Володимир Кошелюк: Green Card

Книжка отримала спеціальну відзнаку американської української незалежної газети "Час і Події".

"Green Сard" — це дебютний роман учителя географії з Корсуня Володимира Кошелюка, виданий у "Фабулі"  Це історія про вихідця з села, якому доводиться долати жорсткі обставини та випробування. Юний лузер перетворюється на суворого і досвідченого воїна-спец­призначенця, а поштовхом до цього стає випадково виграна у лотерею картка, що надає право на проживання в Сполучених Штатах.

Книжка отримала спеціальну відзнаку "За висвітлення суті війни, надприродних можливостей та трагічної долі солдата" від американської української незалежної газети "Час і Події" (Чикаго, США).

***

Асфальт плавився. Автобус повз, тяжко борсаючись у смердючому місиві. Подорожній букет ароматів забивав віддих. Відкритий люк не допомагав. Гаряче повітря фугувало, ніби з печі. Липкі ручки крісел, розмазана жуйка на спинці переднього — дорога в столицю.

— Закройте люк — дует!

— Ви що, охиріли? Ми тут подавимся!

Мордатий дядько, утираючи рясний піт, намагався повернутись, глянути на "уїбана, що хоче задихнутись у цьому гробу". М'яке теливо притискає до вікна. Зиркаю назад — поважна тітка в білій шляпі міцно стисла губи. Дядько всівся.

— І так поти ллють, а воно, сука, ще й гавкає.

Я мовчу.

— Ти робить чи на учобу?

— Вчиться,— брешу, щоб одчепився.

— А я робить. Елєктріком на дачах.

— Понятно.

— Така жизнь собача. Вкалуєш тижнями, прилетиш додому на той вихідний, не знаєш за що хвататься. І що зробиш? Сім'ю треба держать.

— Це да.

— Як подивився на тих підарів. Де вони таку грошву беруть? Оце робив у одного. Гарний заказ. Доміна, що елєватор наш. Дивлюсь, щось везуть. Вигружають, аж воно дерева. У таких здоровенних горшках, що хер утрьох обнімеш. Хлопці казали, аж з Італії притаскали. Уявляєш? То для нього ті гроші, що мені платить,— це сміття.

Я мовчав. Дядько ще побурчав, посовався й затих. Через якусь мить носом завів таку симфонію, аж чуб ворушиться. Скоро Кагарлик. Останні тижні чортячою круговертю ганяли в голові, стикаючись, розбиваючись на дні й години. 

Ту ніч не приліг і на хвилинку. Виграти грин-карту! Ледве дочекався ранку, щоб поділитись радістю. Батьки слухали мовчки. Ейфорія вивітрилась.

— Як же школа? Вже домовились з директором.

— Ще невідомо, візьмуть чи ні.

— Як це невідомо? З класом познайомили, в кабінет водили — і невідомо. Ти придумав чортзна-що, хочеш мене геть доконать?!

Мама вибігла з кімнати. Тато мовчав, уважно вивчаючи руки. Я тяжко сів поряд. Так і сиділи.

Цілий день уникав домашніх. Робив, що треба, але без розмов. Бабуся дивно зиркала, проте поводилась як завше. Так і день пролетів. Увечері поспішив забратись у кімнату. Безкінечно крутилась "Не нарікаю я на бога". На компі одна вкладка — форма анкети DS-260. Заповни — і ти включився в гонку за перепусткою у країну мрій. Що робити? Послати й забути? Руки спітніли. Гори воно все вогнем… Швиденько ввів прізвище, інші дані. Добре, що завжди любив англійську й навіть був здав TOEFL на 110 балів. Ось і все, відправив. Я так хочу. Постіль рипнула. Мене аж тіпнуло. Тато.

— Що ти тут?

— Нічого. Анкету заповнив та відправив.

— По-справжньому рішився?

— Да.

— Що буде, як получиш?

— Не знаю, чи дадуть, це не гарантовано.

— А якщо все-таки?

— Даже не знаю. Хочу попробувати. Зробити щось сам, так, як хочу.

— Чого од нас ховаєшся? Ми що тобі, вороги? Пі­шли.

У прихожій сиділи всі. Дід почав:

— Розкажи нам гарно, що воно таке.

