Було б дуже символічно надати Україні ПДЧ на саміті НАТО у Вільнюсі 2023 року, щоб цей Вільнюс не став "Вільнюсом-2013", коли Янукович не підписав Асоціацію з ЄС.
Володимир Зеленський почув від американської адміністрації те, що, вочевидь, давно хотів почути. Як запевнив президент США Джо Байден, війна з Росією не є перешкодою для членства України в НАТО. Проте його думку поділяють далеко не всі країни-члени Альянсу. Багато хто продовжує вважати, що навіть запрошення України до виконання Плану дій щодо членства (ПДЧ) має бути жорстко ув’язане із закінченням тимчасової окупації Росією Криму та частини Донбасу.
Саме ці країни 13 років тому на Бухарестському саміті заблокували надання Україні та Грузії ПДЧ. Хоча нічого такого в установчих документах НАТО немає, та й війни Росії проти Грузії та України тоді ще не було. До того ж, історія існування Альянсу знає численні винятки: Німеччину приймали, коли ГДР була окупованою СРСР, а Туреччина та Греція досі мають неврегульоване питання щодо північної частини Кіпру.
ТСН.ua дізнавався, як Україна може отримати ПДЧ та стати повноправним членом НАТО навіть із тимчасово окупованими Кримом і частиною Донбасу.
Гарантії Бухареста
Відносини Україна-НАТО можна порівняти з американськими гірками. Дані опитування Соціологічної групи "Рейтинг" свідчать, що 48% українців підтримують членство в НАТО (якби референдум щодо вступу відбувся у березні 2021 року). Ще раніше, восени 2020 року, за даними КМІС, 41% українців вважали, що країна має прагнути до членства в НАТО.
За результатами опитувань різних соціологічних служб підтримка українцями вступу до НАТО досягає майже 50%. До того ж такий результат тримається вже восьмий рік – від початку російської військової агресії проти України. За даними Фонду "Демократичні ініціативи" імені Ілька Кучеріва, вже у грудні 2015 року 46% українців вважали, що приєднання до НАТО – це найкращий спосіб гарантувати національну безпеку України.
У 2012 році так вважали лише 13% українців. Тоді ми були позаблоковими. Цікаво, що тільки в грудні 2014 року, вже після початку окупації Криму та частини Донбасу, Верховна Рада прибрала з українського законодавства цей статус. Проте треба визнати ще одну очевидну річ. У 2008 році, на який припав сумнозвісний Бухарестський саміт, де Путін так налякав лідерів Франції та Німеччини, що ті заблокували надання Україні та Грузії ПДЧ, підтримка самими українцями руху до НАТО була нижчою за 25%.
У 2008 році це було одним із головних аргументів, щоб сказати Україні та Грузії "ні". Та й гарантії Бухаресту в дечому можна порівняти з "гарантіями" Будапешту – Будапештського меморандуму. В обидвох випадках Україні щось пообіцяли, проте це "щось" не виконується через Росію. У випадку з Будапештом – це гарантії безпеки, з Бухарестом – запрошення України до виконання ПДЧ.
Оголошення війни
Тільки ледачий не помітив, що риторика Зеленського щодо НАТО та окремих його країн-членів стала вкрай жорсткою. Ба більше, центр тяжіння змістився в сторону членства в Альянсі та безпекових гарантій з боку Сполучених Штатів, як чарівної палички, що здатна припинити війну на Донбасі та повернути Крим. Хоча на самому початку свого президентства Зеленський був сконцентрований на комунікації з Москвою. Проте й сьогодні він прагне особистої зустрічі з Путіним.
Але медовий місяць, як з боку Заходу, так і з боку Москви, швидко закінчився. У Кремлі на початку теж приглядалися до Зеленського, тестуючи, чи погодиться він на мир на російських умовах. Джо Байден як лідер західного світу прямо пов’язав перспективу членства України в НАТО з подоланням корупції.
Москва сприймає можливість членства України в Альянсі ледь не як оголошення війни через наближення НАТО до російських кордонів. Проте з боку Путіна – це блеф. Адже, послуговуючись мовою хазяїна Кремля, НАТО вже давно впритул наблизився до російських кордонів. На Заході Росія межує з Латвією та Естонією, а також має свій острівець "безпеки" у вигляді Калінінграду, затиснутого між Польщею та Литвою. Калінінград, як і Крим, нашпигований сучасними видами озброєнь, що здатні вражати стратегічні цілі ледь не по всій Європі. Плюс не забуваймо про посилення військової присутності Росії в Білорусі, яка межує з Литвою, Латвією та Польщею.
Секретом Полішинеля є одна із цілей окупації Росією Криму та частини Донбасу – зупинити інтеграцію України до ЄС і НАТО. Принаймні у випадку з Молдовою та Грузією це спрацювало. Вже восьмий рік працює й щодо України. Проте, чи дійсно факт окупації однією державою території іншої є перепоною для вступу останньої до Альянсу?
Єдиним документом, де йдеться про етнічні чи зовнішні територіальні суперечки, є Дослідження щодо розширення Альянсу 1995 року. Про це в інтерв’ю ТСН.ua розповів міністр закордонних справ Латвії Едгарс Рінкевичс. На моменті інтеграції його країни до НАТО та ЄС, обидві організації сказали, що можуть прийняти Латвію тільки після врегулювання прикордонного питання з Росією (у 1945 році Росія захопила частину території Латвії і заявила, що це частина РСФСР).
Проте, на думку дипломата, окупація Росією українських та грузинських територій не підпадає під визначення "територіального спору", "етнічних" чи "зовнішніх територіальних суперечок". Однак є ще одна перепона, про яку вже писав ТСН.ua. Від багатьох лідерів країн-членів НАТО доводиться чути запитання: який внесок у міжнародну безпеку може зробити Україна своїм вступом до Альянсу?
Як вступити до НАТО?
В установчому Вашингтонському договорі немає жодного слова про те, що країна з тимчасово окупованими територіями не може стати членом НАТО. Проте деякі країни побоюються, що в разі нашого вступу до Альянсу, стаття 5 про колективну оборону має автоматично розповсюджуватися на Крим і Донбас, інакше це створить небезпечний прецедент. Тобто, це може розв’язати руки Москві наприклад окупувати частину території країн Балтії, і НАТО ніяк не допоможе, що взагалі знівелює ідею Альянсу як таку.
Доля правди в цьому є. Проте за всю свою понад 70-річну історію існування, вперше стаття 5 була застосована (половинчасто – Авт.) лише 2001 року у відповідь на теракт 9/11. Та й спроби Сполучених Штатів заручитися підтримкою НАТО чи ООН для проведення військової операції в Іраку успіхом не закінчилися. Введення військових сил США та Великої Британії в Ірак – це одностороння операція цих країн, причому доволі сумнівна.
Існує ще два дуже красномовних приклади незастосування статті 5.
Перший – приєднання Німеччини до Альянсу 1955 року. НДР тоді була окупована СРСР. Проте Німеччину взяли в НАТО без НДР, говорячи, що це окупована територія, яка ніколи не буде визнана. Коли впала Берлінська стіна, НДР автоматично стала членом НАТО. Але тоді на це була політична воля країн-членів.
Другий – вихід Греції з військової структури Альянсу 1974 року на знак протесту проти незастосування статті 5 після фактичної окупації Туреччиною північної частини Кіпру. Цей територіальний спір досі не врегульовано. Проте це не заважає ні Туреччині, ні Греції залишатися повноправними членами НАТО.
Комюніке цьогорічного саміту НАТО в Брюсселі вперше за 13 років (від часу проведення Бухарестського саміту) чітко мовить, що вступ України до НАТО відбуватиметься через механізм ПДЧ. І, на думку директора Центру армії, конверсії та роззброєння з міжнародних питань Михайла Самуся, було б дуже символічно надати Україні та Грузії ПДЧ 2023 року у Вільнюсі (Литва прийматиме саміт НАТО-2023), щоб цей Вільнюс не став "Вільнюсом-2013", коли Янукович не підписав Асоціацію з ЄС.
Хоча, за словами експерта, ніде не написано, що ПДЧ треба надавати саме на саміті. Якщо є політична воля, це можна зробити в будь-якому форматі, наприклад, на засіданні Комісії Україна-НАТО на рівні міністрів закордонних справ за погодженням лідерів.
"ПДЧ – це набуття необхідних критеріїв для вступу, що може тривати, як і боротьба з корупцією (про що сказав Байден – Авт.), вічно. Боснія в ПДЧ від 2010 року. У них внутрішні проблеми, Республіка Сербська проти (інтеграції до НАТО – Авт.). Але це не заважає країні бути вже 11 років в ПДЧ. Так і Україна з Грузією, приєдналися, а потім може бути окремий трек, що робити з окупованими територіями. Якраз в рамках реалізації ПДЧ можна виробити цей формат або форму, чи треба говорити про окуповані території, чи можливо при приєднанні України до НАТО буде вказано, що все, що стосується Криму та Донбасу, - це наприклад не підлягає статті 5. Хоча знову ж таки, чому?" - каже ТСН.ua Михайло Самусь.
Директорка Центру "Нова Європа" Альона Гетьманчук нагадує, що в НАТО є повноправні члени, проте стаття 5 не поширюється на окремі частини їхньої території, хоч і з інших причин. До того ж йдеться про співзасновників Альянсу — США і Велику Британію: стаття 5 не поширюється на Гаваї, Гуам та Фолклендські острови.
У рішенні Бухарестського саміту 2008 року лідери країн-членів НАТО делегували право вирішити питання з заявками на ПДЧ від України та Грузії міністрам закордонних справ (проте цього не відбулося й досі – Авт.). Згодом міністри виконали це доручення, а саме прийняли рішення про запрошення двох країн до виконання Річних національних програм (РНП). По суті РНП – це праобраз ПДЧ. У рішенні Бухареста-2008, як і Брюсселя-2021, фактично було визначено кінцевий пункт призначення для України і Грузії – це членство. Однак, досі не визначено маршрут.
"Наша пропозиція, що цей маршрут необов’язково має проходити через План дій щодо членства. Швидше треба говорити про певний План сумісності з НАТО – деталізовану дорожню карту реформ, що не міститиме чітких часових параметрів, однак має підготувати Україну до вступу в Альянс буквально за одну ніч, щойно для цього з’явиться вікно можливостей. Щоб спростити життя і собі, і НАТО, такою картою може бути і Річна національна програма, яку потрібно просто серйозно посилити і з точки зору змісту, і з точки зору моніторингу з боку НАТО. А також НАТО повинно офіційно визнати РНП достатнім підготовчим інструментом для членства", - розповіла ТСН.ua Альона Гетьманчук.
