Українською вийшов роман відомого азербайджанського письменника Ельчіна Сафарлі "Якби ти знав". Уривок

Українською вийшов роман відомого азербайджанського письменника Ельчіна Сафарлі "Якби ти знав". Уривок

Фото: www.trend.az

"Якби ти знав..." вийшла у світ 2012 року.

В українському перекладі вийшов роман "Якби ти знав..." видавництва BookChef молодого та талановитого азербайджанського письменника Ельчіна Сафарлі, повідомляє пресслужба видавництва. 

"Якби ти знав..." — це історія одного жіночого відчаю. Який можна повідати лише білосніжним сторінкам щоденника. Це історія про почуття, сумніви, очікування і такі страхи, які здебільшого допомагають почати життя спочатку.

Ельчін Сафарлі - сучасний азербайджанський письменник та журналіст. У своїх книгах розповідає про східні традиції, культуру, побут та кохання. Насамперед відомий як автор роману "Солодка сіль Босфору" (2008), в центрі сюжету якого — журналіст із Баку та "місто душі" Стамбул. 

***

Уривок

Частина І

Кларисса щира — отак. Пітер вважатиме її сентиментальною. Вона сентиментальна — це правда. Збагнула: єдине, про що слід говорити, — наші почуття. Усе це розумування — дурниці. Просто говори те, що відчуваєш.

Вірджинія Вулф, "Місіс Делловей"

 

 Не даруй мені на згадку пустелі — й так усе порожнеча шматує!

Федеріко Гарсія Лорка

1

Не маю нічого, крім себе самої. Усе, що було, залишилося там. Тепер не поділяю час на минуле, сьогодення, майбутнє. Лише сьогодні — в ньому єдиному початок, продовження і, швидше за все, кінець мого життя. Календар з однією сторінкою. Так ліпше. Тверезо оцінюєш, чим володієш цієї миті. Не озираєшся назад, не заглядаєш наперед. Жодного самообману. Ілюзія — далебі не сподівання, а надія — не завжди реальність. Це не песимізм. Приймаю життя, яким воно є. У німецькій мові є слово hassliebe. Якщо за словником, то воно перекладається як "почуття між любов’ю і ненавистю". Ось таке почуття в мене до кожного мого "сьогодні".

***

Щовечора ходжу по печиво. Мигдальне. Улюблене змалку. До цілодобової крамниці в сусідньому кварталі. Там постійно мокра кахляна підлога й продавчиня з сумовито-вологими очима. Якось не витримала й запитала: "У вас все гаразд?". Вона відповіла з розчаруванням і без жодної нотки надії: "Такого не буває, дівчино". Тої миті я збагнула, яке безглузде моє запитання і яка щира її відповідь. "Усе" неможливе: якщо пощастить, отримаєш бодай чверть.

Мигдальне печиво у тій крамниці розкуповують миттю. Домашнє, хрустке, із солодкаво-гіркою ноткою. Щодень о пів на дев’яту приносить його літня емігрантка з Європи. Складає в кондитерському відділі сім паперових торбинок з духмяним вмістом, отримує гроші за продане вчора та йде собі. Минулого тижня я зіткнулася з нею на порозі крамниці. Як її впізнала? За запахом смаженого мигдалю. Їй бракувало лівої руки. А ще вона посміхалася.

***

Я прилетіла сюди, коли Там для мене все скінчилося. Одна валіза з речами, одна вічна негода за плечима, одна я. Тут теж часто дощить, здебільшого вночі, зате зранку — сонце. Навіть у січні. У цьому місті немає кутів. Поталанило. Кути врізуються в мене гостротою спогадів — боляче. Хоча, здавалося б, чому ж має боліти, раз усе минуло? Овальні будинки, овальні вулиці, овальні світлофори. І овальна лінія берега. Віконце для ковтка повітря. Із самим лишень морем мовчу. До всіх інших, приміром, на роботі, озиваюся за потреби. Перед сном сиджу на підвіконні, споглядаю порожню вулицю. П’ю чай з печивом, думки дивні. Скажімо, про те, що люблю випадкових людей. З ними в мене завжди багато чого збігається. А ще думаю про страх перед втратою. Може, це тому, що все вже втрачено?

2

Я вмираю. Звісно, всі колись помремо, але я приблизно знаю, скільки мені залишилося. Недовго. Зовсім не страшно. Коли часу обмаль, нерозумно витрачати його на страхи, жалі та страждання. Неправда, що в такому становищі решту днів намагаєшся насичувати всім, чого бракувало досі. Зовсім ні. Кортить звичайного, такої собі середини між буденністю і власне життям. Дихати лінивим вечірнім бризом, пити каву на відкритих верандах, дивитися у вічі життю й запитувати в себе: "А що, як це неправда?". Цілком звичайні бажання, нічим не примітні, без драматизму.

Для мене моя хвороба — не вирок, як зазвичай про це думають. Я не підсудна й не приречена до ешафота, де мені силоміць нагнуть голову, накидаючи на шию петлю. Коли почула діагноз, не заплакала. Глянула на лікаря з акуратно зачесаною назад сивиною і сухо запитала: "Чому так рано?". Дурепа. Ти бозна-яка вже пацієнтка з таким діагнозом, тож сили на філософію, підтримку в нього вже не залишається. Конвеєр людських життів, які добігають кінця. Він знизав плечима заговорив про можливості сучасної медицини. Я відмовилася: "Облиште, лікарю, це смішно! Яка там у вас нанотерапія?! Не такі ви розумні, аби обдурити долю!".

Вийшла з клініки в ранню весну. Раптом закортіло набрати в пакет цієї погоди, що так окрилювала, натягнути його на голову та якомога тугіше зав’язати біля підборіддя. Надихатися до сп’яніння, до цілковитого відчуття звільнення. Я посміхнулася й тієї миті знайшла відповідь на запитання, яке поставила лікареві. Час мого життя добіг кінця. Можливо, продовжиться воно в іншому міці, в іншій подобі. Відпустити — не означає здатися. Найчастіше це єдине правильне рішення, перемога над обставинами.

***

Я винайняла помешкання за сто п’ятдесят кроків від берега. Дві крихітні кімнатки та двоє величезних французьких вікон. Ззовні вони подряпані лезами холодних вітрів. Господиня зізнається, що кімнати порожні майже цілий рік, лише влітку сюди заселяються туристи. "У кварталі наш дім називають “Серцем вітру”. Він зривається з берега й буквально вдирається сюди. Саме у вікна мого помешкання, негідник такий. Стукотить, дряпотить, ревнує якщо хтось, крім мене, тут мешкає. Не витримала, тогоріч перебралася звідси. Не лякаю — попереджаю заздалегідь, щоби потім ви не втікали й не вимагали грошей назад". Простягаю господині обумовлену суму та знімаю з вікна плакат: "Здаю, 818-34-567-0, Сулеме".

В очах Сулеме відсутня точка опори, в них вітер Буенос-Айреса, де вона народилася, покохала, поховала двох доньок і звідки втекла до Овального міста, щоби поховати себе колишню. Ми з нею до певної міри відображення одна одної, та про це я мовчу. Для неї хочу залишитися пересічною туристкою, аматоркою засмаглих чоловіків із густо зарослими грудьми, яка шукає пригод на свої білі сіднички. А як інакше? Не скажу ж я їй: "Сулеме, я приїхала сюди вмирати". Ніколи не забуду першої ночі в "Серці вітру". Після півночі прокинулася, щоб ковтнути води. Вийшла на балкон. Там серед гілля дерева з масивним кривим стовбуром висів місяць. Нагадував ялинкову прикрасу, кульку, що світиться. І я згадала бабусине імбирне печиво на Новий рік. Дитинство — єдине, за чим сумую. Ні, неправда. І ще за Ним.

***

Після роботи поспішаю на естакаду. Вона відходить глибоко в море, півгодини витрачаєш, аби дійти до кінця. Туди мало хто доходить — непотрібно й небезпечно. Навіть без вітру там хвилі — неодмінно змочать волосся, заллються в туфлі. Таке красномовне море мені досі не траплялося. Воно синьо-зелене, піняве, понуре. Рибалки не люблять його за каламутне нутро, розірвані сітки. У ньому багато риби, але воно не хоче будь-що відривати від себе. "Мені від тебе нічого не потрібно, чуєш?! Я просто посиджу поряд". Стара вогка лава на естакаді, вітер застеляє обличчя моїм волоссям. Подумки поринаю в дні, які не усвідомила до кінця, так, щоби відпустити. З Овального міста мені доведеться повернутися туди, звідки вийшла. Відпускаю минуле, вкотре проходжу колом, у якому стрілки, ледь дійдуть до кінця, починають свій шлях наново. Та щоразу цей шлях інший — легшає, звільняє, і шлях уже не здається таким виснажливим, як минулого разу. Ось воно — те саме зцілення перед довгоочікуваною зупинкою.

Ноги зовсім мокрі. Та я не боюся холоду.

Нагадаємо, нещодавно Ельчін Сафарлі у Києві презентуватиме новий роман "Дім, де жевріє світло"

Повʼязані теми:

Наступна публікація