Останні

Більше новин

Популярні

Більше новин

Коментують

Більше новин
Про право голосу жінок, боротьбу та ґендерну нерівність у романі Христини Далчер "Голос". Уривок

Оригінальна версія книжки вийшла друком 2018 року.

Незабаром в українському перекладі вийде друком роман Христини Далчер "Голос" видавництва BookChef

Американська письменниця Христина Далчер — експерт з фонетики та лінгвістики. Здобула докторську ступінь з теоретичної лінгвістики в Університеті Джорджтауна. Її оповідання опубліковані в понад ста журналах по всьому світу.

Викладала риторику та фонологію в університетах Лондона, Вірджинії та Абу-Дабі. Сама авторка зауважує, що ще не придумала точного жанру для свого твору.

"Голос" — це історія про світ, де в жінок більше немає голосу. Раніше середньостатистична людина говорила близько 16 тисяч слів щодня, та нині жінки мають право виголосити лише сотню.

Письменниця розповідає, що писала "Голос", як історію, що має запобігти наслідкам ґендерної нерівності. Однак, крім цього, авторка дослідила, наскільки людство залежить від здатності володіти і користуватися мовою. Вона поставила собі запитання: як виглядав би наш світ, якби хтось із нас втратив здатність спілкуватися та висловлювати свої думки?

Христини Далчер "Голос" BookChef
bookchef.ua

Це роман у якому жінок позбавляють усього: забороняють працювати, забирають всі гроші, дівчат більше не вчить читати і писати. Права голосу у жінок більше немає. В буквальному значенні. Тепер їх можна промовляти 100 слів щодоби. Кожна жінка носить спеціальний браслет-лічильник і якщо ліміт перевищується – його власниця отримує удар струмом.

***

Уривок 

1

Якби хтось сказав мені, що я за тиждень зможу скинути президента, побороти Рух Бездоганних і того некомпетентного гівнюка Моргана ЛеБрона, я би не повірила. Але і не сперечалася б. Я би просто нічого не відповіла.

Я стала жінкою кількох слів.

Сьогодні за вечерею, перш ніж я промовляю свої останні слова за день, Патрік простягає руку і стукає по сріблястому пристрою навколо мого лівого зап’ястка. Це легкий дотик, наче він розділяє мій біль, чи, можливо, нагадує, щоб я мовчала, доки опівночі лічильник не скинеться на нуль. Ця магія відбудеться, коли я спатиму, і я розпочну вівторок із незаймано чистого аркуша. Те саме станеться з лічильником моєї донечки, Соні.

Мої сини не носять лічильників слів.

За обідом вони зазвичай теревенять про те, що відбувалося у школі.

Соня також ходить до школи, однак ніколи не марнує слів на обговорення свого дня. Під час вечері, куштуючи звичайнісіньке рагу, яке я зготувала з пам’яті, Патрік питає Соню про її успіхи у домоведенні, фізкультурі і новому предметі, який називається "Проста домашня бухгалтерія". Чи слухається вона вчителів? Чи отримає високі оцінки у цій чверті? Він точно знає, які саме питання ставити: закритого типу, на які можна відповісти або кивнувши, або похитавши головою.

Я дивлюся на них і слухаю, мої нігті впиваються у долоні і лишають півмісяці на шкірі. Соня киває на відповідні питання, морщить ніс, коли близнята, не розуміючи важливості питань, на які можна відповісти "так" або "ні" чи лише парою слів, розпитують сестру про те, які у неї вчителі, уроки і який предмет їй подобається найбільше. Так багато відкритих запитань. Я відмовляюся думати, що насправді вони усе розуміють, що вони дражнять її, видурюючи з неї слова. Але ж їм одинадцять років, вони досить дорослі, аби розуміти усе. І вони бачили, що стається, коли ми зловживаємо кількістю слів.

Соня переводить погляд з одного брата на іншого, її губи трясуться, рожевий язик — частина тіла з власним розумом — тремтить на кінчиках зубів або облизує пухку нижню губу. Стівен, мій найстарший син, простягає руку і торкається вказівним пальцем її вуст.

Я можу сказати їм те, що вони хочуть знати: тепер уроки проводять лише чоловіки. Однобічна система. Вчителі говорять. Учні слухають. Це вартуватиме мені одинадцяти слів.

А у мене лишилося п’ять.

— Як її словниковий запас? — питає Патрік, повертаючись до мене, і формулює питання інакше: — Вона його збільшує?

