Інтерв'ю з наймолодшим головним диригентом у Польщі: як українець прославився за кордоном і чому любить повертатися додому

Дата публікації
Перегляди
8318
Поділитись:
WhatsApp
Viber
Інтерв'ю з наймолодшим головним диригентом у Польщі: як українець прославився за кордоном і чому любить повертатися додому

Фото: Karol Sokołowski

25-річний українець Ярослав Шемет став головним диригентом оркестру Сілезької філармонії ім. Генрика Миколая Гурецького в польському місті Катовіце.

Ярослав Шемет почав учитися музики у 3,5 роки, у 13-ть зібрав свій перший оркестр, під час навчання в академії музики заснував ще два. Він диригував у Німеччині, Австрії, Чехії, Китаї, Польщі, Україні, а дебют хлопця у відомій Elbphilharmonie у Гамбурзі змусив заговорити про молодого українця європейську музичну пресу.

Наразі Шемет є головним диригентом Симфонічного оркестру Національної філармонії у Львові INSO-Львів, першим запрошеним диригентом оркестру Нової філармонії в Гамбурзі. А від 1 квітня 2021 року він — офіційно головний диригент оркестру Сілезької філармонії ім. Генрика Миколая Гурецького в Катовіцах (Польща). Установа зазначає, що у свої 25-ть Шемет став наймолодшим головним диригентом у Польщі.

Про дивовижний шлях юнака з Харківщини до музичного Олімпу читайте в інтерв'ю ТСН.ua. 

Я від початку знав дорогу і нею ішов

– Ви пішли до музичної школи у дуже ранньому віці — в 3,5 роки. Це було усвідомлене бажання?

– Якось по телевізору я побачив, як грає оркестр і видав: "Мамо, я хочу грати, як вони". Це була дитяча забаганка, яку підтримала моя мама. До речі, вона сама закінчила музичну школу по класу фортепіано, вдома у нас було піаніно, я там бринькав щось, мав якесь уявлення як видобувається звук.

Насправді, тут велика заслуга мами, що вона не відмахнулася від мене, не сказала: "Ти ще маленький, іди грайся з іграшками". Вона дала мені шанс спробувати, відвела на прослуховування. Так у три з половиною роки мене взяли у так звану "нульовку" дитячої музичної школи у місті Мерефа Харківського району Харківської області. 

Фото: Oleksandr Panasiuk

– У музичній школі ви вчилися грати на кларнеті, співали у хорі та соло, опановували сольфеджіо. А потім потрапили до Харківської середньої спеціалізованої музичної школи-інтернату, так званої "десятирічки" (одна з чотирьох в Україні спеціалізованих музичних шкіл-інтернатів для обдарованих дітей. Такі є ще в Києві, Львові, Одесі. - Ред.).

– Це було в 11 років після вдалого виступу на конкурсі "Співучий соловейко" мене помітив завідувач кафедри хорового диригування "десятирічки" Олексій Кошман. Вже там переді мною став вибір — кларнет або хорове диригування. Я обрав останнє.

– Не було ніколи сумнівів, чи правильний вибір зробили?

– Я навіть собі не уявляв, що може бути інакше. Звичайно, в 11 років поїхати від родини, залишитися без звичного кола спілкування — це непросто. Але це не було під примусом. Мама кілька разів мене питала перед переїздом в інтернат, чи я дійсно цього хочу, чи мені це потрібно. І я завжди казав "так". Я від початку знав дорогу і нею ішов.

– У 13 років ви створили свій перший оркестр з учнів школи. Для такого потрібно мати певну сміливість.

– Звісно, лідерські якості у мене завжди були, диригент повинен мати базове лідерство, харизму, щоб вміти входити в інтеракцію з різними людьми. Але найголовніше, що тоді було — це дитяча безстрашність. Ми не бачили перешкод. Якби зараз мені сказали: "Давай створимо оркестр", я би одразу відповів: "Фінансування, приміщення, музиканти, інструменти...". А тоді ми сиділи на третьому поверсі школи і говорили з друзями, що нам потрібен шкільний симфонічний оркестр, давайте зберемо! Я роздрукував партії. Тоді я вже був знайомий з електронною нотною бібліотекою Петруччі IMSLP.

