Останні

Більше новин

Популярні

Більше новин

Коментують

Більше новин
Йван Козленко: Танжер

Химерні стосунки, що розвиваються у південному місті, сплели в собі історії персонажів фільму й акторів.

Дія роману "Танжер" Йвана Козленка, виданого "Коморою", відбувається в Одесі - "без накинутої їй радянською та пост-радянською поп-культурою машкари вічного дотепника-блазня й хвацького бандюка", зазначають видавці.

Несподівана пропозиція від незнайомця – знятися в експериментальному кіно – стає для богемного молодого одесита Ореста не стартом кар'єри, як він міг сподіватися, а початком химерних стосунків, у яких сплітаються історії персонажів майбутнього фільму, їхніх прототипів і самих акторів. Простір, у якому розвивається сюжет, - це місто голизни пляжів, млості барів і клубів, карнавального нуртування Сьомого кілометра, місто Довженка і Яновського, української революції та свободи, місто кохання і творчості.

Із уривком можна ознайомитися на сайті

***

Орест із Мартою попідруч простували "трасою здоров'я", коли Сева зненацька випередив їх, наздоганяючи дівчину в спортивному червоному топі й шортах, яка пробігла повз. Слухаючи плеєр, вона зосередилась на асфальтовій смузі, що гамаком провисла між двома невеликими зеленими пагорбами, й не помічала Севу, який, блазнюючи, переслідував її.

 — Невже це можна зафільмувати? — збентежено спитав Орест.

— Ти думаєш, це можливо?

 — Правду кажучи, я не знаю, — відповіла Марта.

— Я цілком покладаюсь на Севу, це ж його сценарій.  

— Це геніальний задум. Не розумію, як можна ним так легковажити! Марто, я вражений!— Орест ледве добирав слова.— На цих кількох сторінках— усе, що я невиразно відчував, над чим думав, не в змозі сформулювати. Це нова візія історії нашої нації. Нації, що віками страждала й віками сублімувала страждання у веселі співи й танці. Віками витісняла його у власне несвідоме. А позаяк нічого, крім страждання, не бачила, витісняла саму себе із себе. Втрачала себе, заміщувала свідомість іншою. 

— Ну, тут головне самим не схибити,— дещо байдужо відказала Марта.

 — Та хай! Навіть якщо в цьому сюжеті забагато патетики й просвітництва, від цього він не менш захопливий. Це може бути дивовижне кіно!  

— Ти занадто серйозний: мені здалось, що історичні перипетії в тексті— не самоціль, а лише тло, на якому краще проступають характери героїв. Саме на ньому можна накреслити індивідуальні долі, виявити тіло… Тіло, висмикнуте з контексту. Помираюче, галасливе, зґвалтоване або налякане— й від того відверте. Тіло в межових ситуаціях...  

— Може, ти й права, але для мене найголовніше — саме це історичне тло, цей ґрунт, із якого смертельно небезпечно висмикувати людину. Адже нема просто тіла. Якщо воно живе, воно завжди залежне, завжди промовисте: через дію, тобто вибір, бездіяльність, подив. Якщо мертве— й поготів. Воно промовляє історично, тому що реагує на події часу...  

— Ну, тут я тримаюся іншої точки зору. Все, що ти назвав, не має стосунку до тіла. Це практики залежності, а я маю на увазі тіло як таке, його власну природу, мову, тіло як свободу.

 — Але хіба тіло не ув'язнює?

 — Так, ув'язнює, але тільки коли сахається власної мови, коли воно себе не помічає, коли існує лише як важіль, коли перебуває під орудою. Коли воно... коливо. Розумієш?

Вони йшли розмовляючи від самого парку, від руїн турецької фортеці. Море було лагідним, лискучим. Сонце сіло за обрій, і вода набула непевного лазурового кольору. Колір цей так загус, що море не колихалося, втративши прозорість і просторовість, а небо вдалині лягло на нього непомітно, повітряно, й лише вгорі тьмяніло, вивільняючи кволі сонячні відблиски.  

— Дивно, — сказала Марта, — у  нашій мові наче й нема слова, яке б описало колір моря. Наприклад, колір моря-серпневого-вечора-коли-після-виснаженого-без- хмарного-дня-сіло-сонце-і-небо-притулилося-так-низько-що-сховало-за-собою-обрій-і-від-того-на-хвилину-принишкли-птахи...

 — Дуже поетично, — відповів Орест, — треба тобі запатентувати цей колір. Я зватиму його колір Марта.  

— О! Та ти романтик не лише в національному питанні!  

— В національному питанні я інтегральний романтик. Я вважаю, що тільки мені відомо, як треба любити свою країну. Це — інтимний зв'язок.  

— Гляди не перестарайся.

Нарешті вони вгледіли Севу— той сидів на лавці у холодку дерев, спираючись ліктями на коліна й важко дихаючи в землю. Вже розлилися брудні сутінки, й на "трасі здоров'я" загорілись рідкі ліхтарі.

 — Фух,— він важко перевів дух, коли Орест із Мартою сіли поряд.

— Нє, я вже не в тому віці, щоб бігати за дівчатами! Пора лікуватися. Оресте, дай-но мені цигарку, треба відновити дихання.  

— Вона тебе відшила? — посміхнулася Марта.

 — Може й відшила б, якби я наздогнав. Так що лишаюся в священнім нєвєдіньї.  

— Ну, куди підемо? — спитав Орест.  

— Як куди? — здивувався Сева.

— Туди, куди й ішли! У клюб.

 — Се куди?  — Не закудикуй. Ми ж ідемо в "Ибізу". Гордій уже там!

Залиште свій коментар

Вибір редакції