Останні

Більше новин

Популярні

Більше новин

Коментують

Більше новин
Філософський погляд на питання самотності та пошуку себе у романі Ернана Діаза "Вдалині"

Ернан Діаз - фіналіст Пулітцерівської премії та номінант на Букерівську премію. Його роботи з’являлися на сторінках Cabinet, The New York Times, Kenyon Review, Playboy, Granta, The Paris Review та інших видань.

Американський письменник у своєму романі-подорожі пропонує цікавий погляд на почуття, що виникають у людини, коли вона не вдома, поняття “дім" і стереотипи, які існують в суспільстві, а майже коміксовий сюжет ускладнений лінгвістичними іграми та витонченою композицією.

Роман "Вдалині", який вийшов друком у видавництві "Фабула", для тих, хто любить філософську, інтелектуальну літературу, хто шукає себе в житті та стикався з самотністю. Для тих, хто хоче побачити Америку ХІХ століття очима емігранта, що не знає мови.

Юний шведський іммігрант Хакан Седерстрем вирушає через всю країну — з Каліфорнії до Нью-Йорка — на пошуки свого брата, з яким доля розлучила його ще в дитинстві. Дорогою на схід герой потрапляє у всілякі халепи, але виходить із них так успішно, що стає живою легендою. Хакан опиняється в полоні, втягується в божевільні пошуки натураліста, що нишпорить дном висохлого озера в пошуках організма, що нібито породив людство, він зустрічає релігійних фанатиків, індіанців та головорізів. При цьому Хакан майже не знає англійської, і це по-особливому спотворює світосприйняття героя.

Ернан Діаз редагує академічний журнал для Колумбійського університету і є автором книжки Borges, Between History and Eternity (Bloomsbury, 2012). Його перший роман, "Вдалині", увійшов до списку Publishers Weekly Top 10 Book of 2017 і став фіналістом премії ПЕН/Фолкнер 2018 року та Пулітцерівської премії.

Фантастика Ернана Діаза публікувалася у The Kenyon Review, Playboy, Granta та The Paris Review. Письменник є лауреатом премії Whiting 2019 року. 

***

Уривок 

         Гокан Седерстрем народився на фермі на північ від озера Тустнаден, у Швеції. Виснажена земля, що на ній працювала його сім’я, належала заможному чоловікові, з яким вони жодного разу не бачилися, однак він регулярно забирав свій урожай через управителя. Рік за роком зернові родили все гірше, і власник землі стискав кулака, примушуючи Седерстремів харчуватися грибами і ягодами, які ті збирали в лісах, та вуграми й щуками, впійманими в озері (де Гокан, наслідуючи батька, приохотився до крижаної купелі). Більшість сімей у тих краях вели подібне життя, і за кілька років, коли їхні сусіди кинули свої домівки й переїхали у Стокгольм чи далі на південь, Седерстреми стали жити дедалі відособленіше, аж доки зовсім не втратили контакту з людьми, крім управителя, що приїжджав кілька разів на рік зібрати плату. Наймолодший і найстарший сини занедужали й померли, залишилися лише Гокан та його брат Лінус, на чотири роки старший за нього.

         Вони жили відлюдниками. Минали дні, а в їхньому домі не звучало жодного слова. Хлопці проводили якомога більше часу в лісі чи в покинутих фермерських будинках, де Лінус розповідав Гоканові історію за історією — про пригоди, що, як він стверджував, сталися з ним, перекази подвигів, ніби як почуті з вуст їхніх героїв, описи далеких місць, що він якимось чином дуже детально знав. Враховуючи їхню ізольованість, а також те, що вони не вміли читати, джерелом усіх цих казок могла слугувати тільки розвинута Лінусова уява. Однак, хай якими дивними були ті розповіді, Гокан ніколи не сумнівався в правдивості братових слів. Може, через те, що Лінус завжди безоглядно його захищав і ніколи не вагався, беручи на себе провину й покарання за маленькі злочини свого брата. Гокан безумовно йому довіряв. Він справді, найпевніше, помер би, якби не Лінус, який завжди пильнував, щоб він був нагодований, підтримував тепло в будинку, доки батьків не було вдома, й відволікав його розповідями, коли бракувало їжі й палива.

         Усе змінилося, коли завагітніла їхня кобилиця. Під час одного з коротких візитів управитель сказав Еріку, Гокановому батькові, припильнувати, щоб усе було як слід — через голод вони вже втратили багато коней і його господар буде радий поповненню своєї дедалі порожнішої стайні. Минув час, і кобилиця стала надміру велика. Ерік не здивувався, коли вона народила близнят. Напевно, вперше в житті він вирішив піти на обман. Разом із хлопцями він розчистив ділянку в лісі й збудував таємний загін, куди відвів одного з лошат, щойно його можна було відлучити від матері.

