Останні

Більше новин

Популярні

Більше новин

Коментують

Більше новин
Валерій Пузік: Моноліт

Збірка короткої воєнної прози.

Валерій Пузік — художник, письменник та режисер документального кіно. Книжка від видавництва "Діпа" "Моноліт" — дебютна збірка короткої прози автора. Вона отримала літературну премію "Смолоскип".

У січні 2015 року він пішов добровольцем у зону АТО. Разом з побратимами Пузік зняв короткометражний документальний фільм "Перемир'я".

Наразі після повернення з фронту займається військовою творчістю. Із уривком зі збріки можна ознайомитися на сайті:

«Арсен»

— Попав я на фугасік, — говорить «Арсен», вилізаючи з кабіни ЗІЛа. — Вирвало вихлопну. Без вихлопної немає діла. — Він дістає з-за спинки водійського сидіння біле простирадло, кидає його на землю. А сам, перехилившись через боковий борт,
перелазить до кузова машини й бере звідти шмат труби. Злазить.
— Треба молот. Без нього ніяк... — Він іде до гаража.

«Арсен» нагадує мені мого батька, можливо, через руки — велетенські, мозолисті руки, порепані, жовті від роботи й курива. Хоча — ні, не тільки через це. Вони просто дуже схожі. Батько й «Арсен». «Арсен» і батько... Я не можу це пояснити словами, і справа тут не в руках, справа в людині, у її нутрі.

Чорно-білий телевізор «Юность-401» сніжить, працює від генератора, але все одно горлопанить:

— Наступ українських силовиків на Донбасі ста-и фіксувати відразу після початку бойових дій на південному сході України...— На екрані показували кадри вибухів у житлових районах, руїни будинків і дим, що здіймався над кварталами. Відносно стривожений чоловічий голос диктора казав далі: — Гуманітарна ситуація тут різко погіршилась, коли двадцять другого травня Верховна Рада законом відмовилась від збереження прав людини на територіях ДНР і ЛНР.

Картинка в телевізорі пожвавішала. Камера оператора блукала поміж людей, фіксуючи страх і ненависть у поглядах, звернених на вбитого, що лежав на тротуарі. Далі великим планом обличчя чоловіка в діловому костюмі, з краваткою.

Титр унизу вказує його персону й рід занять. Справа ліворуч потягнувся рядок: «Денис Пушилін. Голова президіума Верховної Ради Донецької Народної Республіки».

— По сьогодні на лінії зіткнення чуємо обстріли. На жаль, є жертви, але все пізнається в порівнянні, оскільки ми з вами, на жаль, коли ситуація доходила до критичної... ми... відчували на собі, що таке переповнені морги. Ми відчували, коли жертви налічуються сотнями щоденно... — Він говорив запинаючись, постійно зиркаючи очима кудись угору. Волосся причесане на один бік — над лівою бровою було видно частину лоба, біля бороди стирчав мікрофон із написом «Россия». Коли він закінчив, одразу посипалися кадри: палає Будинок профспілок в Одесі — крупно, від нього навсібіч розбігаються люди. Холодний, ніби запрограмований, дикторів голос:

— Покарання повинні понести призвідники кривавої бійні в Одеському Будинку профспілок. У травні минулого року бойовиками заживо були спалені сорок вісім прибічників Антимайдану. Кадри розправи над беззбройними людьми можна знайти в інтернеті.

моноліт
Валерій Пузік "Моноліт"

Аж ось: фасад «одеської Хатині». З вікон шаленими стовпами валить дим. З даху падає тіло. Потім хтось у будівлі лічить обпалені тіла: «Раз, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять...» — «Дев’ять трупів на верхньому поверсі», — проголошує російською голос поза кадром.

Перед телевізором сидять «Страннік» та «Пожежник». Обидва байдуже дивляться на те, що коїться на екрані. «Страннік» узагалі підпер голову руками, так, ніби ось-ось засне. «Браво, Одесо! Нехай горять, чорти, в аду...» — піднесений жіночий
голос. Далі знову чоловічий: «Друге травня — знаковий день для Одеси й для України зокрема. Українські патріоти відстояли українську Одесу, захистивши її від окупантів...» А насамкінець урочисто: «Я помню. Я горжусь».