— Я виграв у лотерею документ, який дозволяє жить в Америці. Але його треба оформить. Хочу спробувати.

Мама сиділа, обхопивши голову руками. Бабуся чогось осміхалась.

— Що ж це воно буде? Куди поїдеш? По що? Як тут буде робота?..

— Ану цить! Чого рюмсаєш? Я на карти кидала, все добре буде. Судьба його підступає. А перед долею ні­хто не встоїть. Я думаю так: як рішився — роби.
А ми всі разом щось придумаєм і поможем. Так я кажу, старий?

— Чорт його знає. Вже ж великий, не прив'яжеш. Попробуй, може, повезе. Розказував я тобі про свого двоюрідного діда? Гарний був портний, жиди його примітили і взяли з собою в Америку. Ше до революції. То він оттуда карточку вислав, та, що в нас лежить, бачили, в якому костюмі? Правда, його любовниця американська застрелила, ну то таке…

— Вєчно ти щось мелеш. З твоїми балачками… Сергій, а ти що скажеш?

— Як Денис вирішить. Чого я вказуватиму? Хоче спробувати, значить так і буде.

— От і харашо. Роби там що треба, а ми всі підможемо.

Ту ніч я теж не спав. 

Зелений височезний тин — скоро Київ. Ми трюхикали в крайній правій смузі, похитуючись від турбулентних ударів лискучих авто, що мигтіли повз, наче боліди. Знайома "тягучка", естакада, поворот біля "Фуршета". Знов під міст — ось тобі й "Видубичі". Автобус важко зітхнув, ніби загнана шкапа, вивалюючи з нутра пом'ятих, зачучверених людей. Усі кинулись за торбами. Пиво й біляші, підгнилі банани, старці, бомж, що допиває пляшку пива,— наче знов приїхав учитись. Куди ж тепер? Ще раз дивлюсь адресу — трохи на метро, а там запитаємо.

Лікарня. Довжелезний коридор, дух ліків, від якого стукотить серце й піднімається тиск. Біля кабінетів люди. Пхикає дитина, пошепки перемовляються дорослі. Кабінет 105. Реєстрація. Прозора папка з документами стала слизькою. Витираю руку об джинси. Стукаю.

— Можна?

Пишна жінка в білосніжному халаті вказала на стілець.

— Садитесь. Вот ножницы, обрежьте две фотографии.

Пальці не лізуть у вушка, ріжу криво. Медсестра заповнює купу паперів. Серце стукотить так, що, придивившись до теніски, можна побачити, як піднімається шкіра. Через якісь десять хвилин вибіг зі здоровезним конвертом, з півметри завдовжки. Катування почалось.

Рентген. Мірне гудіння, холодне обладнання. Швидше, за тобою ціла черга. Ледве встиг застібнутись — следующий! Тепер аналіз крові. Куди ж мені? Поважний дядько щось вичитував у пачці паперів.

— Вибачте, не підкажете, де здають кров?

— Все время прямо и направо — это в другом крыле.

Поспішаю прохолодним коридором. Шмигають стривожені люди, тягають неслухняних, заспаних дітей. Двері, двері, двері. І черги.

— Хто останній?

— А вон, мужчина.

Усе швидко — забіг, пару хвилин і вилітаєш, притис­каючи шматочок вати до вени. Паморочиться у голові.
Нічого, кров не йде. По коридорі назад. Серце вискакує. Білі двері, черга. Хто крайній? Тупцяю хвилин двадцять. Випещена медсестра щось пише.

— Раздевайтесь, становитесь на весы.

Ледве одягнувся.

— Садитесь сюда. Закройте левый глаз.

На стіні таблиця з маленькими літерами. Назвав по черзі.

— Подождите в коридоре.

Тупцяюсь біля дверей.

— Денис Раш, возьмите…

Притискаю здоровенний конверт. Тепер платити.

Чортове тлумисько людей. Півсотні, а то й більше. Зайняв чергу. Розфуфирені тіточки не першої молодості, "інтелігентні" батьки сімейств з випираючими животами в сіреньких штанцях і білих кепочках, мамки з пхикаючими дітьми. Повітря не рухалось. Кондиціонер сердито гудів. Футболка прилипла до спини.

Спереду сопе приземкуватий мужичок, раз по раз витираючи спітнілу шию. Ріденький чуб на потилиці злипся і стоїть гопки, наче голки на їжакові. Задушливі хвилі парфумів. Разом з лікарняним духом гримуча суміш. Тітка збоку дістала віяло. Я дихав через раз. Газова атака — повітря затримати, потім швиденько вдих і по новій. За схожими розвагами пройшла година. Нарешті — моя черга. Оплатив, квитанція в руці. Лишився терапевт і дочекатись результатів аналізів.

Хай ти сказишся! Стільки черг у житті не бачив. Духота й утома давались взнаки. Люди бурчали, деякі голосно лаялись. Мамаші з дітлахами нахабно перлися крізь натовп, огризаючись, розпихуючи людей. Спітнілий дядечко, типовий "кієвлянін", вирішив і собі пробити дорогу.

— Мы с детьми. Нас обязаны пропустить вперед.

— Что? Вы не знали, куда идете?

— Пришел последним — займи очередь и засохни.

— Ты смотри, какой мудак, пузо выставил и прет.

Дядечко позадкував. Ще трохи, й баби порвали б його на сувеніри. Пхаючись, матюкаючись, черга повільно сунула вперед.

Усередині. Наче в лазні побував — одяг липне, ноги в кросівках горять.

— Снимайте рубашку. Дышите. Глубже. Задержите дыхание.

Сивуватий лікар, теплі руки.

— Болели ветрянкой?

— Ні.

— Операции на мочеполовой системе?

— Ні.

— Тек-с. Опустите штаны по колени.

Бляха…

— Одевайтесь. Садитесь.

Сіли до столу. Купа паперів.

— Скажіть, я дізнаюсь, якщо щось не так?

— Да, вам скажут. Все, я закончил. В три часа будут результаты анализа крови, и все.

Присів на лавку в коридорі. Тілом ніби струм пропустили. Метушня навколо не зачіпала. Ось щаслива сімейка, що була за мною. Мати в легінсах, розтягнутих до краю, та просторій туніці, що ледь ховає
пазуху. Ззаду невисокий чоловічок з м'яким черевцем. Сіренька футболка й сандалі зі шкарпетками. Тягнуть двійко дітей.

— Должны успеть на рынок.

— Ма, хочу в Макдональдс!

— Посмотрим.

— Ну, ма-а!

— А я хочу на горки.

— Пошли скорей!

— Зай, может, сначала в магазинчик заедем? Тот, что я говорил.

— Ты задолбал уже своими крючками и мормышками. Пока не отоваримся на рынке, никто никуда не поедет.

— Ну, зай…

Мила сімейка. Притулився до стіни. Три години. Нічого не хочеться. Отак би й сидіти. Натовп розсмоктується. Заклопотано бігають лікарі з теками паперів. Більшість знайомих розповзлися по чергах. Я сидів. Іти до метро, кудись їхати, блудити там пару годин, повертатися назад — хай воно сказиться. Краще посиджу.

Час минув швидко. Витріщаючись довкола, потім, подрімавши з півгодини, досиджую потрібного часу. Три години — збираються люди. По звичці швиденько збиваються в чергу. Але тут облом — будуть викликати персонально, за прізвищем. Діло йде швидко. Ніхто не горланить. Люди напружено вслухаються. Більшість виходять, та де там, вибігають, притискаючи конверти до грудей, швиденько зникають на сходах. Двійко вийшли без нічого, не дивлячись навколо, чвалають геть.

— Денис Раш!

Ноги тремтять мілкою дріжжю, під пахвами й по спині потекли липкі струмочки. Зайшов.

— Результати медосмотра. Запечатанный конверт для интервью в посольстве. Там скажут куда. До свиданья.

— То я можу йти?

— Да.

— І все нормально з медоглядом?

— Да, да. Можете спокойно идти на интервью.

— Дякую. До побачення…

Не пам'ятаю, як дістався метро, їхав на "Видубичі". Оклигав лише в автобусі. "Ікарус" смикнув, засмерділо гальмами — рушили. За Козином я відключився.

Темрява. Паніка. Проїхав зупинку! За якусь мить облився холодним потом. Ледве видобув телефон. Фух! До села мінімум година. Швидко набираю номер.

— Алло, ма.

— Чого не дзвониш, ми тут усі з ума сходимо!

— Все гаразд, ма, я пройшов. Їду.

— Слава Богу! Ждем.

Телефон бликнув і погас. Лишився останній крок. Інтерв'ю. Меньше місяця, і я точно дізнаюсь — так чи ні. Страшно. Але це буде не зараз. Не зараз.

Лишалась дрібничка — куди їхати й де жити в Штатах. Повзаючи по різних форумах, виявив — обов'язково спитають — до кого їду, де планую зупинитись на перший час. І про що тільки думав, вбухуючи такі гроші в медогляд? Думки не давали спокійно
жити.

Та рішення прийшло несподівано. Сиджу якось, кисну, по сайтах брожу.

— Денис!

Бабуся. Чого там треба? Я ж усе зробив.

— Денисе, іди сюди.

На лавці біля криниці сидить бабуся і якийсь дід.

— Оце мій онук.

— Добрий день.

— Добрий день. В Америку зібрався?

— Ну да.

— Що думаєш там робить?

— Не знаю, треба подивитись. Хто зна, що воно буде, все одно не знаю, куди їхать, так що…

— Мені оце Соня все розказала. Я з бабою і дітьми п'ять год, як до Сакраменто перебрався. Якщо хочеш, ми запрошення зробимо, поживеш у нас, обдивишся, а там видно буде.

— Я даже не знаю, як…

— Канєшно зробіть — що ж він сам буде робить.

— Буду дуже вдячний.

— Ми з твоїми давно дружимо. Ніколи не забуду, як Соня виступала на правлінні перед тим, ну… І як з Василем передачі носили… Та ну його. Як згадаєш…

— Хай воно сказиться, не згадуй, Ваню.

— Харашо тоді, піду. Ось тут на бомажці телефон, і ще щось син написав — якась пошта. Получите запрошення, обізатєльно подзвоніть. Ми з Марією ще погостюємо.

— Добре, Ваня, спасіба тобі.

— Дякую вам.

— Та що там. Дзвоніть.

Дідуган встав. Одного зросту зі мною, сухий, в простенькій тенісці й легких штанях. Потиск такий, що пєястук хруснув. Стареньке авто рикнуло на шляху, вибираючись із вузенької вулички.

— Це хто такий, ба?

— Іван Антоненко. Робила з ним на вівчарні. Помниш, він колись приходив.

— Хто його зна.

— Він штунда. І мати його така. А в Совєцькому Союзі знаєш, як було? Ще й люди, як собаки, одно на сміх піднімають та всякі штуки докладають. А я з ним, і дід також, всігда по-харошому. Даже як посадили, то і в тюрму їздили, провідували.

— Він що, сидів?

— На п'ять год, падлюки, посадили.

— За що?

— Бо штунда. На собранія не ходить, діти галстуки не носять. І все таке.

— А вам же нічого не було?

— Еге, не було. Тягали без кінця, як не до парторга, то до голови. Даже в райком визивали.

— А ви?

— Все одно їздили. І як вийшов, ніхто не хотів на роботи брать, а я взяла до себе помошніком.

— Ти бач, як воно.

— Оце прошлу середу встрілися на базарі. Слово за слово, та й розказую про твої діла. Присіли коло магазіна. Іван сам розпитав і каже — поможу, хай гад сичить. Оце таке. Може, я й неправильно зробила, що полізла і зразу тобі нічого не сказала, але…

— Ти що, ба! Мене це мурижить із самого медогляду. І тут усе рішилось!..

— Ох, ну й харашо, а то я запереживала.

Оце бабуся дає, поки морочився, вирішила всі проблеми, та ще й вибачається. Тепер останній удар.

 

 

Вітер гуляв переходом. Папірці, шмаття целофану ворушились й ганялись за ногами. Жалюзі на вітринах магазинчиків рясніли графіті. Ні душі. Надто рано. "Берестейська" ще спить. Згадую карту. Тут наліво. Йду хвилин п'ятнадцять. Де ж воно? Кручу головою. Зелений дерев'яний паркан, купи каміння й цегли, мертво стримить кран — якесь будівництво. Повертаю — зоряно-смугастий прапор.