Я знизую плечима. До шести років у Соні вже мала бути армія з десяти тисяч лексем, особливі війська, які би струнко вишиковувалися і виконували накази її маленького, досі гнучкого мозку. Так мало би бути, якби три "R" тепер не зводилися до одного: звичайної арифметики. Зрештою, усе, що очікується від моєї дочки — що колись вона ходитиме по крамницях та вестиме домашнє господарство, буде відданою і покірною дружиною. Для цього потрібна математика, а не правопис. Не література. І не голос.

— Ти ж спеціаліст з когнітивної лінгвістики, — каже Патрік, збираючи порожні тарілки і закликаючи Стівена робити те саме.

— Була.

— І є.

Попри рік моїх тренувань зайві слова вилітають з моїх вуст, перш ніж я встигаю зупинитися:

— Ні. Більше. Ні.

Патрік дивиться, як лічильник відраховує ще три слова. Я відчуваю, як кожне з них лиховісним барабаном відбивається на моєму пульсі.

— Досить, Джин, — каже він.

Хлопці обмінюються стурбованими поглядами, бо знають, що стається, коли лічильник виходить за межі трьох цифр. Один, нуль, нуль. Це станеться, коли я скажу своє останнє слово понеділка. Своїй донечці. Я ледве не шепочу "добраніч", коли бачу благальний погляд Патріка.

Я піднімаю її на руки і несу до ліжечка. Вона тепер важча і завелика, тож я несу її обома руками.

Соня посміхається до мене, коли я накриваю її ковдрою. Як завжди, немає казки на ніч, ніякої Дори-мандрівниці, ні Вінні-Пуха і Паця, ані Кролика Пітера і його лихих пригод на грядці з латуком містера Макгрегора. Мене лякає, що вона сприймає це як норму.

Я мугикаю їй колискову про пересмішників та козенят, ці віршики і картинки досі у моїй пам’яті.

Патрік спостерігає за нами з дверей. Його плечі, колись широкі й міцні, осунулися у перевернуту "V", його чоло також вкрито подібними лініями. Здається, усе в ньому вказує вниз.

2

У своїй спальні, як і всіма іншими ночами, я загортаюся у ковдру невидимих слів, вдаючи, що читаю. Мої очі танцюють на уявних сторінках Шекспіра. Якщо я дозволяю собі примху, то обираю Данте в оригіналі статичною італійською мовою. Мова Данте за ці сторіччя змінилася зовсім трохи, але сьогодні вночі я виявляю, що заледве просуваюся забутою лексикою. Цікаво, як італійки даватимуть раду новим правилам, якщо наші внутрішні закони стануть колись міжнародними.

Можливо, вони ще більше жестикулюватимуть руками.

Але шанси на те, що наша хвороба пошириться за кордон, незначні. До того, як телебачення стало державною монополією, до того, як нам на зап’ястки почепили лічильники, я дивилася новини. "Аль-Джазіра", "Бі-Бі-Сі", три телеканали італійської телерадіокомпанії "RAI" та й інші канали час від часу транслювали різні ток-шоу. Ми дивилися їх з Патріком і Стівеном, коли решта дітей вже спала.

— Ми справді мусимо це дивитися? — стогнав Стівен. Він розвалився у своєму кріслі, засунувши одну руку до миски з попкорном, а іншою щось набираючи на телефоні.

Я зробила гучніше.

— Ні. Не мусимо. Але можемо. — Хто знав, скільки ще це буде доступно. Патрік уже говорив про кабельне телебачення, про те, як компанії висіли на тоненькій ниточці. — Не кожен може дозволити собі це, Стівене. — Чого я не додала, так це: Насолоджуйся, поки є можливість.

Хіба що насолоджуватися особливо не було чим.

Усі ток-шоу були подібні. Одне за одним вони сміялися з нас. "Аль-Джазіра" називали те, що відбувалося в нашій країні "новим екстремізмом". Я би посміхнулася, як би не вбачала у цьому правди. Британські політичні експерти хитали головами, наче промовляючи: "О, ці ненормальні янкі. Що вони взагалі роблять?". Італійські ж експерти, яких питали напіводягнені і надміру нафарбовані журналістки-секс-бомби, кричали, тицяли пальцями і сміялися.

Вони насміхалися з нас і казали, що нам треба розслабитися, бо інакше ми скінчимо головними хустинами і довгими безформними спідницями. На одному з італійських каналів показали соромітний скетч, у якому двоє чоловіків у пуританському одязі займалися сексом. Це справді так вони бачили Сполучені Штати?

Не знаю. Я була в Італії ще до народження Соні, а тепер можливості поїхати туди немає.

Наші закордонні паспорти стали недійсними ще до того, як обмежили наші слова.

Треба пояснити: недійсними стали деякі паспорти.

Я дізналася про це за мирських обставин. У грудні я зрозуміла, що минув термін закордонних паспортів Стівена і близнюків, і вирішила завантажити три нові форми на паспорти в інтернеті. Соні, у якої ніколи не було інших документів, окрім її свідоцтва про народження і книжечки з записами про щеплення, потрібна була інша форма.

