чи духовних. Та хоч макраме хай кожна з нас плете — аби лиш насолоджувалася життям.

Повʼязані теми:

Наступна публікація