Останні

Більше новин

Популярні

Більше новин

Коментують

Більше новин
Українською вийде світовий бестселер Решмі Саджані "Недосконала, проте смілива..."

Решма Саджані – американська юристка, політикиня, борчиня за права жінок. Засновниця організації Girls Who Code ("Дівчата, які кодують"). Виступає із лекціями на платформі TED talks.

У грудні у видавництві Bookchef вийде книжка в українському перекладі  - "Недосконала, проте смілива. Менше стережися, більше лажай. Живи сміливіше!" Решмі Саджані, повідомляє пресслужба видавництва. 

Авторка ділиться міркуваннями і практиками, як відмовитися від потреби в досконалості й стати сміливими. Будучи сміливою, хоча й недосконалою, кожна з нас може стати творцем свого найповнішого, найсміливішого і найрадіснішого життя.

Занадто багато з нас почуваються розчавленими під тягарем своїх очікувань. Ми постійно намагаємося догодити всім і в усьому. Нас мучить безсоння, роздуми про те, чи ми часом когось не образили, й це спричинює нам дискомфорт. Зрештою ми виросли жінками, які бояться невдач. Настав час розправитися зі страхами, які глушать наші мрії і звужують наш світ, а також знижують наш шанс на щастя. Вибравши сміливість, а не досконалість, ми відстоюватимемо свою позицію, залишивши позаду те, що робить нас нещасними, і відважимося досягнути того, чого щиро і пристрасно хочемо. Досконалість направить нас на безпечний шлях, проте сміливість дасть досягнути бажаного.

Решма Саджані
www.baystbull.com

"Ми виховуємо наших дівчат бути ідеальними, і ми вчимо наших хлопців бути сміливими", - говорить Решма Саджані, засновник спільноти Girls Who Code. Саджані взяла на себе відповідальність навчати дівчат ризикувати та програмувати - двох навичок, необхідних для того, щоб просунути суспільство вперед. "Заради справжнього розвитку ми не можемо залишити позаду половину нашого населення, - каже вона. - Потрібно, щоб ви сказали кожній жінці, яку ви знаєте, щоб вона змирилась із недосконалістю".

***

Уривок:

2010 року я зробила неможливе. Балотувалася до Конгресу СІЛА у тридцять три роки без жодного досвіду роботи на виборних посадах. З тринадцяти років я мріяла стати державним службовцем і провести реальні зміни, але убезпечувала себе, лишаючись поза політикою. Натомість я незмінно працювала в одній іменитій інвестиційній компанії. Я віддала їй довгі години своєї виснажливої праці. Я ненавиділа цю роботу, хай навіть таку високооплачувану і престижну. Лишалася там, бо думала, шо це — те, шо я маю робити. Щоночі й кожної вільної секунди на вихідних я займалася фандрейзингом і організаторськими питаннями. В цій сфері мої зусилля були цінними і ефективними, але серцем я відчувала, що хочу почати велику гру й робити великі речі.

Щодня я почувалася дедалі нікчемнішою на роботі, допоки не сягнула найвищої точки відчаю — моменту, коли зрозуміла, що час щось змінювати. Це трапилося, коли з політичних кіл Нью-Йорка до мене долетіла чутка про те, що конгресвумен з мого округу збирається звільнити своє місце після вісімнадцяти років роботи і балотуватися до сенату. Я усвідомила: ось моя злітна смуга. Особисто спитала думку кількох важливих людей: кожен з ентузіазмом сказав, що маю спробувати. Я знала, як збирати гроші, мала гарні політичні ідеї, сильний бекграунд та репутацію — було все, крім виборного досвіду. Я відчула запал уперше за довгий час. Нарешті я почала рухатися до життя державного службовця, про яке завжди мріяла, і ніщо не могло зупинити мене.

Потім трапилося це. Конгресвумен вирішила не звільняти свого крісла: це означало, що мені доведеться конкурувати з нею, якщо я ХОЧУ’ йти до кінця. Несподівано всі ті, хто підтримував мене і говорив "спробуй", почали казати: "О, ні, ні... ти не можеш висунути свою кандидатуру проти її". Вона була досвідченим системним гравцем, силою, на як}’ треба зважати, тож вони наполягали, що в мене жодних шансів. Я не просто втратила палку підтримку жіночої частини партійної еліти — ці жінки прямо казали мені, що це не мій час і вимагали відступити.

Але я вже зайшла надто далеко, щоб капітулювати. Ось моя мрія — рукою сягнути. Я хотіла цього надто сильно, аби відвернутися і втекти. Повірте, було багато таких моментів, коли я думала: божевільна. Але я все одно пішла на це. Я знала, шо такої можливості більше не буде, тож, якщо не спробую, шкодуватиму все своє життя.

На мій подив, це стало сюрпризом і для багатьох інших людей: моя кампанія привернула увагу. Ось вона я — молода нова зірка з Південної Азії без досвіду державної служби, про яку ще вчора ніхто нічого не знав, але люди її слухають, а кампанія збирає й збирає пожертвування. Навіть New York Observer  і Daily News схвально відгукнулися про мене. Після того як дві національні газети розмістили моє фото на головній сторінці, а СNBС оцінила мою кампанію як одну з найзапальнішх у країні, на зміну моїй обережній надії прийшла впевненість у тому, що виграю.

