Повернення з пекла: моторошні історії українців, які пережили жахи окупації та полон

Повернення з пекла: моторошні історії українців, які пережили жахи окупації та полон

Історії українців, які пережили пекло окупації / Фото: ТСН.ua

Ми щодня маємо пам'ятати, якою ціною кожному із нас дається свобода.

Вони пережили окупацію та пекло полону, правдами та неправдами тікали від окупантів і таки повернулися додому. Журналісти зібрали для вас кілька неймовірних історій порятунку військових, цивільних і дітей, які змогли здихатися росіян. Це має чути і бачити кожний, аби пам’ятати, якою ціною дається свобода.

Усі деталі — в ексклюзивному сюжеті для TSN.ua журналістки Вікторії Гнатюк. 

Два роки у полоні

Його кинули за ґрати в так званій “ЛНР” і він вже не сподівався побачити рідних. Перша історія буде про українського прикордонника. Олександру нині 57 років, більшу частину свого життя він віддав військовій службі та майже два роки провів у російському полоні.  

“Просиділи в “ЛНР”, 20 місяців ми просиділи. Майже два роки й чесно кажучи, вже думали, що ми там і залишимося”, — каже він. 

Історія Олександра 

Олександр після армії познайомився із дружиною та осів у Маріуполі. 28 років служив там правоохоронцем, а 2015 року призвався служити у прикордонному загоні. Згодом чоловік вийшов на пенсію, але під час повномасштабного вторгнення Олександр знову став на захист Маріуполя. Про це він розповів кореспондентам “Суспільного”. Олександр служив у прикордонному загоні водієм — прикривав штурми та оборону ЗСУ, вивозив поранених та загиблих. Спочатку він із побратимами розміщувалися на території “Азовмашу”, а згодом вдалося перейти до “Азовсталі”.

“Їздили ми на зачистку, Національна гвардія БТР взяла, поставали на позиції, щоб дізнатися обстановку, щоб дізнатися, що на нас чекає далі і в цей момент нас почали обстрілювати мінами, ми попадали у яму і лежимо, і дивлюсь, що ці міни одна біля одної падають як шахи, і все ближче до машини. Я думаю, зараз машину розіб’ють і я залишусь без машини. Ну я не витримав побіг до машини і угнав машину, і вивіз всіх своїх. БТР був на ходу, довелося робити дві ходки, коли ми вже виїхали, то “кент” обіймав, казав: “Дядя Саша, ти мене врятував”. Кожного дня ми виїжджали: або треба було з поля боя забрати якогось 200-го, або 300-го відвезти у шпиталь. Прикривали відступ наших, коли було тяжко, якщо була піхота”, — розповів Олександр.

“Один раз мій кулеметник “бамбула” підбив БТР, заховалися за будівлю, але де ми ховалися, туди відразу починали стріляти. Будівлю вибивали повністю, били одразу в сходовий проліт, він обвалювався зверху донизу і ті, хто залишалися в квартирах, вийти вже звідти не міг. Одного разу приїжджаємо, вилазить “кікімора”, це костюм снайпера, і показує, що заїжджайте сюди, на звалище,  і через це звалище ми потрапили на комбінат “Азовсталі”. Там я перший раз за два місяці помився, до цього в кого були серветки, милися серветками, води там не було, було проблемою знайти воду, щоб чаю попити. Спали на карематах, обід був о 5 вечора, вечеря о 4 ранку”, — додав він. 

З “Азовсталі” Олександр разом із іншими військовими та цивільними потрапив у російський полон. Там, розповідає чоловік, били за будь-що, навіть якщо ти просто піднімаєш голову. Але ніколи не забуде Олександр і день, коли дізнався, що їде на обмін. 

“Такий день не забудеш. Добу просидіти із зв’язаними руками і очима. Тюремщики сміялися, ну шо вам, повезло, рабів веземо каже. Звісно, я був радий і щасливий, що це все закінчилося. Чесно кажучи, забувається все швидко, зараз згадуєш і відчуття ніби це було не зі мною”, — пригадав Олександр. 

Морпіх з мамою 20 днів добирався до України

Нині Олександр проходить реабілітацію разом із сім’єю та мріє побачити вільний від окупантів Маріуполь.

Довгий шлях повернення додому пройшов і 25-річний морпіх Дмитро Жингалов. Хлопець служив у 36-й бригаді морської піхоти і брав участь у захисті міста та наприкінці березня теж потрапив у російський полон, його росіяни засудили, а матері не дали шансу виїхати з окупації. У координаційному штабі згодом розповіли, що з в’язниці захисника випустили, він зміг забрати і свою матір, але 20 довгих днів вони долали кілька кордонів, аби повернутися назад до України.