«Пожежник» дістав із кишені пачку цигарок і закурив. «Арсен» підійшов до хлопців та скинув оком по екрану.
— «Новоросія-тіві»?
— Ага!
— Сашо, — звернувся до «Странніка», — а де молота можна взяти?
— Та хер його знає... Тобі для чого?
— Вихлопну забити на місце...
«Страннік» примружився й роззирнувся навкруги.

— Подивись у підвалі. Біля входу. Якщо є — то є, а ні — то я не знаю. В «Алабаєвій» машині точно є.

Наша база у Водяному — триповерхова недобудована споруда. Живемо на першому поверсі та в підвалі. Вікна ми повиламували й позакладали ці отвори мішками з піском та землею. Наші фортифікаційні спорудження, якщо чесно, поваляться за першого ж падіння міни вісімдесят другого калібру десь поблизу, але сюди, на щастя, вони не долітають — далеко. Однак є стодвадцятки, які час від часу посвистують над головами й вибухають десь на околицях села. Вони стрьомніші, і якщо приземляться, то таки буде відчутно, особливо нам, на першому поверсі. Хлопці з підвалу сміються часто, а надто коли ми збігаємо до них униз, питають: «Що, не спиться?» Відповіді своєрідні: «Вирішили провідати, як ви тут».

Ми — артилерія Добровольчого українського корпусу Правого Сектора. Нас тут не так уже й багато. Чотири вісімдесят другі міномети («Шершні»), які працюють на шахті Бутівка, поблизу Авдіївки, стодвадцятка («Джаз-Бенд-2») — околиця Опитного, біля Будинку Культури, та «Васильок» («Мечеть») біля мосту на повороті до шахти, поряд із «Зенітом» (позиції Збройних сил України).

«Арсен», наш водій, лежить під ЗІЛом, прикручує дротами вихлопну трубу, яка відвалилася дорогою додому. Глибокі зморшки розсіяні його обличчям. Усміхається.

— Загалом, — каже, — установка вихлопної дуже відповідальна робота. Його очі випромінюють доброту. Він закурює,
лежачи на простирадлі, яке вже розстелив під авто.

— Я проведу тобі курс молодого бійця. Без вихлопної нас буде чутно під Москвою. Значить, так: треба дріт, молот і ще одні руки. Ану залазь. Я лізу під машину, лягаю на землю спиною, ніби в дитинстві — під наш синій УАЗ. Батько часто просив, аби я йому допоміг (щось подати, притримати, закрутити).

— Бери молот і гупай, що є сили. Будемо забивати її назад, на місце. Він накручує дріт навколо труби. Не затискає
його. Я виконую його прохання й завдаю кількох ударів. Але марно, і «Арсен» за допомогою арматурини накручує дріт, затискаючи вихлопну трубу в положення «аби трималася». Дріт поскрипує, арматурина дере залізо, від звуку на спині виступають сироти. Виконуючи свої маніпуляції, «Арсен» обурено бурмотить:

— Їм кінець, Валєро. Вони засралися. Їх треба підмивать уже починати. Одмивати їх, сука, від гівна...

Він накручує, затискає вихлопну, я підстукую молотом.

— Євро, — каже й регоче. У «Арсена» вставні «золоті» передні зуби; коли усміхається, вони виблискують.
— От і всьо! Готово! Капітальний ремонт ЗІЛка «на передку». Їздитимемо, шо вдома. Тихо-тихо.

«Арсенові» сорок сім. Він із Полтави. Постійно ходить з автоматом Калашникова та ВОГом у підствольнику.

— Знаєш, — каже, — усе, що нажив своїм трудом тут, ношу з собою. Дві РПГ в машині, бронік, каска й півпалиці ковбаси. Усе в кабіні. Усе, шо нада. А завтра трохи покатаємось — треба. Треба соляри. Порохів до ваших мін. До танкістів з’їздимо. У Піски. Головне, аби глушак не відвалився. — Він зморщився. Густі рівчаки на лобі та біля очей поглибшали. Закурив.

У мирному житті «Арсен» працював комбайнером, казав, що то сезонна робота, що заробляв добре й що гроші на похорон (коли щось станеться) є. Сюди приїхав, бо боліло всередині, боліло за сина, який воює вже рік. Контракт. Казав, що так краще: є, що говорити сину, — так спокійніше, ніж сидіти вдома й чекати новин від нього: «Ми обоє тут. Він знає, що може покластися на мене. Підствольник він мені підігнав».

Залиште свій коментар

Вибір редакції