Коли справа дійшла до найвищої точки кипіння, виявилося, що виборці переймалися нестачею досвіду більше, ніж хтось міг би подумати. Я не просто програла: це було фіаско. Всього 19 % голосів на противагу 81 % моєї опонентки.

У цій історії найцінніше не те, що я балотувалася до Конгресу. Не те, як видовищно і нищівно я про-грала, і навіть не те, як я збирала себе докупи після такої публічної і принизливої поразки. Цю історію варто розказувати через той факт, що це був перший раз за все моє доросле життя, коли я зробила щось дійсно сміливе (тобто балотувалася в тридцять три роки).

Якби ви тоді поглянули на мою біографію — Єльська школа права, а за нею низка престижних робіт у корпоративному світі — ви, можливо, подумали б, шо я була відважною "йде-і-перемагає". Але бути цілеспрямованою і бути сміливою — не обов'язково одне й те саме. До Єльської школи права, в якій мені відмовляли аж тричі, мене привело прагнення мати ідеальне резюме, а не сміливість. Робота в юридичній фірмі (одній з топ-5), а потім у провідній фінансовій компанії з управління активами — до цього всього я прийшла не зі справжньої любові до права чи великого бізнесу. Це було бажання ощасливити мого тата-емігранта і здійснити його мрії. Ще з часів, коли я була маленькою дівчинкою, завжди орієнтувалася на те, щоб бути найліпшою, тому планувала кожен свій крок так, щоб він наблизив мене до "розумної" і "компетентної" версії себе. Це, у свою чергу, відчинило мені двері до тих посад, які начебто зроблять мене розумною і компетентною. Я обрала все це, щоб зліпити "ідеальну себе", бо вірила: це — шлях до ідеального життя.

Незважаючи на те, як це виглядало зовні, до цього моменту жодне моє рішення не було справді сміливим з однієї простої причини: лише тепер на аркуші — жодної лінії. Я вперше пішла не за сценарієм і робила те, що справді мало колосальне значення для мене. Я вперше наважилася щось зробити без стовідсоткової впевненості в успіху й ризикнути втратити набагато більше, ніж просто перемогу на виборах. Я могла втратити свою гідність, репутацію і впевненість у собі. Чи змогла б я впоратися з цим?

Не я одна витрачаю своє доросле життя, просто здобуваючи посади і займаючись проектами, які — я знаю — мені під силу. Багато жінок продовжують робити те, в чому вони будуть успішними, не полишаючи зони комфорт й впевненості в собі. Я чую це знову й знову від тисяч жінок, з якими зустрічаюся по всій країні, незалежно від раси, віку чи матеріального стан. Я чую це, розмовляючи з 24-річною вигулювачкою собак у "Старбаксі", в якої є неймовірна ідея: це революція в її сфері діяльності, але вона впевнена, що ніколи не зможе зробити цього, бо вона "слабка в бізнес-питаннях". Чую це від редакторки журналу, якій п’ятдесят вісім — я сиджу навпроти неї на заході зі збирання коштів для політичного проект — вона каже, що нещаслива і "вигоріла" ще багато миль тому, але не хоче йти з роботи, навіть незважаючи на свій гарний матеріальний стан. Чому? А тому що, каже вона, знизуючи плечима, "це те, на чому я знаюся". Як керівниця неприбуткової "Girls Who Code" я бачу те саме й у своїх молодих працівницях: вони не зголошуються на проекти в тих сферах, де не мають досвіду, тоді як чоловіки стрімко і впевнено кидаються на невідомі території, ні на йоту не переймаючись можливою поразкою чи ризиком пошитися в дурні.

Є причина, чому ми, жінки, почуваємося і поводимося саме так. Жодних біологічних детермінант: це все через те, як нас виховують. Ми, дівчата, вчимося грати безпечно ще змалечку. Виборювати всі найвиші оцінки, щоб потішити батьків і вчителів. Бути обережними і не дертися надто високо на дитячих лазанках — так ми не впадемо і не заб’ємося. Сидіти тихо і покірно, виглядати гарненько, бути поступливими, і тоді нас будуть любити. Добромисні батьки й вчителі схиляють нас до тієї діяльності, в якій ми будемо сяяти, неперевершені, водночас віднаджуючи від сфер, до яких у нас немає природних здібностей, щоб вберегти від негативних ПОЧУТТІВ і посередніх оцінок. Звичайно, в них добрі наміри: жоден батько не захоче побачити свою доньку пораненою, зневіреною або розгубленою. Нас замотують у кокон з повітряно-бульбашкової плівки з любов’ю і турботою, тож ніхто не усвідомлює, як сильно кожен шар віддаляє нас від вміння приймати ризики і йти за мрією в майбутньому.

Нагадаємо, Мішель Обаму номінували на премію "Греммі" за найкращу аудіокнижку

Залиште свій коментар

Вибір редакції