"Кожна евакуація – це щось страшне": історія парамедикині, яка рятує воїнів на передовій

Автор
Анастасія КурилоАнастасія Курило
Дата публікації
Перегляди
8357
Час на прочитання
7 хв
Поділитись:
WhatsApp
Viber
"Кожна евакуація – це щось страшне": історія парамедикині, яка рятує воїнів на передовій

Фото: ТСН.ua

Парамедикиня зізнається, що не знає, як вижила після останнього обстрілу окупантів.

Орися – парамедикиня добровольчого медичного батальйону "Госпітальєри". Вона відмовилася від позивного і користується на фронті своїм іменем. Каже, що воно доволі рідкісне і мало в кого зустрічається.

В розмові з нами вона весела, щира й відкрита, але її життєрадісний голос змінюється враз, щойно починає говорити про найпотаємніше і найболісніше. "Кожна евакуація – це щось страшне",  ці слова парамедикині влучно відображають ту непомірну ціну, яку ми сплачуємо не просто свою незалежність, а за право бути українцями.

Як працюють і в яких умовах живуть "госпітальєри", що найважче у війні і що мотивує – парамедикиня Орися розповіла в інтерв’ю ТСН.ua.

Як стала "госпітальєркою"

До 24 лютого дівчина жила цивільним життям – навчалася і паралельно працювала в Українському католицькому університеті. Каже, все як у всіх.

Розповідає, що медицині навчилася ще у скаутській організації "Пласт", до якої входила свого часу. Згодом пройшла в університеті медичний курс від добровольця, що стало найбільшим поштовхом піти на фронт.

Утім, на фронт Орися потрапила не одразу 24 лютого. Спершу дівчина волонтерила: допомагала з розміщенням переселенців у Львові і працювала у військовому шпиталі. Зрештою пішла на службу до "Госпітальєрів".

"Я не можу сидіти тут, якщо я маю навички парамедика. Я думаю, зараз кожен повинен робити те, що він вміє", – пояснює своє рішення дівчина.

"Госпітальєрка" Орися опинилася на фронті після повномастшабного нападу РФ

"Кожна евакуація – це щось страшне"

Свою першу пацієнтку в "Госпітальєрах" парамедикиня пригадує з усмішкою на обличчі. Каже, тоді стався курйоз, і їй помилково повідомили, що літня жінка після стабілізації померла в лікарні, і навіть її рідні готувалися до похорону. Втім, як виявилося згодом, пенсіонерку врятували і вона вижила.

"Це була цивільна бабуся. Вона повністю була побита, у неї були два переломи ноги, черепно-мозкова травма, наче е був внутрішній крововилив. Я думала, що вона реально помре, але ми її трохи відкачали і передали до лікарні живою. Наступного дня чомусь нам сказали, що вона померла. Я вже помолилася за її душу, її родина замовила гріб. І потім я телефоную ще раз до лікаря, питаюся за бабусю, а він каже: "Жива", – згадує із усмішкою дівчина.

Водночас парамедикиня каже, що окремих ситуацій, які б їй запам'яталися найбільше, у неї немає: "Це просто не романтика. Війна – це не романтика. Кожна евакуація – це щось страшне. Страшні картинки. Це невесело".

Нині "госпітальєрка" працює на різних напрямках, але переважно, де "гаряче". Востаннє була на Бахмутському напрямку і біля Пісків. Розповідає, що зараз окупанти почали активніше гатити з артилерії по українських позиціях, тому у бійців переважають уламкові або вибухові поранення. Кульових, каже, менше.

"Якщо це осколкові, то це поставити турнікет, перемотати бандажем, затампонувати, щоб зупинити кров, і довезти до пункту. А якщо це важчі травми, то намагаємося робити все, що в наших силах, але ми не чарівники. Інколи чарівники, думаємо, як це можливо так було зробити", – зазначає захисниця.

Стабпункт, який вже розбомбили росіяни

Як працюють парамедики

"Госпітальєрка" розповідає, що її головне завдання – якомога швидше вивезти пораненого з поля бою.