         Через кілька тижнів приїхав управитель і забрав його брата. Ерік тримав жеребчика в сховку, пильнуючи, щоб той ріс сильним і здоровим. Коли настав час, він продав його мельникові в далекому містечку, де його ніхто не знав. Того вечора, коли повернувся, Ерік повідомив синів, що через два дні вони вирушать до Америки. Грошей із продажу лошати вистачило лише на два квитки. Та й хай там як, він не збирався тікати, наче злочинець. Їхня мати нічого не сказала.

         Гокан та Лінус, які ніколи в житті не бачили навіть зображення міста, поспішили в Гетеборг, сподіваючись провести там день-два, та заледве встигли сісти на свій корабель до Портсмута. Піднявшись на борт, вони розділили гроші на випадок, якщо з одним із них щось станеться. Під час цієї частини мандрівки

Лінус усе розповів Гоканові про дива, які чекали на них в Америці. Вони ні слова не знали англійською, тож назва міста, куди вони прямували, була для них абстрактним талісманом — "Нуярк".

         Вони прибули в Портсмут набагато пізніше, ніж очікувалося, й усі дуже поспішали посідати в шлюпки, що підвезли їх до берега. Щойно Гокан і Лінус ступили на причал, їх затягнуло в потік людей, якими роїлася головна вулиця по обидва боки. Вони йшли плечем до плеча, майже підтюпцем. Коли-не-коли Лінус обертався до брата, щоб розтлумачити йому щось про дивовижі навколо них. Вони обидва намагалися з усім цим розібратися, шукаючи свій наступний корабель, який мав відбути того ж таки пообіддя.

         Торгівці, ладан, тату, підводи, скрипалі, шпилі, моряки, молоти, прапори, пара, жебраки, тюрбани, кози, мандоліна, крани, жонглери, відра, майстри вітрильників, афіші, повії, димарі, свистки, орган, ткалі, кальян, яточники, перець, ляльки, кулачна бійка, каліки, пір’я, фокусники, мавпи, солдати, каштани, шовк, танцівниці, папуги, проповідники, аукціони, акордеоністи, гральні кубики, акробати, дзвіниці, килими, фрукти, шворки для білизни. Гокан глянув праворуч, і його брат зник. Вони щойно проминули гурт китайських моряків за обідом, й Лінус розповів йому деякі факти про їхню країну та її традиції. Вони пішли далі, роззявивши роти і роблячи великі очі на сценки перед ними, а тоді Гокан обернувся до Лінуса, а його там більше не було.

Він роззирнувся, пішов назад, пройшовся від тротуару до стіни, побіг уперед, а тоді повернувся туди, де вони висадилися. Їхня шлюпка відпливла. Він дійшов до того місця, де вони загубилися. Сів на ящик, задиханий, перейнятий тремтінням, і викрикував братове ім’я, вглядаючись у потік людей. Солоне шипіння на його язиці швидко стало онімілим поколюванням, що розлилося по всьому його тілу. Заледве підвівшись на тремтячі ноги, він кинувся до найближчої пристані й запитав якихось моряків у шлюпці про Нуярк. Моряки не зрозуміли. Зробивши багато спроб, він сказав "Амеріка". Це вони зрозуміли відразу, але похитали головами. Гокан пішов від пристані до пристані, напитуючи Амеріку. Врешті після кількох невдач хтось відповів йому "Америка" і вказав на шлюпку, а тоді на корабель, що стояв на якорі десь за три кабельтових від берега. Гокан глянув у шлюпку. Лінуса в ній не було. Напевно, він уже на кораблі. Моряк простягнув Гоканові руку, той заліз і сів.

         Щойно вони дісталися до корабля, якийсь чоловік зажадав від нього грошей і забрав їх, а тоді провів його в темний куток під палубою, де, серед койок, скринь, пакунків та бочок, під лампами, що гойдалися, звисаючи з балок, та рим-прогоничами голосна юрба емігрантів намагалася облаштуватися й відвоювати собі трохи місця для довгої подорожі на пропахлій капустою й хлівом пасажирській палубі. Він пошукав Лінуса серед силуетів, розмитих мерехтливим світлом, пробираючись між немовлятами, сонними та крикучими, жінками, усміхненими та вимученими, й міцними і заплаканими чоловіками.

Дедалі глибше впадаючи у відчай, він поспішив назад на палубу, пробираючись між натовпами людей, що махали руками, й заклопотаними моряками. Ті, хто

проводжали, зійшли з корабля. Трап забрали геть. Він прокричав братове ім’я. Підняли якір. Корабель відплив. Натовпи людей радісно вигукували й аплодували.

         Ейлін Бреннан знайшла його виголоднілим й охопленим гарячкою через кілька днів після відплиття і разом зі своїм чоловіком Джеймсом, вуглекопом, піклувалася про нього, як про рідну дитину, лагідно примушуючи їсти й виходжуючи його. Говорити він відмовлявся.

         Через якийсь час Гокан врешті піднявся з пасажирської палуби, але тримався подалі від усіх і проводив дні, вглядаючись у небокрай. Хоч вони й відпливли з Англії навесні й уже мало б настати літо, щодня дедалі холоднішало. Минули тижні, а Гокан і досі відмовлявся розмовляти. Приблизно тоді ж, коли Ейлін дала йому безформну накидку, яку зшила з клаптів, вони побачили землю.

         Корабель заплив у на диво брунатні води й кинув якір навпроти блідого, низькорослого міста. Гокан огля­нув вицвіло-рожеві й жовтуваті будівлі, марно силкуючись знайти пам’ятки, які описував йому Лінус. Шлюпки, навантажені ящиками, плавали туди-сюди між кораблем і берегом кольору глини. Ніхто не зійшов. Відчуваючи дедалі більшу тривогу, Гокан запитав у моряка, що стояв без діла, чи це Америка. Це були найперші слова, які він промовив, відколи викрикував братове ім’я у Портсмуті. Моряк сказав, що так, це Америка. Стримуючи сльози, Гокан запитав, чи вони прибули в Нью-Йорк. Моряк дивився на Гоканові губи, якими той вимовляв, знову, той клубок переплетених звуків: "Нуярк?" З тим, як Гоканів відчай зростав, усмішка на моряковому обличчі ширшала, доки не перетворилася на вибух сміху.

         — Нью-Йорк? Ні! Це не Нью-Йорк,— сказав моряк.— Це Буенос-Айрес.

Він знову засміявся, ляскаючи однією рукою по коліну, а другою трусячи Гокана за плече. Того вечора вони відпливли далі.

         За вечерею Гокан намагався випитати в подружжя ірландців, де вони є і скільки їм знадобиться часу, щоб дістатися до Нью-Йорка. Порозумілися вони не відразу, але врешті приводів сумніватися не залишалося. Жестами та за допомогою невеличкого шматочка грифеля, яким Ейлін намалювала приблизну карту світу, Гокан зрозумів, що вони безконечно далеко від Нью-Йорка й кожної миті віддаляються від нього ще більше. Він збагнув, що вони прямували на край світу, збираючись обпливти мис Горн, а тоді тримати курс на північ. Тоді він уперше почув слово "Каліфорнія".

         Після того як вони сміливо витримали натиск бурхливих вод мису Горн, погода пом’якшилася й пасажирів охопила нетерплячка. Складалися плани, зважувалися можливості, укладалися домовленості про партнерство та спільну роботу. Коли почав звертати увагу на розмови, Гокан збагнув, що більшість пасажирів обговорювали тільки одне — золото. Нарешті вони кинули якір у, як здавалося, напрочуд метушливому примарному порту: він був повний напівпотонулих кораблів, яких розграбували і покинули екіпажі, що дезертирували на золоті копальні.

         Але на кинутих суднах оселилися поселенці, а деякі з них навіть перетворилися на плавучі таверни і крамниці, з яких торговці продавали свої товари новоприбулим золотошукачам за грабіжницькими цінами. Човни, баржі й плоти ходили туди-сюди між цими імпровізованими закладами торгівлі, розвозячи покупців і крам. Ближче до берега кілька більших кораблів повільно йшли на дно, поки течії скручували їхні напівзогнилі кістяки в химерні фігури. Зумисно чи ні, а кілька човнів сіли на мілину в неглибоких водах і перетворилися на житло та крамниці з підмостками, прибудовами та навіть цілими будівлями, припасованими до них, таким чином дістаючись до суші й зливаючись із містом. Позаду мачт великі намети пісочного кольору стояли між закопченими дерев’яними будинками — це місто або тільки щойно тут облаштувалося, або просто ще не до кінця розвалилося.

         Минуло кілька місяців, відколи вони підняли вітрила, але коли корабель причалив у Сан-Франциско, Гокан постаршав на кілька років — довгов’язий хлопець став високим юнаком з мужнім обличчям, загартованим пекучим сонцем та солоним вітром, зі зморшкою на лобі від незмінного прищуру, сповненого водночас сумніву й рішучості. Він вивчив карту, яку Ейлін, ірландка, намалювала для нього грифелем. Хоча для цього й довелося б перейти цілий континент, він виснував, що найшвидший спосіб возз’єднатися зі своїм братом — пішки по суходолу.

Залиште свій коментар

Вибір редакції