В. Домонтович: Спрага музики

У виданні представлені вибрані твори автора.

Художні тексти, опубліковані під псевдонімом В. Домонтович, — зразки інтелектуальної прози ХХ століття. На сторінках його творів оживають Вінсент ван Гог і Ґете, Райнер Марія Рільке і Вацлав Ржевуський. 

Таємний агент радянської розвідки і богемний модерніст, берлінський професор-богослов і "шостий із п'ятірного грона", людина в німецькій офіцерській формі й археолог-самітник, що вивчає трипільську культуру, — все це про автора - Віктора Петрова, який приховувався за псевдонімом.

Сайт пропонує ознайомитися із уривком із біографічної новели "Самотній мандрівник простує по самотній дорозі: Вінсент Ванґоґ (1833—1890)", наданим видавництвом "Комора".

***

Він досягає 16 років, не виявивши ні виняткових здібностей, ні особливих нахилів. Час знайти для нього якусь професію!.. Один з його дядьків домігся великих успіхів у торгівлі карти­нами. Перепродавши своє комерційне підприємство, картинну ґалерію, засновану ним в Ля-Е [Гаазі], відомій паризькій фірмі "Гупіль", він живе з тих пір як рантьє у власному маєткові. Багата й незалежна людина, він має багато грошей, власний дім, коні, карету.

Чи не годилося, щоб і Вінсент пішов тим самим шляхом, що й його дядько, присвятив себе торгівлі картинами? Що кращого можуть залагодити батьки для свого сина за цієї ери, яка на пиш­ному фасаді свого часу золотими літерами пише сакральні слова: "комерція й індустрія"?

Пан Терстееґ, директор філіялу в Ля-Е, згоджується прийняти Вінсента продавцем.

В межах вузького родинного кола відбулося скромне свято. Гості вітали Вінсента. Він сидів за столом разом з дорослими в новому вбранні, що ще зберігало пах кравецької майстерні, на­пружений і розгублений.

Дядько поцілував Вінсента в чоло й сказав:

— Тепер, юначе, для тебе принаймні забезпечений шматок хліба, здобутий власною твоєю працею. Тепер ти зможеш сам прогодувати себе. Ти повинен почувати себе щасливим, чи ж не так?

— Так, я щасливий! — безпомічно прошепотів зніяковілий юнак.

На службі в фірми "Гупіль" Вінсент виявив себе як добрий продавець, сумлінний в виконанні своїх обов'язків. Пан Терстееґ хвалив його: кметливий, точний, ревний. Протягом кількох ро­ків він здобувається на те, що починає одержувати 50 франків на місяць.

Але щасливий від того він не став. Ля-Е, Брюссель, Лондон, Париж! Фірма "Гупіль", поважна фірма з великим торговельним обігом, має скрізь свої філіяли. Змінювались міста, змінювались директори, змінювались філіяли, доля Вінсента від того не змі­нювалась. Директори філіялів могли бути суворі, педантичні, в'їдливі, або, навпаки, м'які, ласкаві й поблажливі, Вінсент ли­шався той самий. Він не уявляв собі, щоб щось могло бути інакше. Він корився, бо все було так, як було. Він бачив світ таким, яким визначили його йому батьки на пораду дядька.

З дня в день Вінсент лишався прикутий до прилавка. З ранку до пізнього вечора він був на ногах. Він міг почувати себе стом­леним, знемогти, тремтіти від люті, зненавидіти себе й цілий світ. Сповнений внутрішньої тривоги й невгамовної нудьги, він міг вищати, як заблуканий пес, в глухій самоті своєї комірки під дахом, куди його загнали, щоб він мав лігво, куток, де спати, але що з того?

Його муштрували. Од нього вимагали, щоб він був люб'язний, послужливий, постійно привітний до всіх і кожного. Він не на­лежав собі. Він не уявляв собі, що він міг би бути собою. Бути собою — що це значило? Цього він не знав і найменше. В спазмі примушеної посмішки, в машкарі зобов'язаної приязні, новітня "людина, що сміється", продавець у крамниці, він був жертвою модерних компрачикосів.

Іноді він не витримував. Відчуваючи себе нездібним зносити далі тягар, накладений на нього, надмірність знущання, він тікав. Він тікав до батькового дому — останнє його пристановище про­тягом цілого його життя.

Деякий час він перебував дома. Тоді, піддаючись умовленням родини, він знов повертався до збриднілої праці і знов кидав. Задля чого повертався і задля чого кидав? Цього він ще не знає.

Він не певний себе. Він ще не знає, де, як і в чому мусить ствердити себе.