Про виклик парамедики дізнаються через рацію і одразу виїжджають за пораненими, яких евакуйовують до стабпункту. За її словами, це місце, де можна нормально стабілізувати бійця, а після – відвезти до повноцінної лікарні.

"Стабпункти – це переважно такі місця, які не дуже схожі на лікарню. Це дуже швидка допомога, 10 хв – і відправили далі, щоб не затримувати. Після стабпункту передають на швидку і везуть до більш професійних лікарень. Під час евакуації головне – швидко забрати з поля бою пораненого", – каже Орися.

Зазвичай в її екіпажі працювало чотири людини: це парамедик, лікар-парамедик, вогневик і водій. Але востаннє працювали "двійками", наприклад, парамедик і водій, і інший парамедик і водій. Пояснює, що так значно легше і можна забрати більше поранених.

"Під час моїх останніх ротацій ми їздили на пікапі, і треба було дуже швидко забрати і на місці не надавати допомоги. Головне – зупинити кров, щоб не стік кров’ю. Тому ми швидко перевіряли всі турнікети і закидали в авто, і швидко їхали. І вже дорогою, якщо є медик, то намагається допомогти", – розповідає парамедикиня.

Для парамедиків найважливіше - швидко забрати з поля бою пораненого

Під час евакуацій на фронті, за її словами, вкрай необхідними є прилади нічного бачення. Захисниця пояснює, що парамедикам з екіпажем доводиться їздити по поранених без фар чи іншого світла, щоб бути непоміченими для росіян, але через це їхні авто часто потрапляють у ДТП.

Орися нагадала про нещодавню аварію з реанімобілем, в якій загинула одна з "госпітальєрок" – Наталія Фраушер, військова медикиня-волонтерка, яка після повномасштабного вторгнення РФ повернулась з Австрії до України рятувати поранених.

"Ми якраз цієї ротації були на Пісках, і там взагалі не можна користуватися світлом, все всередині вимкнули – годинники, магнітофон, бо воно все світилося, як ялинка. І ми дали запит на волонтерів і дуже швидко зібрали гроші і купили цей прилад. І водій каже, я все бачу, як у день", – пояснює парамедикиня.

"Для росіян червоний хрестик – це ціль номер"

Парамедикиня констатує, що росіяни регулярно відкривають по них вогонь під час евакуацій, і ситуації бувають вкрай небезпечні.

"Для росіян червоний хрестик на формі – це ціль номер. Ми потрапляли під обстріли. Останній раз я взагалі не знаю, як ми вижили. Ми взагалі їхали знайомитися з батальйоном, до якого нас приєднали, але потрапили на "нуль", бо там була травма, і нас почали обстрілювати (окупанти – Ред.). Ми під’їхали до БТРа, і просто перед нами прилетіло. Дуже близько. Я ще так багато в житті не молилася, страшно трохи, – розповідає "госпітальєрка" і з полегшенням додає, – добре, що вижили".

Для росіян медики – це ціль номер, каже Орися

Що навчило жити без ванни і світла

Парамедикиня зазначає, що пристосовуватися до нових умов їй не довелося, адже ще в "Пласті" навчилася обходитися без води і жити в наметах.

Нині, розповідає, умови бувають різні, може навіть бути душ і Wi-fi.

"А інколи – в підвалі, де немає ні душу, ні Wi-fi, ні туалета, і треба десь шукати це все. Але можна викрутитися. Ми всюди знайдемо вихід, мені здається. Я дуже рада, що колись була в "Пласті", бо це навчило, як це – жити без ванни і без світла. І це дуже допомогло, – каже парамедикиня і додає, жартуючи, – головне, щоб був генератор".

Як жінкам підготуватися до армії

Говорячи про гендерне питання на війні, парамедикиня зазначає, що у них всі рівні, і в "Госпітальєрах" – це досить нормально, що жінка є військовою.

"У нас у батальйоні приблизно половина – жінки, половина – чоловіки. У нас це нормально. У мене як водій може приготувати їсти або прибрати, так і я можу це зробити. Хто вільний, той і робить. Це не чоловік – жінка, це побратим, і всі рівні, я так це відчуваю, – ділиться досвідом парамедикиня, але додає про тенденцію, яку помітила на передовій, – чоловіки дуже часто оберігають жінок на фронті. Ніби здається, що всі рівні мають бути, але вони так: "Ти не поїдеш туди, бо тобі треба тут бути".

Парамедикиня Орися на передовій опікується пораненими та загиблими військовими

Жінкам, які ще розмірковують над рішенням щодо свого перебування на фронті, парамедикиня радить ухвалювати рішення не на емоціях, а також якнайбільше дізнатися про майбутню військову професію і підготуватися до неї, адже невідомо, коли знадобляться ті чи інші навички.

"Не робити цей крок емоційно. Емоційне минає і відкриваються очі. Але після того, як підпишеш контракт, повернутися назад не можна, дороги назад немає. І нормально підготуватися – залежно від того, на яку посаду йдеш", – наголошує вона.

Головне – вижити

Найбільша мотивація парамедикині – це її родина і друзі. Каже, що завжди думає про них під час обстрілів.

"Головне – вижити. Це головна ціль, напевно. Завжди, коли якісь обстріли, я думаю: "А як батьки будуть без мене, а як сестра, рідні, друзі". Це найстрашніше. Це, напевно, найбільша мотивація жити. А також неприємно, коли я бачу загиблого бійця, я одразу думаю також про його батьків, як їм також складно буде пережити", – ділиться переживаннями "госпітальєрка".

Крім того, зізнається, що її бентежать думки, якщо одразу не вдається забрати тіло загиблого з поля бою, бо там тривають обстріли.

"І доки він там лежить – це дуже для мене важко. Бо я думаю, що треба якнайшвидше його забрати, щоб віддати рідним, щоб орки не зайшли на ту територію і тоді зовсім неможливо буде забрати. Хіба обмін", – пояснює парамедикиня.

Складнощі цивільного життя

Орися розповідає, що відсутність контракту дозволяє їй періодично їздити на ротації, заробляти на життя й паралельно навчатися в університеті. Крім того, це ще й додаткова можливість емоційно відновитися.

Але повертаючись до Львова після передової, зізнається, що складно звикнути до реальності: "Дивно, бо в мене тут картинки, як люди без рук, без ніг, а тут люди нетверезі ходять Львовом". Парамедикиня зізнається, що це трохи неприємно.

Втім, вона надзвичайно тішиться тому, як українці вміють гуртуватися і наскільки потужно волонтерять.

"Сподіваюся, їх ще вистачить до кінця війни", – додає на завершення "госпітальєрка".

Подяка "Госпітальєрам" за порятунок життів

Відверту історію "госпітальєрки" Катерини Галушки про біль втрат, страхи і виклики та гендерні стереотипи на війні читайте тут.

Нагадаємо, з російського полону у вересні Україна звільнила наймолодшого захисника "Азовсталі" – 19-річного парамедика Назарія з позивним "Грінка". Його мама розповідає, що родина не знала про обмін, але відчувала. У вечір, коли син нарешті зателефонував, каже – ніби народилася вдруге.

"Він зателефонував: "Мам, це я, Назар. Я в Україні". Ми плакали, кричали, раділи. Ми найщасливіші і він, пекло вже позаду", – розповіла жінка.

Також було звільнено керівницю медичної служби 501-го батальйону морпіхів Мар'яну Мамонову. Жінка вагітною потрапила в російський полон, де провела пів року. Уся Україна переживала за долю Мар'яни. На четвертий день після визволення медикиня народила здорову дівчинку.

Нині вона звикає до вільного життя і материнства. Про життя медикині з "Азовсталі" на волі читайте тут.

Читайте також:

Парамедики на фронті: як один з екіпажів рятує життя українських бійців

Парамедики на фронті: як один з екіпажів рятує життя українських бійців

Повʼязані теми:

Стаття з добірки новин:
Війна Росії проти України
Дата публікації
Перегляди
8357
Поділитись:
WhatsApp
Viber
Наступна публікація