Різні шляхи – одна мета: як кожен українець захищає країну

Різні шляхи – одна мета: як кожен українець захищає країну

Попри всю складність емоцій, ми маємо вчитися не ділити чоловіків на "героїв" і "зрадників" / Фото: УНІАН

Вже понад два роки ми живемо в країні, де точиться війна. І досі болючим залишається питання: чи кожен з нас робить достатньо для перемоги? Особливо гостро це стосується чоловіків. Хтось пішов до лав ЗСУ від першого дня, а хтось залишився в тилу. І у громадах лунає: "Якщо не на фронті, то ухиляєшся". Але чи справедливий такий поділ? Чому він виникає та як не дати йому розколоти суспільство?

Якщо чоловік не в ЗСУ, то він – зрадник?

У розмовах і соцмережах можна натрапити на доволі радикальні заяви: мовляв, якщо ти чоловік і не в лавах ЗСУ – ти не патріот або і зрадник. Жінки обурюються, мовляв, он мій колега замість фронту виїхав за кордон, а мій сусід відкосив за хабар. А ще біль і злість через загибель захисників на передовій проєктується на всіх чоловіків, які з різних причин не пішли до війська.

Затримані ухилянти / Фото: скриншот

Всі не можуть бути на фронті

Але давайте розберемося, що за цим стоїть. По-перше, причин не опинитися на фронті чимало. Хтось має слабке здоров'я і не пройшов би медкомісію. Інший – єдиний годувальник у багатодітній родині. Ще хтось просто не має необхідних навичок і став би в ЗСУ швидше тягарем, ніж підмогою. А для когось перешкодою стає панічний страх смерті, з яким неможливо впоратися попри всі аргументи розуму. І це нормально! Будь-яка психіка інстинктивно чинить опір загрозі життю, це еволюційний механізм. Не варто засуджувати чоловіків за такі реакції.

Інша справа, що війна змушує мислити категоріями "свій-чужий", без півтонів. Здається, що ті, хто зараз не на передовій, мають бути в окопах, а решта – не з нами. Бо надто вже це несправедливо, що хтось у відносній безпеці, поки його ровесники гинуть у боях. Так, ці почуття зрозумілі. Кожен, хто бодай краєм ока бачив війну чи її наслідки, переповнений емоціями. Але чи не ховається за обуренням ще й спроба впоратися з власним почуттям провини? Адже завжди є хтось, хто зробив для країни більше – пішов добровольцем до найгарячішої точки, витягнув з-під обстрілів десятки побратимів... На їхньому тлі видається, що твій внесок замалий. Тож простіше звинуватити іншого в бездіяльності, ніж чесно подивитися на себе.

Або візьмемо хірурга, фахівця з унікальними навичками. Щодня він рятує життя поранених, повертає людей з того світу завдяки своїм золотим рукам. Чи можемо ми вимагати від нього кинути це і піти на передову? Так, він міг би бути чудовим військовим медиком. Але чи не більша користь для суспільства від його роботи в тилу? Адже зараз вижити мають шанс навіть найважчі пацієнти, а скільки б їх загинуло без його допомоги?

Хірург теж ухилянт? / Фото: Facebook / Перше медичне об'єднання Львова

"Ефект ореолу"

З точки зору психології, тут спрацьовує когнітивне викривлення під назвою "ефект ореолу". Ми схильні оцінювати людину за однією найпомітнішою ознакою, ігноруючи решту. У воєнний час такою ознакою стає перебування на фронті. І всі, хто під нього не підпадає, автоматично потрапляють до категорії "не патріотів", без огляду на реальні причини й заслуги.

Але ж цей хірург, умовно кажучи, обрав фронт, просто інший. Замість гранат та автомата його зброя – скальпель і знання. І він так само наражається на небезпеку, працюючи на знесилення, часом під обстрілами. Чи маємо ми право засуджувати його вибір?

Ще типова ситуація. Жінка каже подрузі: "Мій чоловік уже рік на передовій, скучила за ним страшенно, а він усе не приїздить, бо нікому його замінити. А твій вдома сидить, ухиляється, ось через таких і війна ніяк не закінчиться!" За цими словами – біль від розлуки, страх за життя коханої людини і відчуття несправедливості. Егоїстична, ірраціональна думка: якби всі пішли, то й мій би швидше повернувся.

Фото: Associated Press

Звісно, це лише емоції, що говорять. Розум розуміє – на війні є ротації і є призов, і хтось мусить бути в тилу, забезпечуючи життєдіяльність країни. У чоловіка подруги може бути безліч вагомих причин для звільнення від служби. Можливо, він так само страждає, що не може захистити рідних зі зброєю в руках. А може, його зброя – комп'ютер, верстат чи перо. І поки військові стримують ворога на полі бою, він робить свій внесок в економічний чи інформаційний фронт. Обидва чоловіки важливі для перемоги.

Чому не варто ділити чоловіків на "героїв" і "зрадників"

Як би там не було, порівняння і суперечки, "хто більший патріот", не мають сенсу і лише розколюють суспільство. Замість осуду варто спробувати поговорити відверто, дізнатися про справжні мотиви й почуття людини. А ще замислитися про власну роль у цій війні. Можливо, ресурс, який витрачається на обурення чужим вибором, краще спрямувати на посильну допомогу іншим і країні?

Та попри всю складність емоцій, ми маємо вчитися не ділити чоловіків на "героїв" і "зрадників". На жаль, наслідки такого поділу вже помітні. Чимало людей, які з поважних причин не пішли на фронт цього разу, страждають від осуду оточення та почуваються вигнанцями. Люди, від яких не залежало рішення про непридатність, однаково вважають себе ледь не дезертирами. Таке ставлення руйнує стосунки, сіє розбрат і точно не додає сил у протистоянні ворогу.

Тому, мабуть, усім нам варто бути обережнішими в оцінках і більше довіряти одне одному. Так, хтось іде на фронт, а хтось – у волонтери.

Українські волонтери / Фото: Володимир Зеленський

Один день і ніч незамінний на виробництві, бо без його експертизи зупиниться випуск необхідного для армії спорядження, а інша неймовірними зусиллями підтримує лікарню, куди звозять поранених. Кожен робить, що може, і це цінно. Ніхто, крім самої людини і хіба що близьких, не знає всіх нюансів її ситуації. Комусь легше здолати страх, комусь – ні. Нам варто поважати особисті кордони та не прикладати до всіх однакову мірку.

Ворог – за фронтом, а не всередині країни

І головне – пам'ятати, що ворог – за фронтом, а не всередині країни. Путін би радів, якби ми почали ділити суспільство за якимись надуманими ознаками та з'ясовувати стосунки між собою.

Президент РФ Володимир Путін / Фото: Associated Press

Але ми мудріші. І кожен свій імпульс злості, гніву, образи маємо перенаправляти не на сусіда чи колегу, а на допомогу тим, хто її потребує. Не лише на передовій – скрізь. Бійцям потрібні бронежилети й тепловізори, родинам загиблих – слова співчуття і матеріальна підтримка, дітям – наставництво та надія на майбутнє. Роботи вистачить усім – і чоловікам, і жінкам. Кожна гривня і кожна хвилина часу, віддані на спільну справу, наближають нашу перемогу. А вона означатиме не лише поразку зовнішнього ворога, а й перемогу над власними слабкостями й упередженнями. Тоді ми зможемо вповні пишатися не лише ЗСУ, а всіма співвітчизниками та співвітчизницями, які роблять Україну сильнішою і незламною.

Читайте також:

Підписуйтесь на наші канали у Telegram та Viber.

Повʼязані теми:

Наступна публікація