Йому 20 років. З Брюсселю його переводять до Лондону, і це означає для нього велике підвищення. Він дуже гордий з того. На нього вважають, з ним рахуються! В ієрархії службовців фірми "Гупіль" він уже не ніщо, а щось! У нього прокидається віра, що, може, справді праця в фірми "Гупіль", торгівля картинами, то й є правдиве його життєве покликання.

У нього є перспективи. Торгувати картинами, стати заможним буржуа, комерсантом, з продавця в фірми "Гупіль" засновни­ком власного підприємства, — чому ні? Він фантазує. Він матиме лаковану карету, елеґантнішу за дядькову, коней — справжніх арабських, дім — кращий і більший, ніж той, що його має дядько в своєму маєткові.

Він мусить одягнутись, як справжній комерсант. Він купує собі високого круглого капелюха, якого носять ділові люди з Сіті, золотого годинника, модні рукавиці кричущого цитринового кольору.

Годі тулитися по убогих комірках під дахом. Він винаймає собі кімнату з блакитними шпалерами й зеленим бордюром. На стінах кімнати він вішає ґравюру з "Анґелюса" Мілле, малюн­ки Мейссоньє, картину Еміля Бретона.

— Життя чудесне і багате!.. Це твій дар, о великий Боже!.. — пише він у листі до свого молодшого брата Тео, з яким він відтоді починає стале листування.

Блакитна кімната, блакитні мрії, блакитний світ. Вінсентові здається, що він домігся того, чого повинен був прагнути. Він ви­правдовує сподівання батьків. Так, він стане зовсім такий самий, як і його дядько.

Певне, що йому для повноти здійснення добробуту й достатку годилося б одружитись. До одруженого молодого чоловіка зовсім інше ставлення, ніж до якого-небудь парубка. Це надає людині поважности, певности, солідности.

Блакитна кімната, золотий годинник, лискучий циліндер з твердими крисами, цитринові рукавички, прогулянка в неділю по обіді під руку з молодою й гарною дружиною по алеях парку. Мереживом габована блакитна парасолька кладе м'який відблиск на юне обличчя жінки, в яку він ніжно й віддано закоханий.

Він не шукає надто довго, він не чекає на яку-небудь особливу нагоду. Свій вибір він спиняє на панночці Урсулі Льоєр, доньці своєї мешканевої господині, репрезентативної дами, яка здає кімнати для клерків і, окрім того, утримує ясла для немовлят при "Домі для підкидьків".

Дівчина на перших порах охоче йде назустріч Вінсентові й охоче відповідає на його залицяння. Зустрічі на східцях. Заду­та свічка й раптова пітьма в коридорі. Шепотіння в кутку. При­страсні клятви. Смішки. "Ха-ха-ха! Хі-хі-хі!" Їй подобається гра в кохання.

Дівчина не відмовляється бавитися в кохання, і у Вінсента ви­творюється ілюзія, що вона так само залюблена в нього, як і він в неї. Він п'яніє від любови, мліє, втрачає притомність, не володіє собою.

В циліндрі, сурдуті, хрещатих ясних пантальонах, з золотим годинником у строкатій камізельці, тримаючи в руці рукавиці, Вінсент урочисто освідчується. Але Урсула рішуче одкидає зро­блену їй пропозицію. Вийти за нього заміж?.. Вона не має жадно­го наміру зробити це. Вона шукає першого-ліпшого приводу, щоб відмовити. Вона каже Вінсентові, що вона вже заручена і в неї є наречений.

Відмовлення вразило Вінсента. Воно потрясло його. Спопели­ло, як удар блискавки. Але він ще не втрачає надії. Він продовжує благати дівчину. Він сподівається переконати її, зламати її опір. Він благає, лютіє, плаче. Між ним і нею доходить до несамовитих, страшних, катастрофічних сцен.

Дівчина уперта.

— Ні, ні, ні! — вона тупає черевиком і, грюкнувши дверима, зникає за порогом своєї кімнати.

В одчаї, потрясений, Вінсент кидає Лондон і їде до батьків.

Додому він приїхав чорний, як земля. Він похмурий і роздра­тований, як ще ніколи. При найменшому приводі й без жадного приводу він спалахує нестримним гнівом. Він замикається в сво­їй кімнаті, майже не виходить з хати, майже не доторкається їжі й лише безмежно багато, без перерви, курить.

Людина — міра всіх речей. Але коли речі переступають всяку межу людської міри? Коли нелюдський, безмірний біль пронизує людину? Коли в людині не лишилося вже нічого людського, нічо­го за людською мірою, що тоді? Як тоді?

Залиште свій коментар

Наступна публікація