На першій репетиції я був у спортивному костюмі, капцях, стояв на стулі та диригував 40-ву симфонію Моцарта. Ми грали неповним складом, у музикантів замість пультів були відкриті футляри. Але ми хотіли і зробили. Пізніше я домовився з директором інтернату, щоб нам виділили приміщення для репетицій, нам дали пульти, литаври і т.д.

– Ви писали в юності свою музику, чи є зараз час на це?

– Немає часу. Але кілька днів тому знайшов свої рукописи. Згадав, як це писалося. Пишу твір для оркестру, не пам'ятаю, який діапазон у валторни. Іду до валторніста — благо в школі-інтернаті це не було проблемою — розпитую його, який діапазон, які обертона. "А дай спробую", — кажу. І так з кожним інструментом. У нас була одна музична родина. Ми могли пізнавати музику, різні інструменти через спілкування одне з одним. "Десятирічка" — це була найвагоміша освітня платформа в моєму житті. Стільки, скільки дали мені Володимир Кутлуєв, Олексій Кошман, Ольга Сухобрусова, Ольга Синявська, Юрій Булгаков, Валерій Алтухов, я більше не отримував ніде.

Бо хто матір забуває, Того бог карає

– Після завершення "десятирічки" ви поїхали до Польщі, вступили до Академії музики імені Ігнація Яна Падеревського в Познані.

– Техніка у мене була вже більш-менш поставлена, я шукав наставника. Знайшов свого професора в Познані. Ним став професор Варчислав Кунц.

– Потім було річне стажування по програмі Еразмус у Відні, в Університеті музики та виконавських мистецтв, з симфонічного диригування у професора Йоганнеса Вільднера та у професора Конрада Ляйтнера з оперного. 

– Потрапити у Відень було мрією дитинства. Бачити вживу найвидатніших диригентів, всотувати у себе враження, естетику навколишнього середовища, формувати смак.

Фото: Karol Fatyga

– Але, все таки, ви повертаєтеся до України, ділитеся на майстер-класах усім, чого навчилися за кордоном. Це дуже класна риса, як на мене. Це дозволяє нашому мистецтву розвиватися.

– "Бо хто матір забуває, Того бог карає, Того діти цураються, В хату не пускають". Я виріс на Шевченку. Коли у Мерефі вимикали світло, бабуся читала мені "Кобзаря" при свічці та співала народні пісні. Тому це десь у мені закодовано. Своє завжди буде своїм. 

Я знаю, як у нас деякі музиканти, які мають сидіти на п’єдесталі європейських інституцій, копійку до копійки складають. Для дітей з "десятирічки" — кожна зустріч з музикантами з-за кордону на вагу золота. Я їм кажу, що не треба замикатися.

Ми будуємо українську культуру, промуємо, рекламуємо її через те, що ми робимо за кордоном. Те, що Оксана Линів (українська диригентка, яка стала першою жінкою на посаді головного диригента Опери та філармонійного оркестру в місті Ґрац (Німеччина). Вона заснувала Молодіжний симфонічний оркестр України. - Ред.) розповідає майже в кожному інтерв'ю.

– У вас особливі стосунки з оперою. В одному з інтерв’ю ви зізнавалися, що завжди хотіли бути оперним диригентом. У 2018 році дебютували як диригент-постановник в Балтійській опері в Гданську. Потім були постановки в Одеській національній опері, в Сілезькій опері в Битомі (Польща). Ваш роман з оперою продовжується?

– Звісно. У січні цього року в Сілезькій опері ми поновили постановку "Удавана садівниця" Моцарта, а зараз працюємо над "Ластівкою". Це найрідше виконувана з усіх опер Пуччіні. На жаль, через карантинні обмеження постановка відбудеться пізніше.

Фото: Oleksandr Panasiuk

Ми як ніндзя, вчимося все життя

– Ви співпрацювали з багатьма оркестрами. Як ви знаходите спільну мову з музикантами?

– Мене виховав оркестр, як би це пафосно не звучало. Всю диригентську проблематику знаю з "кухні". Я в цьому від 13 років. Знаю, коли відчуває дискомфорт валторніст, коли краще на нього взагалі не дивитися. Знаю, як мені краще поговорити зі старим дідусем з оркестру, який вже сам знає, що не може щось заграти, але мусить. Звісно, це все психологія, вміння просто знайти спільну мову з людиною. Я не вчився цьому з книжок, усе з життя.

