Кореспондентка ТСН пригадала, як українці в лікарні виживали в перші дні війни.
Діти зі складними патологіями в підвалах, вагітні на матрацах на підлозі, розлучені родини та лікарі, які пишуть собі імена на тілі, щоб не лишитися невпізнаними – ці історії трапилися в Інституті педіатрії, акушерства та гінекології у столиці рівно три роки тому. Тоді лікарям довелося в умовах війни боротися за дітей з надважкими хворобами.
Про це йдеться у матеріалі кореспондентки ТСН Наталії Нагорної.
ТСН зустрілася з Олексієм Пономаренком на тому ж місці через три роки – для нього це теж бентежно. Він хірург – у формі, з шевронами 3-ї штурмової бригади, капітан Збройних сил, і нарешті в рідних стінах.
"Знаєте, як усі запахи, стіни – все таке знайоме. Я тут від 2007 року працюю. Військова служба зовсім інша. І я сюди дійсно так, як рік назад, зайшов до себе в кабінет, такі сплутані відчуття, насичені", – каже він.
Відтоді тут зробили ремонт і для себе висновок, що тяжкохворих дітей, попри небезпеку, носити до підвалу ще небезпечніше. Відмовилися, тому що ризики для цих діточок були вищими від тих маніпуляцій з перенесення їх у підвал.
"Тоді в цій лікарні я провела 20 годин і познайомилася майже з кожним маленьким пацієнтом. І це був той випадок, коли ти бачиш, як в умовах війни йде інша війна – війна за життя", – каже Наталія Нагорна.
Наприклад, як чотириденний хлопчик Владислав був з усіх боків оточений інфузоматами, кишківник малюка був у спеціальному мішечку – його прооперували в перші 5 хвилин життя. Лікар Олексій досі з гордістю згадує – всю малечу вдалося врятувати.
"І я цим дуже гордий, тому що в тих важких умовах дітки з такими тяжкими патологіями, які в нас були, всі одужали, перенесли деякі оперативні втручання під час перших тижнів повномасштабної війни. Оперували ми їх теж у таких напівпольових умовах, бо стерилізаційна не працювала, операційна медсестра була за містом і по телефону координувала дії медсестри, студентки, яка її заміщала і виконувала її обов'язки", – каже він.
Кореспондентка ТСН згадує, як у підвалі лікарні познайомилася з подружжям, якому пощастило. А ще з Наталею, яка колисала свого п'ятимісячного сина – її "поспішайко" народився крихіткою, 690 грамів. Згодом хлопчик набрав вагу.
В підвалі на матрацах лежали дівчата, які були в лікарні на збереженні і не всі могли повернутися додому. Юлія чекала на дівчинку Євочку і дуже переживала – з нею на пологах мала бути її найкраща подруга Людмила. Але дівчина загинула в перший день війни.
"Там загинуло 22 людини, і серед них моя найкраща подруга. Вона мала приїхати до мене на пологи, допомагати мені. Ну після пологів. І бути хрещеною мамою моєї дитини. І тепер така злість. 28 років дівчині було", – розповідала Юлія.
"Ми говорили про те, що коли Єва з'явиться на світ, їй доведеться все це переповісти. Тоді молоді медики, які залишилися з пацієнтами, писали свої імена на тілі – ніхто не розумів, чи є шанс залишитися живими, але ніхто не хотів бути неідентифікованим. Також люди носили наклейки із групою крові", – згадує Наталія Нагорна.
В кімнаті ЛФК не замовкало радіо з новинами. І тут ми познайомилися з Марійкою. До Києва Маша приїхала з мамою Інною по довідку для оформлення інвалідності. Але на рідну Донеччину повернутися вже не змогли. Тут їх і застала звістка, що старша сестра Марійки в перший день повномасштабної війни намагалася доїхати з Харкова до Дружківки.
"Її автобус розстріляли російські військові, дівчинка говорила по телефону з татом, а потім вони не могли знайти її у шпиталях або, ймовірно, забрати тіло дитини", – йдеться у сюжеті ТСН.
Тіло 24-річної Лоліти, вбитої росіянами, на той момент шукали вже шостий день.
"За тиждень я випадково зустріла Інну та Марійку в евакуаційному автобусі – вони їхали до Львова. Тоді я вже знала, що їм вдалося забрати та поховати Лоліту. А на одній із закордонних виставок її світлини стали частиною експозиції, присвяченої безневинним жертвам", – каже кореспондентка ТСН.
Як вдалося повернути тіло доньки, як вели переговори з "кадировцями", які на той час були на Харківщині, Інна нам розповіла лише зараз.
"Вони ж поміняли тіла на цигарки, Червоний Хрест не пропустили туди, а пішки йшли батьки і забрали. Вони хотіли десь заховати і скрити цей злочин", – розповіла Інна.
Разом з Марічкою вони вже третій рік живуть у Литві, Інна працює на двох роботах, але головне – доньку лікують.
"Ну нас тоді ж евакуювали до Вільнюса, і це ж ми третій рік тут перебуваємо, І Марійку тут лікують у Сан-Зарічках, такий видатний госпітальний професор, займається нею", – каже жінка.
Дівчата часто згадують свого лікаря у Києві і розпитують мене про нього, Наталія Нагорна розповіла, що медик приєднався до ЗСУ. На фронті він дістав поранення.
Олексій усміхається – роки війни, тяжкі поранення не забрали в нього віри, що колись він знову повернеться в стіни лікарні і рятуватиме дітей.
▶ На YouTube-каналі ТСН можна переглянути за цим посиланням відео: ІСТОРИЧНІ БАТАЛІЇ В БІЛОМУ ДОМІ: фінал СВАРКИ Зеленського з Трампом! ТСН ПІДСУМКИ 28 лютого.
Читайте також: