Останні

Більше новин

Популярні

Більше новин

Коментують

Більше новин
У видавництві #книголав вийшов підлітковий бестселер "Діти кістки й крові" Томі Адеємі. Уривок

Томі спеціально вивчала нігерійську спадщину, щоб уникнути неточностей, вона консультувалася з людьми, які практикують сантеру.

У видавництві #книголав вийшла перша частина трилогії "Спадок Ор’їші" – "Діти кістки й крові". Це перша фентезі-книжка, написана на основі африканської міфології. Книжка завоювала світову популярність й одразу потрапила на перше місце в списку бестселерів The New York Times в категорії young adult.

Авторка книжки Томі Адеємі народилася в США, куди її батьки переїхали з Нігерії. Створюючи свій світ, письменниця спиралася на міфологію і релігію йоруба – населення Західної Африки, зокрема Нігерії. Прихильники традиційних вірувань в цих місцях вважають, що в світі діють ор’їші – духи, кожен з яких відповідає за ті природні явища. Саме на честь них Томі назвала свою фентезійну країну.

Західноафриканські міфи і вірування в книжці переплітаються з невигаданими проблемами реальних людей – расизмом, поліцейським свавіллям, рабством – темами, які не характерними для цього напрямку літератури. Проте це справжнє фентезі з усіма властивими жанру атрибутами.

Томі спеціально вивчала нігерійську спадщину, щоб уникнути неточностей, вона консультувалася з людьми, які практикують сантеру.. За словами авторки, вона давала читати книжку "Діти кістки й крові" людям традиції йоруба. Твір їм дуже сподобався. Хоч це і фентезі, але створено воно з великою пошаною до вірувань і культури.

За сюжетом роману "Діти крові і кісток" багато жителів щасливої ​​країни Ор’їші володіли магією. У кожного чаклуна був свій талант, і цю магію вони використовували на благо усіх жителів. Але жорстокий король Саран вирішив позбутися чар. За його наказом чаклунів вбили. В одну ніч чари покинули країну.

***

Уривок

Шість хвилин.

Саме стільки Бабa борсався у морі.

Стільки часу він боровся з течією, стільки часу його легені відчайдушно прагнули повітря.

Ми мовчки сидимо у нашій порожній агере, і я не можу викинути з голови це число. З того, як тремтить Бабa, я й не сумніваюся, що ці шість хвилин відібрали у нього десять років життя.

Цього не мало статися. Ще надто рано, аби зруйнувати весь день. Я маю бути надворі, чистити наловлене зранку разом з Бабa. Зайн має саме повертатися з тренування мені на допомогу.

Натомість брат, схрестивши руки, спостерігає за Бабa, надто розлючений для того, щоб хоч глянути в мій бік. У цю мить мій єдиний друг — Найла, віддана левонериця, яку я знайшла пораненою ще зовсім малям і відтоді ростила. Тепер уже немаленька, вона височіє наді мною, сягає Зайнової шиї, навіть стоячи на чотирьох лапах. За вухами в неї — два зубчастих роги, небезпечно близькі до того, щоб пробити тростяні стіни. Я тягнуся до неї, і Найла інстинктивно опускає велетенську голову, пильнує за іклами, що вигинаються над самою щелепою. Я чухаю її морду, вона муркоче. Ну хоч хтось на мене не злий.

— Що сталося, Бабa?

Тишу порушує різкий голос Зайна. Ми чекаємо на відповідь, та батькове обличчя позбавлене виразу. Він дивиться на підлогу таким порожнім поглядом, що мені від цього болить серце.

— Бабa? — Зайн нахиляється так, щоб зустрітися з ним поглядом.

— Ти пам’ятаєш, що сталося?

Бабa тісніше загортається у ковдру.

— Я мав рибалити.

— Але ти не повинен іти рибалити сам! — вигукую я.

Бабa здригається, Зайн суворо зиркає на мене, аби я говорила тихіше.

— Твої провали у пам’яті стають все гірші, — намагаюся я ще раз.

— Чому ти не зачекав, доки я повернуся?

— Не було часу, — хитає головою Бабa. — Прийшли гвардійці. Сказали, що я мушу платити.

— Що? — Зайн супить брови. — Чому? Я заплатив минулого

тижня.

— Це податок на віщунів, — я стискаю складчасту тканину своїх штанів, мене досі переслідує дотик того вояка. — Вони й до Мами Аґби приходили. Певно, обійшли всі доми Ілоріна, де є віщуни.

Зайн притискає кулаки до чола, наче намагається розтрощити власну голову. Він хоче вірити, що коли ми гратимемо за правилами монархії, це нас убереже, але ніщо нас не захистить, якщо ці правила коріняться у ненависті.

Стара провина повертається до мене, стискається, просочується в груди. Якби я не була віщункою, вони не страждали б. Якби Мама не була чарівницею, вона зараз була б жива.

Я зариваюся пальцями у волосся, випадково видираючи кілька волосин. Частина мене думає, чи не зрізати його взагалі, але навіть без білого волосся мій магівський спадок все одно прокляття для моєї родини. Ми — ті люди, яких повно у королівських в’язницях, яких наше королівство перетворило на рабів. Люди, чиїх рис ор’їшанці намагаються позбутися, роблячи наш родовід незаконним, наче біле волосся та мертва магія — пляма на суспільстві.

Мама розповідала, що спочатку біле волосся було ознакою сил неба й землі. Воно несло красу, чесноти й любов, воно значило, що ми благословенні богами. Але коли все змінилося, магія стала ненависною. Наше обдарування перетворилося на щось нестерпне. Це несправедливість, яку я мусила прийняти, але коли я бачу, якого болю це завдає Зайнові або Бабa, це ранить мене все глибше. Бабa досі викашлює солону воду, і нам знову доводиться думати про те, як звести кінці з кінцями.

— Може, марлін? — пропонує Зайн. — Можемо заплатити їм марліном.

Я йду вглиб хатини, відкриваю маленький залізний морозильник. В охолодженій воді лежить червонохвостий марлін, якого ми упіймали вчора, його блискуча луска обіцяє справжню смакоту. Це рідкісна здобич для моря Воррі, надто цінна, аби з’їсти її самим. Але якщо гвардійці його візьмуть…

— Вони відмовилися брати рибу, — буркоче Бабa. — Потрібна

була бронза. Срібло.

Він розтирає скроню так, наче це змусить зникнути увесь світ.

— Мені сказали знайти монети, інакше Зейлі відправлять до поголів’я.

У мене холоне кров. Я різко розвертаюся, нездатна приховати страху. Поголів’ям керує королівська армія; це робоча сила королівства, яка працює по всій Ор’їші. Якщо хтось не може сплатити податки, його зобов’язують таким чином відпрацювати борг королю. Ті, хто опиняються в поголів’ї, безкінечно гарують — споруджують палаци, будують дороги, видобувають вугілля і ще що завгодно.

Колись така система добре послужилася Ор’їші, та після Нальоту це всього лише схвалений державою смертний вирок. Привід округлити кількість населення, хоча не те щоб монархія взагалі потребувала приводу. З тим, скільки віщунів лишилося сиротами після Нальоту, це м'и не можемо дозволити собі сплачувати королівські побори. Це м'и — справжні мішені постійного зростання податків.

Прокляття. Я намагаюся стримати свій жах. Якщо мене відправлять до поголів’я, я ніколи не виберуся. Звідти ніхто не втікає. Загалом робота має тривати, поки не відпрацюєш свій борг, але відколи податки постійно ростуть, то й він теж росте. Голодних, побитих, а то й гірше, віщунів перевозять, як худобу. Змушують гарувати, поки не зламаються їхні тіла.

Опускаю руки в холодну воду, аби заспокоїтися. Не можна, щоби Бабa з Зайном знали, яка я насправді перелякана, — так усім буде тільки гірше. Але коли пальці починають тремтіти, я й сама не знаю, чи це від холоду, чи від страху. Чому це відбувається? Коли все стало так погано?

"Ні", — шепочу сама до себе.

Неправильне запитання.

Треба питати не про те, коли все стало так погано, а про те, чому я взагалі думала, що стає краще. Я дивлюся на чорну калу, вплетену в сітчасте вікно нашої хатини, — єдиний зв’язок з Мамою, що мені лишився. Коли ми жили в Ібадані, вона ставила кали на вікно нашого старого дому, вшановуючи свою матір — так маги віддають шану своїм померлим.

Зазвичай, дивлячись на квітку, я пригадую широку усмішку, що грала на Маминих вустах, коли вона вдихала її коричний запах. Сьогодні я бачу в її зів’ялих пелюстках чорний магацитовий ланцюг, що замінив золотий амулет, який Мама завжди носила на шиї.

Хоча цьому спогадові вже одинадцять років, нині він для мене ясніший за те, що я бачу на власні очі.

Саме тієї ночі все стало погано — тієї ночі, коли король Саран вішав моїх людей напоказ усім, проголошуючи війну проти нинішніх і майбутніх магів. Тієї ночі, коли померла магія.

Коли ми втратили усе.

Нагадаємо, відома американська актриса Різ Візерспун порадила найцікавішу книжку січня

Залиште свій коментар

Вибір редакції