Ніколи не любив сидіти у когось на репетиціях. До сьогодні для мене це каторга. Все хочеться зробити не так! Не можу бути просто спостерігачем.

– Що ще має вміти диригент?

– Жити музикою, читати партитури нових творів, багато партитур, знати кілька європейських мов, щоб розбиратися в лібрето опер та комунікувати з колегами за кордоном.

А на такій посаді, як зараз у мене, — артистичний керівник оркестру — ще й бути менеджером колективу, бачити шляхи його розвитку, мати стратегію наперед, орієнтуватися в авторському праві.

"Ми як ніндзя, вчимося все життя", – так казав директор "десятирічки" Валерій Алтухов .

– У Познанській академії музики ви є наймолодшим викладачем кафедри диригування. Також співпрацюєте з Coloratura Opera Lab, першою в Україні незалежною оперною студією. Що ви намагаєтеся дати студентам, чого вони не отримують з системи музичної освіти?

– На майстер-класах "колоратури" і в харківській 10-річці головним завданням є дати надію, що все не так погано. У нас в освіті диригентам обрізають крила на самому початку. Не знаю, для чого, може, щоби залишилися найсильніші. Часто українським студентам-диригентам бракує віри в себе, віри в те, що вони матимуть можливість реалізуватися. Я намагаюся всім сказати: це ваше життя. Ми всі працюємо на себе. Кожен може бути там, де захоче. Це основний лейтмотив усіх моїх творчих зустрічей з молодим поколінням в Україні. Також багато уваги приділяю стилістиці, сучасним інтерпретаціям.

каже Ярослав

– Це мабуть, дуже складно — передати свій емоційний образ твору оркестру?

– Махати руками можна навчити навіть мавпу. Зовсім інше — навчити, як працювати з оркестром, як підходити до партитури, як оперувати цією "темною матерією". Але якщо студент уже має певний технічний рівень, ми завжди говоримо про те, що хотів сказати композитор у творі. Це має базуватись не на моїх враженнях, а на його. Ми маємо виховувати індивідуальності, а не свої копії. І так, це дуже складно.

Або Бах, або джаз

– В одному з інтерв'ю ви розповідали, що в юності грали вечорами джазові стандарти, щоб підзаробити. Потім був ваш виступ з Ларсом Даніельссоном і Симфонічним оркестром INSO-Lviv на фестивалі Leopolis Jazz Fest, запис диску. Що дає вам джаз як симфонічному диригенту?

– Джаз — це передвічна база, яка дозволяє опанувати основні принципи музики таких композиторів як Гершвін, Стравінський. Для диригентів це дуже корисно. Я, наприклад, своїм студентам часто даю на розвиток координації вправи власне джазового ритму. Це дає незалежність рук, наприклад. Зараз у моєму житті джаз — це одна з найбільш доступних форм релаксу. Або Бах, або джаз.

– А як відпочиваєте від музики?

– Інколи цього відпочинку взагалі немає: зранку філармонія, ввечері опера, між цим якісь зустрічі. Останні пару місяців я лише спав і працював. Але коли випадає кілька вільних днів на тижні, то найкраще для мене — вимкнути телефон і поїхати в гори. Зараз на період карантину це Татри, Бескиди. А моя мета, коли закінчиться пандемія, — це піднятися на Монблан.

– Ким і де бачите себе через 5, 10, 15 років?

– Не люблю це запитання. Є плани, є загальна мета, але я знаю: якщо буду робити свою роботу на 100-120% на кожній репетиції, лекції, виставі, концерті, то через 10 років я буду мати набагато кращий результат, ніж зараз.

Треба просто працювати. Не треба нікому нічого доводити. Я цього також вчився довго. Як писав Булгаков: "Ніколи нічого не просіть. Самі прийдуть і все дадуть".

Спілкувалася Діана Коломоєць

Оркестр Львівської національної філармонії відіграв свій перший концерт онлайн

Оркестр Львівської національної філармонії відіграв свій перший концерт онлайн
Наступна публікація