Виривалася вже із заблокованого Маріуполя і родина Олени Прохорової. 

“З трирічною донькою та матір'ю тиждень вибиралися з блокади. Не знали, чи виживемо”, — розповіла вона. 

Історія втечі з окупації цивільної родини 

Зараз жінка працює кураторкою з питань культури центру “ЯМаріуполь”. Вона з родиною змогла вибратися з Маріуполя 20 березня 2022 року. 220 кілометрів до Запоріжжя їхали понад тиждень, через окуповані російськими військами території. Тепер Олена живе у Кропивницькому та намагається допомагати зберігати пам'ять про трагедію міста.

Зокрема, допомогла організувати фотовиставку “Наживо 86” у Обласній бібліотеці імені Дмитра Чижевського й розповідає історії інших врятованих від окупантів: “Я, моя трирічна донька та мати виїхали спочатку в селище Мелекіне. Звідти ми потрапили до наших родичів в Мангуш. Кропивницький та всі інші міста повинні побачити ці світлини, бо Маріуполь на себе взяв дуже потужний удар”.

Зі слів Олени Прохорової, на одній зі світлин зруйнованого росіянами Маріуполя впізнала і свою ученицю з художньої школи. 

“Це — Майя Крилова. Їй на той момент було 15 років. Вона разом з мамою ховалася на комбінаті “Азовсталь” і перебувала там до 20 травня. Їх відправили до Запоріжжя. З ними все добре, нині вони живуть у Києві”, — каже жінка. 

Офіційно вона зникла безвісти, а насправді… 

Наступна історія про Алісу Мороз, ця дівчина і досі вважається зниклою безвісти, її ж батьки розповідають — вона завжди прагнула бути кращою та корисною суспільству. Була відмінницею в школі, отримала “червоний” диплом в університеті. Але дівчина завжди хотіла допомагати іншим та бути корисною рідній країні, тож у 2018 році долучилася до лав “Азову”.  Батьки Аліси згадують, що 21 лютого 2022 року вона їм зателефонувала та сказала виїжджати з Маріуполя, бо бачила, що Росія планує напад. Вони взяли доньку Аліси та покинули місто. 

“Вона намагалася нічого не розповідати (коли була в блокаді). Лише через два роки дізналися, що вона брала участь у вуличних боях, отримала контузію. Вона казала, що вона патрулювала, доглядала за пораненими, щось варила, а тепер є свідчення, що вона була гарним стрілком. Тобто, оцих 40 кілограм сміливості і наснаги, трошки вища за автомат”, — розповіли батьки. 

Що сталося з дівчиною? 

8 травня матері Аліси зателефонували та сказали, що “там ніхто не вижив”. З’ясувалося, що у місцерозташування доньки потрапила російська фосфорна бомба. Від захисників та захисниць, які там були, не залишилося нічого. 

“В цей час ми поїхали з дітьми на річку, було багато людей на річці, я відійшла так трохи і мене щось потягнуло в той край до мосту вздовж і поки я йшла навколо мене утворився вакуум повний, в мене зник звук, відчуття часу зникло. Я як в капсулі опинилася, я не можу це пояснити, але я точно знаю, що в цей час Аліси не стало. Наступного дня подзвонив Сергій, вони служили разом і він зв’язувався з командуванням “Азову”. Він подзвонив на телеграм на середню доньку, бо спочатку він подзвонив мені і попросив дати Каті слухавку. Я все зрозуміла, я вже була до цього готова, якщо чесно. Він сказав, що там ніхто не вийшов. Там загинуло 54 людини, зброя навіть спеклася, туди кинули трьохтонку і засипали зверху фосфором”, — пригадують батьки. 

Але офіційно Аліса досі вважається зниклою безвісти. І подібних історій з трагічним кінцем, на жаль, в Україні тепер десятки, якщо не сотні тисяч. Ми щодня маємо пам'ятати, якою ціною кожному із нас дається свобода. 

▶ На YouTube-каналі ТСН можна переглянути за цим посиланням відео: Мурахи по шкірі! Моторошні історії українців, які пережили пекло окупації і полон!

Читайте провідні новини дня:

Повʼязані теми:

Стаття з добірки новин:
Війна Росії проти України
Наступна публікація