Останні

Більше новин

Популярні

Більше новин

Коментують

Більше новин
Українською вийде роман відомої американської письменниці "Мережа Аліси" Кейт Квінн. Уривок

"Мережа Аліси" Кейт Квінн вийшла 2017 року.

Наприкінці жовтня в українському перекладі у видавництві "Видавництво Vivat" вийде роман "Мережа Аліси" Кейт Квінн. 

У цьому романі йдеться про сміливість і незламність жінок, їхню жертовність заради країни та вірних друзів, а ще про подвійні стандарти, з якими вони стикались у Першій та Другій світових війнах. Двох зламаних, але водночас відважних жінок пов’язує жорстока боротьба за життя та один спільний ворог. Жахіття війни не знищили їх, а натомість зробили сильнішими. Тепер героїні ладні на все, щоб помститися ворогу й повернути собі надію на майбутнє. Ця книжка — мандрівка у складні й небезпечні часи, коли сильні жінки намагалися налагодити життя в повоєнні роки й, перебираючи своє минуле, дошукатися в ньому істини.

"Мережа Аліси" Кейт Квінн

Кейт Квінн - популярна американська письменниця. Найвідоміші - серії історичних романів "Змій і перлина", "Господиня Рима", "Дочки Рима,"  "Імператриця семи пагорбів". 

***

Уривок:

Першою, кого я зустріла в Англії, була вона, вірніше її міраж. Я, згорьована, змучена тугою, сама привезла її із Нью-Йорка на спокійному океанському лайнері, що прямував до Саутгемптона.

Ми з мамою сиділи удвох за плетеним столиком серед пальм у готелі «Далфін», і я не надто зважала на те, що діється довкола мене. Утім… Білявка біля стійки реєстрації була не та, ким мені ввижалася. Я достоту знала, що вона не та, про кого я думала. Вона була просто молодою англійкою, яка чекала біля багажу на свою сім’ю, кимось, кого я раніше ніколи не бачила; та я відкидала думку, що це хтось інший. Одвівши погляд від дівчини, я побачила трьох молодиків, які сиділи за сусіднім столиком і сперечалися щодо розміру чайових для офіціантки.

—П’ять відсотків чи десять?— спитав хлопець в університетській краватці. Він вимахував рахунком, а його друзі сміялися.

—Я залишаю чайові лише тоді, коли офіціантки гарненькі. А в цієї ноги надто худі й кістляві…

Я сердито глипнула на них. Мама не завважила мого погляду.

—Надто холодно, mon Dieu, як для травня, та ще й повітря просякнуте вільгістю.— Мама розгорнула серветку, і хмаринка лавандових парфумів огорнула нас і наш багаж. Вона була геть не схожа на мене, таку недоглянуту й розбурхану. — Розправ плечі, chérie! — Мама жила в Нью-Йорку, відколи вийшла заміж за батька, але досі полюбляла докидати французькі слівця.— Не сутулься.

—У цьому вбранні я не можу сутулитися.

Корсет здавлював мене, мов металевий панцир. Не те щоб він мені був потрібен — я худа, як стеблина, — але спідниці без корсету безформно спадали донизу. Хай йому цур, цьому Діорові з його «нью луком». Мама завжди одягалася за останньою модою, і все вигравало на її доладній фігурі: висока, з тонкою талією й витонченими формами; у своєму дорожньому костюмі вона просто цукерочка. І хоч моє дорожнє вбрання теж було з рюшами, та в цих численних оборках я тонула. Відверто кажучи, тисяча дев’ятсот сорок сьомий рік був справжнім пеклом для таких, як я, — худих дівчат, котрі не могли носити одяг у стилі «нью лук» (цей стиль не для мене). Тисяча дев’ятсот сорок сьомий рік був пеклом для кожної дівчини, яка віддавала перевагу математиці, а не читанню «Воґ», із більшим задоволенням слухала Едіт Піаф, а не Арті Шоу, яка була вагітна, але не мала обручки на пальці.

Щодо мене, Шарлі Сент-Клер, то я відповідала всім цим трьом пунктам. Отож саме через це мама наполягала, щоб я ходила в корсеті. Я була лише на третьому місяці вагітності, проте вона анітрохи не сумнівалася, що мій вигляд красномовно свідчить про те, яку хвойду вона привела на світ.

Я вкотре оглянула фойє. Білявка досі стояла там само, а мій здоровий глузд все ще переконував мене, що вона геть не та, за кого себе видає. Я відвела від неї очі й побачила усміхнену офіціантку, що саме підійшла до нас.

—Залишитеся на пообідній чай, мадам? — спитала вона.

Ноги в неї й справді були занадто худі. Офіціантка пішла з нашим замовленням, а хлопці за сусіднім столиком продовжували сперечатися щодо чайових для неї.

—П’ять шилінгів за кожен чай. Отже, потрібно залишити два пенси…

Невдовзі принесли наш чай у брязкучому сервізі із квітковим малюнком. Мама на знак вдячності мило всміхнулася.

—Ще молока, будь ласка. C’est bon!

Хоча насправді не так уже й bon. Крихітні коржики були сухі, сандвічі— тверді, а чай несолодкий. В Англії досі було скрутно з продуктами. Попри те що війна закінчилася два роки тому, навіть у розкішних готелях у меню ціна за вечерю не перевищувала п’яти шилінгів. Тут ще не оговталися від воєнного лихоліття, про що, на щастя, вже давно забули в Нью-Йорку. Я бачила в готельному дворику солдатів в уніформі, які загравали до покоївок, а коли сходила з лайнера годину тому, помітила будинки зі слідами куль, що, як мені здалося, зяяли беззубою посмішкою.

Такий був мій перший погляд на Англію. Від пристані і аж до готелю вона була сіра й скорботна, виснажена війною і пройнята жахом до самісіньких кісток. Так само, як і я.

Мимохіть я потягнулася до кишені свого теплого жакета й натрапила на папірець, який завжди носила із собою протягом останнього місяця — була я в дорожньому костюмі чи в піжамі. Та, на жаль, я досі не знала, що маю з ним робити.

А що взагалі можна було з ним зробити? Не знаю чому, але він здавався мені значно важчим, аніж дитина, яку носила під серцем. Я взагалі не відчувала, що вагітна, я була не здатна виокремити зі всіх почуттів якісь конкретні з цього приводу.

Вранці мене не нудило, я не хотіла горохового супу з арахісовим маслом, тобто не відчувала нічого такого, що мала б відчувати вагітна жінка. Я ніби заціпеніла. Не могла повірити в цюдитину, вона нічого не змінила. Хіба що — все моє життя.

 

 

Залиште свій коментар

Вибір редакції