Похмурі міліціонери в чорній формі, залізна кована огорожа навколо білої будівлі. Довга зміюка черги. Прилаштовуюсь у хвості. Повільно тупцяємо вузенькою хвірточкою повз будку з міліціонером. Відкриті паспорти тремтять у спітнілих долонях. Просуваюся все далі й далі.

— С какой целью?

— Отримання грин-карти.

— Предъявите загранпаспорт.

— Ось.

— Проходите.

Кров бурхнула в скроні. В голові гатили швиденькі молоточки. Я на українській землі в США? Чи на американській в Україні? Пругкий вітерець холодить спітнілу спину. Люди тупцяли на місці, стиха перемовляючись, поглядали на масивні двері. Стою і я. Враз на сходинці з'явився хлопчина у світлій сорочці.

— Собеседование на грин-кард с 8 до 9, подойдите, пожалуйста.

За якусь мить потяглись люди. Це ж і мені треба! Тяжко продираюсь крізь натовп, бурмочу "пробачте", "дозвольте". Наступаю на ноги. Добираюсь.

— Приглашение на собеседование и паспорт, пожалуйста!

— Ось.

— Проходите в помещение.

На паспорті наклеєний штрих-код, з кишень викладені всі речі. Це ще не посольство. Дебелі дядьки уважно оглядають нехитрі пожитки. Металошукач, рентген, як в аеропорті,— лоб мокрий. Мобільник і ключі відправились до камери схову. Виходжу. Вузенька вуличка до великої будівлі.

Вхід. За конторкою прилизаний гостроносий чоловічок. Знову перевірка. Йду далі, але вже з номером. Зал очікування, купа стільців, тлумисько людей. Навпроти — рядок віконець із товстим склом. Над ними екранчик. На якому твій номер загориться, туди й біжи.
Сиджу як на сковороді. Народ сновигає, наче заведений — спалах, цифри, побігли.

Десять хвилин, двадцять. Пальці тремтять. Прозора тека в масних відбитках. Роздивляюсь. Ось статечний чоловік понуро відхилився, згріб папери й швидко рушив до виходу. Поряд дріботіла невисока пишна жінка, щось питала, намагалась заглянути в лице. Чоловік тільки рукою махнув. Двері зачинились. Люди, віконця, цифри… Спалах і все по новій.

Випещена дівуля в спідниці-поясі муркотіла у віконце. Всі мужики слідкували за цифрами на екранчику. Екранчик погас. Дівка пирхнула, майнула фарбованою гривою. Стукіт підборів стих. На чорному тлі спалахнуло "25". Я примерз до стільця. Десяток кроків здалися марафоном. Суцільне скло, динамік унизу, суворий чоловік по той бік.

— Do you speak Еnglish?

— Yes, i do.

— Raise your right hand up, repeat the outh.

— O'kay.

Почуваюсь персонажем серіалу про суд. "Клянусь говорити правду"… Відбитки пальців — неприємно. Мороз поза шкірою. Чолов'яга за склом говорив швидко, наче екзаменував.

— Документи, будь ласка.

Пару хвилин стою, потію.

— Ви працюєте?

— Ні.

— Були в США?

— Ні.

— Куди плануєте їхати, якщо отримаєте візу?

— В Сакраменто, Каліфорнія.

— До кого?

— Там друзі сім'ї.

— Що хочете робити в США?

— Влаштуватись на роботу й продовжити нав­чання.

Чоловік щось набирає, чути клавіатуру.

— Ви говорите з американським акцентом. Мали практику з американцем?

— Ні. Вивчав сам. Мови — моє хобі.

— Ще якусь знаєте, крім англійської?

— Так, розмовляю і читаю іспанською.

Пауза. Глухе бубоніння за склом. Розмовляє з кимось. Усе, мабуть.

Я йду до метро й тримаю аркуш у руці. Власне, не аркуш, а так, половинку А4. Тхне мокрим асфальтом і шаурмою. Зустрічні оглядаються, дехто проводжає поглядом. Мабуть, через дебільну усмішку. Або папірець, який через кожні декілька кроків підношу до очей. Половинка — та де там, лише чвертка, рівненько обрізана.

Але розмір — то таке. Головне — три жирних слова — вашу візу схвалено!

Залиште свій коментар

Наступна публікація