Місцеві виживають за рахунок волонтерів, сюди привозять харчі та одяг.
Деокупована частина Херсонщини поступово налагоджує життя, але далеко не до усіх населених пунктів поспішають повертатися люди. Особливо до тих, що на самому березі Дніпра, йдеться в ТСН.
У селищі Дніпровському під Херсоном із понад тисячі мешканців тепер залишилося менше сотні. Селище пережило окупацію, але й досі регулярно руйнується росіянами, які з протилежного боку річки дістають сюди артилерією, мінометами, “Градами” і навіть запускають дрони. Місцевим, які тут залишилися, доводиться несолодко.
Селище пережило окупацію, це одразу видно за кількістю українських прапорів, вони скрізь, і навіть на побитих будинках. У місцевих чимало історій про те, як одного разу пощастило вижити. “Тільки зайшов з городу до хати, як бах... Голову нагнув, присів, сидиш от: "Господи, пронеси!". Тільки щоб не прилетіло в хату”, - розповідають люди.
Тут кілометри виноградників і гектари садів - це була основа життя. В селищі працювала комунальна агрофірма, вирощували фрукти, виготовляли вино. Тепер же поля й сади стоять пусткою, а місцеві, що досі не виїхали, безробітні. “Ми практично на нулі. Нас постійно обстрілюють. Дуже багато прильотів по наших виноградниках, садах, по полях, які треба розміновувати. Без розмінування ніяких робіт не може бути. Відповідальності за це ніхто не хоче брати на себе”, - пояснює в. о. голови Дніпровського селищного старостату Херсонської області Віктор Федоренко.
Місцеві виживають за рахунок волонтерів, сюди привозять харчі та одяг. “Ми всю зиму просиділи без газу, без світла, без води. Світла й води досі нємає. Газ дали в лютому, але як дали? Постійно обстрілюють, хлопці латають труби, буває, що день-другий сидимо без газу”, - кажуть люди.
Аби повернути до селища газ, ремонтники щоразу ризикують життям. Світла тут немає вже як 5 місяців, рятують генератори. Воду людям подають двічі на тиждень по кілька годин. Колодязів у селищі майже немає, тому по неї ходять до сусідів, у яких є свердловини.
Павло з прізвищем Пшемислав виїжджати не збирається, хоч і має на це законне право: він за громадянством поляк. Двадцять років тому одружився і переїхав сюди жити, посадив персиковий сад, збудував дім і тепер покинути все не хоче. “20 років із дружиною будували дім своїми руками, самі. І як поїхати?" - каже чоловік.
Павло вірить, що все скоро закінчиться, а доти на вулиці він лишився сам. Доглядає за сусідським будинками, де багато покинутих тварин.
З довоєнного населення в понад 1200 людей нині залишилося менше сотні. Через небезпеку ворожих обстрілів повертатися з евакуації люди не наважується, а ті, що не виїжджали - тримаються з усіх сил. “Вірю в Україну, вірю в ЗСУ, вірю в цих волонтерів. Ми лише втрьох лишилися на вулиці, три баби, уявіть собі. І ми нікуди, на крок. Ховались, тікали в погріб десь. Страшно, але Україна переможе! З такими хлопцями Україна переможе”, - переконує місцева мешканка.
Читайте також: