Останні

Більше новин

Популярні

Більше новин

Коментують

Більше новин
У видавництві #книголав вийде книжка Ендрю Мейна "Між фазами Місяця". Уривок

У видавництві вже вийшов друком гостросюжетний трилер письменника "Хованки з хижаком", а це продовження "Між фазами Місяця".

Наприкінці січня у видавництві #книголав вийде книжка Ендрю Мейна "Між фазами Місяця". 

Це книжка-трилер — художня вигадка. Імена, персонажі, місця, події у ній або є плодом творчої уяви автора, або постають як вигадані. Будь-який збіг із реальними людьми, живими чи померлими, або ж реальними подіями випадковий.

За сюжетом здолавши жахливого серійного вбивцю, що маскував свої злочини під напади тварин, науковець Тео Крей понад усе хоче повернутися до звичайного життя. Однак пережите так просто не відпускає: до Тео масово звертаються родичі інших зниклих безвісти у надії пролити світло на долю своїх близьких. Серед них і батько давно зниклого хлопчика, який прагне відшукати вбивцю свого сина. Єдині зачіпки, що можуть вивести на монстра, — це дитячі малюнки й міська легенда про людину на прізвисько Іграшковий Майстер. Беручись допомогти зневіреному чоловікові, Тео навіть не підозрює, що за моторошні відкриття на нього чекають і наскільки важливо встигнути знайти злочинця до наступного нового місяця…

Ендрю Мейн — американський ілюзіоніст і письменник, зірка телешоу "Не вірте Ендрю Мейну!", автор понад десятка кнжок. 2017 року увійшов до першої п’ятірки продажів серед незалежних авторів за версією британського Amazon. Працював із такими ілюзіоністами, як Девід Копперфілд, Девід Блейн та дуетом "Пенн і Теллер". 

***

Уривок

Будинок за адресою 17658, Вімблдон змінив чотирьох власни­ків. З 1986 до 2005 року ним володіли Кевін і Труді Гаррісони. З 2005 по 2011-й, у часи Іграшкового Майстра, власником був Джеффері Вашингтон. Наразі будинок належить компанії "Нью Касл проперті менеджмент".

Після відкриття імені домовласника мені пасувало б від­чути радість перемоги. Проте, досліджуючи архіви нерухомо­сті Південного централу, я встиг помітити, що ім’я в акті не завжди відповідає справжньому імені людини, яка придбала будинок. Багато будинків належать фіктивним компаніям і лю­дям — чи то зовсім вигаданим, чи тим, які навіть не здогаду­ються, що їхнє ім’я фігурує в документах.

Джеффері Вашингтон заплатив за будинок готівкою. Спро­би бодай щось про нього нарити виявилися марними. Підоз­рюю, його взагалі не існує.

Мені не вдалося знайти жодної пізнішої згадки про купів­лю Джеффері Вашингтоном іншого будинку в цьому районі. Може, він переїхав далі, але скоріше за все, просто вигадав ім’я.

Але не все так погано. Можна ще перелопатити цілу купу паперів — від комунальних платіжок до телефонних квитан­цій. Я, правда, поки не маю такої можливості, та коли вдасться знайти вагомий доказ зв’язку Артіса й Крістофера з тим бу­динком — зможу переконати навіть такого циніка, як детектив Корман. Однак марними надіями я себе не тішу.

Безпрограшний варіант — поспілкуватися з сусідами. У Іграшкового Майстра є двоє сусідів, які могли б щось бачити, але, звичайно, в Південному централі є висока ймовірність, що ніхто мені нічого не розповість.

***

Закінчивши з пошуком даних, я телефоную Вільяму. Не хо­тілося б, аби він почав удиратися до будинків чи навіть гірше — сказав Метісу, що у нас з’явився підозрюваний. Тому я лиш повідомляю, що знайшов кілька зачіпок і незабаром зможу розповісти більше. Маю надію, вже зовсім скоро.

— А що з тим Іграшковим Майстром? — питає він.

Дещо все-таки можна розповісти.

— Це дитяча міська легенда. Він випливає кожні кілька років.

— То він якось пов’язаний з Крістофером?

— Можливо. Гадаю, це може бути реальна людина.

Не хочеться казати Вільяму, що цей тип — педофіл і убивця. Але він і сам уже заповнив пробіли.

— То, по-вашому, він міг спілкуватися з Крісом?

— Імовірно. Іноді такі типи обробляють дітей поволі. Спосте­рігають, хто з малих довіряє їм найбільше.

Він лиш зітхає, а тоді, після тривалої мовчанки, каже:

— Я сподівався, це просто випадковий мужик. Ну, знаєте, проїздив повз і помітив Кріса.

— Розумію. Може, так і було. Це лише байка.

Доки я не дізнаюся про болісну оповідку Артіса більше, ді­литися нею не варто.

На прощання не зовсім щиро обіцяю тримати його в курсі. Сидячи за квартал від будинку, де могли вбити його сина.

Я катався туди-сюди й спостерігав, аж доки не увімкнулися поодинокі вуличні ліхтарі, заливши околиці жовтавим сяйвом.

Я помітив, що на решті подвір’їв є світлочутливі ліхтарі, а у дворі будинку номер 17658 — немає. Як не брати до уваги тьмяного світла, що ллється крізь завіси брунатного однопо­верхового особняка, двір ховається в цілковитій темряві.