Поновити закордонні паспорти близнюкам було легко, як і раніше, коли я оновлювала їх для себе і Патріка. Коли ж я натиснула на посилання для нового подання на паспорт для Соні, мене перенесло на сторінку, якої я раніше не бачила. Там було єдине питання: Заявник — чоловік чи жінка?

Я кинула погляд на Соню, яка гралася набором різнокольорових кубиків на килимі у моєму саморобному домашньому кабінеті, і обрала відповідь жінка.

— Червоний! — вигукнула вона, підвівши погляд на монітор.

— Так, сонечко, — відповіла я. — Червоний. Дуже добре. А як ще сказати?

— Багряний!

— Ще краще.

Без підказки вона продовжила:

— Малиновий! Вишневий!

— Молодчинка. Продовжуй далі, — сказала я, погладивши її по голові і кинувши ще один набір кубиків на килим. — Тепер спробуй з синіми кольорами.

Повернувшись до комп’ютера, я зрозуміла, що Соня мала рацію першого разу. Монітор був саме червоним. Червоним, як довбана кров.

Будь ласка, зв’яжіться з нами за номером, вказаним нижче. Також ви можете надіслати нам електронного листа на адресу applications.state.gov. Дякуємо!

Разів десять я намагалася додзвонитися за вказаним номером, а потім вирішила надіслати і-мейл. Потім майже два тижні чекала, доки не отримала відповідь. Таку собі відповідь. За десять днів мені надійшов електронний лист, у якому було написано, що я маю відвідати місцевий паспортний стіл.

— Чимось можу вам допомогти, мем? — спитав службовець, коли я прийшла із Соніним свідоцтвом про народження.

— Можете, якщо ви приймаєте заявки на отримання закордонних паспортів. — Я просунула документи у проріз під захисним склом.

Службовець, якому на вигляд було років дев’ятнадцять, схопив папери і сказав мені зачекати.

— О, — промовив він, похапцем повернувшись до вікна. — Мені на хвилину знадобиться ваш паспорт. Просто, щоб зробити копію.

Мені сказали, що закордонний паспорт Соні буде готовий за кілька тижнів. Чого мені не сказали, то це те, що мій паспорт був визнаний недійсним.

Про це я довідалася набагато пізніше. А Соня так і не отримала власний паспорт.

Спочатку деяким людям вдавалося вибратися. Хтось перетинав кордон із Канадою, хтось плив на човнах до Куби, Мексики, островів. На те, щоб влада встановила контрольно-пропускні пункти, пішло небагато часу, а стіна, що відділяла Південну Каліфорнію, Аризону, Нью-Мексико і Техас від Мексики, власне, вже була збудована, тож виїзд людей досить швидко припинився.

— Ми не можемо дозволити, щоб наші громадяни, наші матері і батьки тікали за кордон, — сказав президент в одному зі своїх перших звернень.

Я досі думаю, що нам вдалося би втекти, якби ми з Патріком були лише вдвох. Але з чотирма дітьми, одна з яких навіть не розуміє, що не можна крутитися у своїй авто-люльці й щебетати до прикордонників "Канада!" — нізащо.

Тож сьогодні я не почувалася примхливою, ні після роздумів про те, як легко вони зробили з нас в’язнів власної країни, ні після того, як Патрік обійняв мене і сказав спробувати не думати про те, як усе було раніше.

Було раніше.

Ось, як усе було: ми розмовляли допізна. На вихідних зранку вилежувалися в ліжку, відклавши хатні справи, і читали газети. Ми влаштовували коктейльні вечірки й обіди, а влітку — барбекю за гарної погоди. Грали в ігри — спочатку у "піки" та бридж, пізніше, коли хлопці досить виросли, щоб відрізнити шестірку від п’ятірки, у "війну" та "рибалку".

Щодо мене особисто — у мене були подруги, "курячі вечірки" — так Патрік називав наші з подругами дівич-вечори, але я знала, що він це казав необразливо. Це просто одна з тих речей, які говорять чоловіки. Принаймні, саме це я казала собі.

Раніше у нас були книжкові клуби і посиденьки за кавою, ми обговорювали політику у винних барах, а згодом у підвалах — наша версія "Читання “Лоліти” в Тегерані". Здавалося, Патрік ніколи не був проти моїх щотижневих втеч, хоча іноді і насміхався з нас, поки не лишилося з чого іронізувати. За його словами, ми були тими голосами, які не можна приглушити.

Що ж. Забагато про непогрішимість Патріка.



 

Залиште свій коментар

Вибір редакції