Шанс на справедливість: як Україна рятує депортованих Росією дітей та чи буде покарано Путіна

Під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну 2022 року 11-річний Сашко Радчук жив з мамою у Маріуполі. Після окупації міста росіяни розлучили його з родиною, провели через фільтрацію і вивезли до Донецька. Далі — планували віддати на всиновлення у російську сім’ю.

Докази від правозахисників та активістів, зібрані EU NEIGHBOURS east для ТСН, підтверджують що дії Росії щодо цивільних чітко сплановані і справа повернення і порятунку дітей — не закінчена.

«Росіяни говорили, що я мамі не потрібен, що мене віддадуть у прийомну сім’ю в Росії. Уявіть — вони навіть не дали мені попрощатися з мамою», — згадує він у свідченнях про події у фільтраційному таборі.

Вилучення дітей під час так званої фільтрації — одна зі схем Росії. Це доводять свідчення Сашка та інших дітей, чиї свідчення збирає українська гуманітарна програма Bring Kids Back UA.

Сашко пережив тяжке осколкове поранення в окупації, полон росіян, але завдяки сміливості і кмітливості врятувався.

«Я випросив телефон в одного хлопця і швиденько, в туалеті, зателефонував до бабусі — буквально на одну хвилину — і розказав їй, де я перебуваю», — розповів він.

Неймовірно, але його бабуся Людмила подолала тисячі кілометрів через Україну, Польщу, Білорусь, а потім Росію, щоб знайти його в Донецьку й повернути додому.

Минулого року Сашко побував на засіданні Європейського парламенту. Поряд з ним сиділа його бабуся. Його особисто, його родину і боротьбу всіх українців за свободу відзначила президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн у своєму щорічному зверненні до парламенту.

Викрадення цивільних — чітко сплановане

Євген Захаров — директор ХПГ, який також є головою правління Української Гельсінської спілки з прав людини — розказав, що ситуації, подібні до зникнення мами Сашка, Сніжани Козлової, викликають особливе занепокоєння.

«Протягом трьох років влада Росії не надає жодного офіційного підтвердження її затримання в будь-якому статусі попри численні свідчення можливої причетності представників державних структур. Також ніхто з уже обміняних полонених, на жаль, не бачив Сніжану в місцях несвободи. У подібних обставинах ризики для життя і здоров’я затриманих істотно зростають», — зазначає Євген Захаров.

Викрадення та насильницькі зникнення українських цивільних стали поширеним явищем. «Найчастіше людей затримують на фільтраційних пунктах або захоплюють на окупованих територіях за підозрою в нелояльності до окупаційної влади. Іноді захоплення людей відбуваються за надходженнями доносів або повідомленнями місцевих жителів. Потім доля викраденої людини може скластися по-різному. Він або вона можуть бути офіційно затримані з пред’явленням звинувачення або утримуватися неофіційно без зв’язку із зовнішнім світом (так званий етап утримання incommunicado)», — пояснив директор ХПГ.

Для привернення уваги до проблеми правозахисники, зокрема, створили ініціативу «Трибунал для Путіна» (T4P), а також проєкт «APUS».

«Ресурс веде ХПГ. Сайт має сім мовних версій — українську, англійську, французьку, німецьку, італійську, іспанську та російську. Ініціатива була заснована 24 березня 2022 року. Фінансується цей проєкт Європейською комісією, а ХПГ — головний аплікант (вже вдруге, перший проєкт був 2022-2024 рр.)», — додав Євген Захаров.

Дослідження і документування воєнних злочинів — це ті напрямки, де організацію підтримують партнери — ЄС і окремо Швеція, Нідерланди, Данія. «А під час останніх обстрілів, коли не було світла і можливості нормально працювати, ми зверталися до наших партнерів і колеги отримали зарядні станції», — підтвердила одна із журналісток правозахисної організації Ірина Скачко.

За її словами, журналісти також активно висвітлюють роботу юристів, які роблять подання до Міжнародного кримінального суду, супроводжують процес документування.

«І одне з цих подань було присвячено саме насильницькому передаванню дітей з України до Росії, і юристи обґрунтували, що такі дії відповідають ознакам геноциду», — зазначила Ірина Скачко.

Вчили писати російською мовою

В усіх діях Росії проти українських дітей справді простежується спланована політика. Показовою є історія Іллі з Маріуполя, який не тільки пережив «перевиховання», а й втратив маму. Коли у місті стало зовсім небезпечно, а їжі бракувало, вони з мамою вирішили прийти до будинку сусідів. В цей момент стався обстріл. Ілля дуже серйозно пошкодив ногу, вона була роздроблена. А мама дістала неймовірно важке поранення голови. Насправді воно було несумісне з життям. Але вона зібрала останні сили й на собі дотягла хлопчика до квартири. Вони лягли на дивані й мама померла просто в обіймах сина.

«Сусідка поховала маму в нашому ж дворі, біля нашого дому. Вони не просто вбили мою маму — вони буквально не дали шансу ні їй, ні всім людям у Маріуполі якось вижити. Вони поводяться з мирними жителями як із якимось головним ворогом світу», — вважає Ілля.

Знайомі родини забрали Іллю, але під час спроби вибратися на контрольовану Україною територію хлопчика забрали. Іллю вивезли до окупованого Новоазовська, а звідти — до Донецька. Там у лікарні його намагалися зробити інструментом пропаганди. «Вчили писати російською мовою. А один раз до мене підійшов мій лікар і сказав, що тепер я буду говорити не "Слава Україні", а "Слава Україні в составе России"», — згадує він.

Як і Сашка, Іллю врятувала його бабуся — після того, як далекий родич побачив його на російському телебаченні й впізнав його обличчя.

Збирати свідчення допомагають різні організації, наприклад, коаліція правозахисних організацій «Україна. Пʼята ранку» (Ukraine 5 AM Coalition), куди також входить Центр прав людини ZMINA.

Керівниця аналітичного напряму центру ZMINA Онисія Синюк пояснила, що хоча в діях Росії щодо українського народу простежується геноцидальний намір і вони мають ознаки злочину геноциду, юридичне підтвердження цього факту потребує часу та активних зусиль як української юстиції, так і міжнародної спільноти. Але у разі з українськими дітьми доведення злочину більш реалістичне.

«Тут дійсно є можливість простежити чіткіше систему, яку вибудовує проти дітей Російська Федерація, маючи намір знищити їх як частину групи», — вважає Онисія Синюк.

Вона пояснила, що хоча слово «знищити» асоціюється з вбивствами, є ціла низка дій, які можуть підпадати під таке визначення. І зокрема щодо дітей є конкретний пункт — передавання з однієї національної групи в іншу.

«Все те, що Російська Федерація робить в сукупності, не тільки депортація, а всі заходи — від зміни навчальних програм на повністю російські на окупованих територіях, впровадження наративів про виправдання російської агресії, фізичні дії задля зміни національної ідентичності цих дітей, нав’язування їм російського паспорта, і зокрема передавання в російські сім’ї — це абсолютно безпосереднє передавання цих дітей з однієї національної групи в іншу», — додала Онисія Синюк.

Парламентська асамблея Ради Європи (ПАРЄ) ухвалила резолюцію про становище дітей України, де був і заклик до країн-членів Ради Європи визнати геноцидом депортацію українських дітей 2024 року.

«Але це, звичайно, політичні заяви, і поки не юридичне рішення», — підсумувала Онисія Синюк.

Виїхати — можливо

Ми поговорили з головою правління «Української мережі за права дитини» Дар’єю Касьяновою про те, як відбувається процес повернення і реінтеграції дітей.

Через складну систему багаторазових переміщень, зміну документів та небезпечну ситуацію на лінії фронту процес повернення дітей дійсно складний. «Наприклад, дитина могла перебувати в Маріуполі, звідти її вивозили до окупованого від 2014 року Донецька, далі — до Харцизька, потім до Шахтарська, а вже звідти — до Ростова чи Воронежа», — описує вона реальні виклики.

Організації, що займаються поверненням дітей, часто працюють з найскладнішими випадками: це діти, які втратили батьків, були розлучені з ними або мають батьків серед українських військових. Такі обставини автоматично створюють додаткові ризики.

«І у нас є випадки, коли ми над одним кейсом повернення дитини працюємо до 9 місяців. Останній із таких складних випадків стосувався хлопця, якого треба було вивезти з тимчасово окупованої території. Він був в притулку і під тотальним контролем. Поверненню передував довгий період підготовки», — розповіла Дар’я Касьянова.

Якщо 2022-2023 років за можливості родичі їздили забирати дітей особисто, зараз це неможливо. «ФСБ перевіряє і проводить допити, це може тривати 8 годин і більше. Мами, бабусі не погоджуються на це, а татусі військові не можуть робити це фізично, тому що це небезпечно для життя. Тому ми шукаємо інші варіанти», — пояснила вона.

До організації зазвичай звертаються батьки-законні представники, і зазвичай вони знають, де перебуває дитина, але бувають і випадки, коли проводиться справжнє розслідування.

З огляду на режим таємного усиновлення в Росії, отримати доступ до інформації про таку дитину практично неможливо. Водночас більшість організацій зосереджуються на випадках, де дані дітей не було змінено, хоча й там виникають серйозні труднощі.

«До нас також звертаються самі діти — підлітки, молоді люди. Це вже, зазвичай, друзі тих дітей, яких ми вивезли, яких ми супроводжуємо після повернення. І вони кажуть: "Ви допомогли моєму другу, моєму брату, моїй сестрі — і я теж хочу виїхати". Чи кажуть: "Я тут мамою, і вона дуже боїться. Чи можете ви якось з нею прокомунікувати, пояснити?"» — навела приклади Дар’я Касьянова.

За її словами, існує своєрідний інформаційний вакуум і часто люди не знають про саму можливість.

«Чи, навпаки, Росія поширює інформацію про те, що це дуже небезпечно, що Україна заарештовує людей, що дітей відправлять в дитячі будинки і таке інше», — додала вона.

«Українська мережа за права дитини» намагається інформувати, наводити приклади, куди можна звертатися.

Повернення додому — тільки початок шляху

Україна зараз вибудовує систему повернення, реінтеграції та захисту постраждалих дітей. У травні 2024 року уряд ухвалив Постанову №551.

«Ми також були залучені як громадська організація. Там прописано весь алгоритм реінтеграції, соціального супроводу сімей з дітьми і молодими людьми до 23 років. Постанова фінансується міжнародними організаціями через ЮНІСЕФ, а ми є імплементованим партнером держави», — пояснила Дар’я Касьянова.

Допомога складається з трьох пакетів. Перший — короткотривалий, до трьох місяців: після перетину кордону проводиться оцінка потреб, і залежно від неї надається гуманітарна, грошова, гігієнічна допомога, підтримка з орендою житла, відновленням документів та психосоціальний супровід. Другий (3–6 місяців) передбачає реабілітацію, можливе лікування, продовження житлової підтримки й освітні послуги, а третій — довготривалий (до 18 місяців) — охоплює повний супровід із кейс-менеджером та соціальним працівником відповідно до індивідуального плану.

«Насправді тут все залежить від того, що пережила дитина чи сім’я. Часто на реабілітацію діти виїжджають разом з батьками. В деяких випадках є потреба долучити психіатра, а ще є ситуації, коли дитина краще адаптується, а батьки не можуть впоратися», — поділилася Дар’я Касьянова.

За даними, які поширив Володимир Зеленський, від початку повномасштабного вторгнення Україні вдалося повернути додому 2000 українських дітей, які опинилися на тимчасово окупованих територіях або в Росії. Проте тисячі українських дітей досі залишаються заручниками Росії та щодня стають жертвами її злочинів.

«Росія всіма можливими засобами перешкоджає поверненню. Не надає інформації про тих, кого депортувала, хоча є безпосередні вимоги як від України, так і від міжнародних партнерів, скажімо, Резолюція ООН про повернення українських дітей вимагає цього. І це теж вказує на те, що це свідома політика — не віддати дітей, залишити їх в цій сфері впливу і зробити їх росіянами, як за паспортом, так і максимально впливати на них ментально», — влучно висловилася керівниця аналітичного напряму центру ZMINA Онисія Синюк.