Та це не єдина його особливість. Найвища огорожа з баче­них мною в окрузі сягає майже двох метрів. У номера 17658 —два з половиною, тож перехожим нічого не видно. З вули­ці можна помітити хіба ряди дерев, що ростуть на задньому подвір’ї.

Цей будинок у серці передмістя — на диво ізольований і від­людний. По обидва його боки до сусідів тягнеться три метри паркана.

На супутниковій карті видно, що будинок розташований на продовгуватій ділянці й тягнеться аж до під’їзної доріжки. Один гараж — той, який, певно, описував Артіс, — стоїть у гли­бині двору. На іншому, внутрішньому, висить замок, і не схоже, щоб його часто відмикали.

Найбільша таємниця для мене — особа власника. Будинок було продано в 2011-му майже на двадцять відсотків дешевше за середню ціну в районі. Це означає, що угода була приват­ною. Можливо, власник поспішав або покупець близько знайо­мий із продавцем. Може, це навіть одна й та ж особа.

Волосся стає дибки від думки, що Джеффері Л. Вашингтон досі може бути власником будинку. Можливо, він зараз навіть усередині.

Перш ніж вийти з машини, я обмірковую варіанти, яких не так уже й багато. Перший — поїхати в аеропорт і зателефону­вати Корману, повідомивши все, що мені відомо.

Та якщо Іграшковий Майстер не відчинить голий, скривав­лений і з ножем у руці, Корман лиш прискіпливіше перевірить документи.

Справді розумний Іграшковий Майстер знищив би все, що пов’язувало його з убивствами. Після втечі Артіса це було б мудро.

Звичайно, ми говоримо про серійного вбивцю. У нього може бути своє уявлення про мудрість.

Я вирішую зібратися з духом і постукати у двері. Ховаю пістолет у кобурі в задню кишеню джинсів і обсмикую курт­ку. Навіть після сутички з Джо Віком мене не тягне до зброї, але завдяки тому, що в OpenSkyAI вигідно тлумачать безпекові угоди нашого міністерства оборони, я маю дозвіл носити піс­толет у будь-якій точці США. Хоч місцевий суд може з цим і не погодитись.

Питання в тому, чи хотів би я скористатися зброєю. Ще точ­ніше — чи мені доведеться.

Я ще раз оглядаю подвір’я, а тоді підходжу до дверей будин­ку 17658 і стукаю.

Зсередини чути телевізор і собачий гавкіт.

Що ж, принаймні вдома хтось є…

Двері прочиняються, на поріг вичимчиковує маленька сіра ху­тряна кулька і зупиняється біля моїх п’ят, гавкотом попереджа­ючи про необхідність терміново покинути територію.

— Едді! — кричить ізсередини старечий голос. — Не чіпай його.

Пес стрімголов мчить назад, задоволений, що виконав свій собачий обов’язок. Двері відчиняються ширше, і мене вже роз­дивляється літня чорна жінка у великих окулярах.

— Слухаю вас? — каже вона.

Я мигцем зазираю вглиб — аби пересвідчитися, що, крім Едді, там немає голого серійного вбивці, готового на мене накинутися.

— Вітаю, я Тео Крей.

Я показую своє посвідчення, яке вона тягне, аби краще роздивитися.

— Не дуже гарна фотографія, містере Крей, — каже, повер­нувши його.

— Я не фотогенічний.

— Заходьте, заходьте, — кличе вона, притримуючи для мене двері. — Хочете чаю?

— Гм, не відмовлюся.

Я ступаю всередину, підозріливо позираючи за двері — чи не чигає на мене якась небезпека?

Схоже, меблі в будинку не міняли з часів президенства Клінтона. Стіни вітальні вкриті дерев’яними панелями. Широ­кий диван стоїть перед телевізором із великим екраном, що, певно, лишився з епохи Іграшкового Майстра.

Коли вона зачиняє двері, я помічаю три рядки засувів і одну замкову щілину. Це одразу ж мене насторожує. Такий замок використовують, щоб тримати когось усередині.

Я спостерігаю, як жінка прямує на кухню й наливає дві чаш­ки чаю. Підлога в кімнаті подерта, а килим поплямований.

— Я саме збиралася піти посидіти на веранді, — каже вона, минаючи мене з двома чашками.

Я йду за нею на невеличкий бетонований майданчик із кра­євидом захаращеного бур’янами подвір’я. Жінка сідає і жестом вказує на іржавий стілець навпроти.

— Ви чоловік, якого обіцяла прислати церква? — питає нарешті.

— Ем, ні… міс..?

— Місіс Ґрін, — каже вона, взагалі не переймаючись тим, що у неї вдома сидить абсолютний незнайомець.

Едді обнюхує мою ногу й вибігає у двір, аби проінспектува­ти шматок сухої трави та на щось погарчати. Я нервово озира­юся, боячись, щоб містер Ґрін не накинув на шию дріт.

— Містер Ґрін удома, мем?

— Містер Ґрін тепер в обіймах Господа. Царство йому небесне.

Нагадаємо, вийшов підлітковий бестселер "Діти кістки й крові" Томі Адеємі. 

Залиште свій коментар

Вибір редакції